«Вони йшли в повний зріст, навіть не ховалися, голосно розмовляли», — згадує український боєць із позивним Горинич своє перше знайомство з костромськими десантниками, елітою російської армії. Про еліту — не його слова. На початку годинної документальної стрічки «Мощун — битва, яка врятувала Київ» (інша назва — «Битва за Київ. Розгром еліти армії РФ під Мощуном») виробництва «Радіо Свобода» автори цитують пафосні російські сюжети, в яких костромський десант називають заледве непереможним.
Браві вояки майже пів століття були окрасою улюблених, навіть культових у Росії військових парадів на Червоній площі в Москві з нагоди 9 травня від радянських часів дотепер. Групу «Любе» продавали як улюблену групу Володимира Путіна. Костромський 331-й гвардійський повітряно-десантний полк продають як улюблену військову частину Володимира Путіна. Прямих чи непрямих аналогій у фільмі нема, але згадане цілком прочитується.
Улюбленці сильних світу цього, як відомо, постійно плутають береги. Звідси — зухвалий, практично парадний марш маленьким українським селом на березі річки Ірпінь. Безкарні дотепер улюбленці Путіна саме там отримали по зубах. Чимало їх лишилося в землі під Мощуном назавжди й було ідентифіковано. Хтось досі вважається вдома зниклим безвісти.
Це — черговий фільм виробництва «Радіо Свобода» як на тему оборони Києва, так і загалом про етапи найважчої фази війни Росії з Україною. Стрічок створено десятки, вони є у вільному доступі та, слід визнати, перегукуються з аналогічними й часом тематично повторюють одна одну. Жодних претензій, нормальне явище в ситуації, коли кожен, хто має змогу, зібраний матеріал і ресурс, хоче знову і знову розказати ту саму історію, але вже своїми словами.
Або — ще одна стрічка про героїчну оборону Києва, і ще одна після «Мощуна» — від «ТСН». Але також — в одному ряду зі «Здолати Голіафа», прем'єра якої відбулася в один день зі згаданою, тільки в ефірі іншого каналу. Тут укотре кортить перерахувати схожі за тематикою «Область героїв», «Битва за Київ» тощо. Це не зупинити, та й навряд чи треба. Маємо своєрідний «ефект ДАПу» — коли історія героїчної оборони Донецького аеропорту 2014-2015 років має початок, розвиток дії, кульмінацію, фінал та героїв-«кіборгів». Драматургійно вона прописана самим перебігом подій і людською кров'ю. Як і все, пов'язане з обороною столиці та деокупацією Київщини й північних областей. Отже, повертатися до неї загалом чи до окремих епізодів журналісти, а потім автори книжок і фільмів будуть іще дуже довго. Матеріал трагічний, героїчний і вдячний водночас: адже тут незламні українці здобули перемоги в нерівних боях.
Але «Мощун — битва, яка врятувала Київ» також — і насамперед, бо це авторське позиціювання й самовизначення, — жанрово належить до фільмів-розслідувань. Задіяний у стрічці боєць Тероборони Павло Нетьосов показує знайдені в Мощуні документи, котрі доводять: костромські десантники, яких українські воїни назавжди залишили там, брали участь у ще одному воєнному злочині — розстрілі українських військових під Іловайськом у серпні 2014 року. «Це старі знайомі», — каже боєць.
Годинний фільм насичений, а в якийсь момент здається — перенасичений подібними епізодами. Кожен із них доводить: російська армія вдерлася в Україну вже не вперше, російський солдат убиває, Росія — агресорка. Хай би як російське політичне керівництво не охрестило війну та якими б словами її не виправдовувало. Коментуючи роботу над проєктом у соцмережах, автори підкреслили: «Колосальна робота з перевірки інформації, пошуку додаткових джерел та зведення в єдину цілісну картину. Унікальні свідчення учасників тих історичних подій. На жаль, не всі з них дожили до виходу цього фільму. Ви не повірите, але годинне розслідування “під ключ” зробила одна людина». Єдине, що лишається зрозуміти: що і кому вони на виході хотіли довести. Якщо російське вторгнення — математичний факт, росіяни вже не заперечують своїх злочинів, навіть пишаються ними й отримують за це нагороди, а доказів більше ніж досить. Хоча навряд їх колись буде досить, аби покарати кожного з ідентифікованих воєнних злочинців — від рядового Іванова до президента Путіна.
Проте розуміння приходить саме під час перегляду й стеження за подіями постфактум. Один з українських оборонців наголошує: в Мощун зайшла спецура, добре підготовані й екіпіровані досвідчені вояки. А раніше звучало сумне: проти реально елітних підрозділів виставити з нашого боку особливо не було кого. Лише невелика кількість оборонців мала бойовий досвід. Більшість — щирі, мотивовані, та все ж необстріляні та погано озброєні добровольці. Подібне проривається в українських документальних фільмах уже не вперше. Наприклад, така «зрада» звучить у «Здолати Голіафа», спрямованого передусім на західну аудиторію.
Тобто дуже хочеться не говорити — кричати про непідготованість до великої війни. Шукати внутрішнього ворога, якого здолати складніше за костромський десант, якого голіруч не візьмеш. І разом із гордістю за перемоги в нерівних боях чується гіркота від відчуття неможливості покарати винних у тому, що доводилося воювати голими руками. Про це прямим текстом говорить учасник боїв за Мощун під фінал фільму: ціна оборони непомірно висока, можна було покласти в землю ту саму кількість ворогів із мінімальними втратами, якби мати відповідну зброю та в рази краще забезпечення.
Але все ж таки для авторів важливо раз у раз наголошувати: українські захисники протистояли не кому попало, а справді потужному ворожому підрозділу. Якби костромський десант прорвав українську оборону, доля обложеного Києва склалася б інакше. Тож назва «Мощун — битва, яка врятувала Київ» відповідає реальному стану справ. І автори зібрали докази не лише російської військової присутності, а й українського героїзму. Тобто, це — найперше, про мертвих ворогів потім.
