Щороку — одне й те саме. Хай би які обставини складалися, а українські срачі довкола «Євробачення» — це справжній осередок стабільності. Ми можемо не знати, коли саме переможемо у війні, чи розпадеться Росія, що буде з економікою, хто стане наступним президентом. Утім знаємо напевне: національний відбір на «Євробачення» закінчиться скандалом, а перед самісіньким стартом пісенного конкурсу музичні сноби та політично стурбовані знову зійдуться у двобої: «Фу, як можна дивитися це лайно!» vs «Ми повинні прославити Україну на весь світ!».
А після фіналу — знову срач! Політологи, економісти, публічні інтелектуали, філософи, журналісти писатимуть свою аналітику й визначатимуть роль шоу у формуванні долі українського народу. Хороший конкурс, що й казати. Щоправда, є в нього один недолік: він аполітичний. Чи вдавано аполітичний. Але в кожному разі нам це взагалі не підходить. Тому на правах досвідчених революціонерів ми цього року прийшли і сказали: «Друзі, шо ви тут собі придумали? Який ще аполітичний конкурс, коли участь у ньому беруть країни? Не вигадуйте». А «Євробачення» відповіло: «Ой, і справді, а що ж це ми!?».
Аполітичність — це розкіш, яку далеко не завжди можна собі дозволити. Саме вона була однією з цінностей «Євробачення» поряд зі свободою і толерантністю. Люди просто хотіли фановий конкурс, щоб можна було ввечері подивитися яскраве шоу, на людей в оригінальному одязі, послухати пісні, обмінятися думками, вболівати за своїх і голосувати за тих, хто найбільше сподобався. Так звані «єврофани» мали би щороку їздити на цю подію, знайомитися з однодумцями, гарно проводити час та ще раз усвідомлювати, що ця сама свобода і толерантність робить людей щасливими. На тлі цього відчуття бажання перемоги, звісно, було важливим, але не отримувало статусу питання життя і смерті.
Годі й казати, оминати політику вдавалося далеко не завжди. Усе ж конфлікти між державами не помічати було неможливо. Це виливалося в бойкоти, дискусії та скандали.
Конкурс, нагадаю, створили після Другої світової саме для консолідації різних країн. Але де там. 1964 рік, до участі запрошують Португалію, і це обурює фанатів, які й так уже крутили носом від Іспанії через диктаторський режим Франко. А тут їм підкидають ще й Салазара. Один з активістів навіть вибіг на сцену з антифашистським плакатом. Організатори на це не надто зважили і за кілька років виник ще один скандал — Іспанія таки перемогла, а згодом виявилося, що диктатор начебто підкупив суддів. Усе для того, щоби провести «Євробачення» в себе і викликати симпатії до режиму. Рівно за 40 років у схожому фокусі почали підозрювати й тодішнього прем’єра Росії Путіна. Австрія, до речі, не витримала такого неподобства й відмовилася від участі в іспанському «Євробаченні-1969».
За якийсь час по розпаду СРСР кипіння перекинулося на Східноєвропейський регіон. У 90-х конкурс іще не був таким популярним, а надто в Росії. Тамтешні суперзірки — Алла Пугачова та Філіп Кіркоров — «Євробачення» підкорити не змогли.
У нульових роках Росія взяла за мету отримувати перше місце хай там що. Коли це не вдавалося, росіяни влаштовували справжні істерики і звинувачували всіх на світі в русофобії та змові проти себе. Україна ж взялася оцінювати «Євробачення» як майданчик саме для політичних заяв, бодай на рівні: «Ось ми, українці, ми самостійні, ми не чиясь частина, ми інші». Нацвідбори постійно критикували за російське втручання, особливо після 2014 року. А високі бали від нас російським учасникам викликали обурення частини суспільства і звинувачення співгромадян у «стокгольмському синдромі».
Зрештою, напружена політична ситуація у всьому регіоні почала викликати все гучніші розмови, що країни Східної Європи, Грузія, Вірменія, Азербайджан позбавляють «Євробачення» такого бажаного формату «поза політикою». Щонайменше голосуванням, яке нерідко було не «за пісню», а «за стратегічних партнерів чи проти вороже налаштованих сусідів».
Але як могло бути по-іншому? Ось іще один скандал, у 2009 році із грузинськими претендентами на участь гуртом Stefane&3G. Вони запропонували пісню We Do not Wanna Put In, що могло перекладатися двозначно: «Ми не хочемо тиску» чи «Ми не хочемо Путіна». Бажання музикантів було цілком справедливим, адже Путін напав на їхню країну. Організатори «Євробачення» сказали, що «конкурс поза політикою», і вимагали змінити слова й назву. Грузини відмовилися й не поїхали. Шоу тоді, до речі, готувалися провести у Москві. І саме тоді всілякі конспірологи почали згадувати історію з Франко. Мовляв, це Росія навмисне влаштувала собі виграш, аби провести в себе неймовірне шоу, яке пом’якшить критику від нападу на Грузію.
Власне, так воно і сталося. Цікавою була реакція на все це частини грузинських митців. Співачка Діана Гурцкая, яка давно виступала в Росії, назвала пісню «помилкою та провокацією». Нані Брегвадзе висловила обурення «агресивністю» посилу. Тим паче, просять же змінити «всього одне слово». Карколомною була позиція російської продюсерки Яни Рудковської, яка обурено заявила, що пісня «аморальна та ображає її країну». Європейська мовна спілка була теж невблаганною: We Do not Wanna Put In через брудні натяки на поважного політика є неприйнятною та шкодить репутації конкурсу. Фантасмагорія.
Горді музиканти відмовилися змінювати будь-що. Їх підтримав Вахтанг Кікабідзе. Продюсерка «Євробачення» у Грузії Натія Узнадзе сказала, що країна не братиме участі в конкурсі на знак протесту. А міністр культури Ніка Руруа навіть припустив, що на ЄМС чиниться серйозний тиск із боку Росії, зокрема фінансовий.
У 2020 році виходить комедія «Євробачення: Історія вогненної саги». У ній ідеться про кумедну історію учасників від Ісландії, а заразом пародіюється закулісся шоу. Ден Стівенс там грає учасника від Росії — красивого та сексуального повелителя жіночої аудиторії Алєксандра Лємтова. Він навмисне створює собі донжуанський імідж, аби приховати правду про свою гомосексуальність. У «єврородині» всі все розуміють і співчувають, але сердешний Алєксандр не може покинути свою пастку, хоч і розуміє ідіотизм становища. Співак змушений прикидатися, бо в його країні геї поза законом, тому на кону не лише кар’єра. Багато справжніх учасників «Євробачення» від Росії оповиті саме такими чутками. І саме це є одним із найпринизливіших ляпасів організаторам конкурсу. Адже підтримка ЛГБТ-спільноти — одна із ключових його позицій. Не раз шоу ставало майданчиком, на якому люди могли нарешті відчути себе нормальними. Тому участь і поважне ставлення організаторів до відверто гомофобної, навіть на рівні законодавства, держави була чимось настільки лицемірним та огидним, що протести якось самі напрошувалися. Але ні.
2022 рік та вже повномасштабна війна Росії проти України довели цю ситуацію до піку. Вдавати, що музика чи загалом культура є поза політикою, стало не просто неправильно, а злочинно та навіть карикатурно. Хоча раніше такі спроби траплялися. У 2017 році Європейська мовна спілка висловила глибоке занепокоєння тим, що Україна заборонила в’їзд російській учасниці Юлії Самойловій. Та, нагадаю, незаконно їздила до Криму. Гендиректорка Інгрід Делентре написала листа тодішньому прем'єру Володимиру Гройсману, в якому навіть погрожувала виключити Україну з конкурсу: «Нам не навели жодної інформації, що Юлія Самойлова становить загрозу національній безпеці України. ЄМС прикладає багато зусиль, щоб Євробачення залишилося поза політикою. І ми надзвичайно засмучені, а фактично злі на те, що в цьому році конкурс використовується як інструмент у конфронтації між Росією і Україною».
Чи варто дивуватися всьому, що з нами відбувається? І як ще хоч хтось може нині говорити цю ахінею про «музику поза політикою»? Знаючи дивні стосунки «Євробачення» й Росії, важко повірити, що саме це шоу показало один із найбільших спротивів лицемірству.
Згадаймо бодай оскарівську церемонію, на якій, якщо було потрібно, виголошувалися палкі політичні промови: антирасистські, антитрампівські чи на підтримку жінок. Цього року з питанням війни в Україні організатори відмовилися бути такими ж гострими, не поставили звернення Володимира Зеленського та почали торочити, що не збираються політизувати церемонію. Каннський кінофестиваль взагалі втратив всяку пристойність, почав розмови про «хороших росіян», якесь примирення та збирався відкрити подію фільмом із назвою «Z». Щоправда, її потім змінили.
Натомість організатори, та й учасники «Євробачення», чітко вирішили: аполітичність не на часі. І дозволили порушувати безліч правил, які раніше вважали обов’язковими. Вигнали не лише Росію, але й Білорусь. Хочете вимовляти різні гасла — будь ласка, почепили українську символіку собі на гітару — чудово, хочете замотатися в жовто-синій стяг на пресконференції — ніхто вам не заборонить, закликаєте допомогти Україні — давайте ще. Зважаючи на все це, наші побоювання про дискваліфікацію Kalush Orchestra були марними. І в цьому моменті організатори ще раз виявили своє неприйняття лицемірства, назвавши заклик Олега Псюка допомогти Маріуполю та «Азовсталі» просто зараз не політичним, а гуманітарним. Ну нарешті хтось збагнув, чим відрізняються ці два поняття.
Тому і глядацьке голосування нині стало саме гуманітарним актом, а не політичним. Та навіть і не музичним, хоча я особисто далека від популярної думки, що Kalush Orchestra дали перемогу «із жалості». Схоже, і нам час затямити різницю між жалістю й підтримкою.
Ясна річ, навіть попри все це свято душі ми не забули того, що любимо найбільше: шукати зрадоньку. Українське журі вирішило трішки відійти від тренду й голосувати «чесно». Себто за пісню, а не за стратегічних партнерів. Раніше, до речі, цей принцип часто порушувався і деякі судді відверто говорили, що не голосували, приміром, за ту ж Росію, хоч і пісня була непоганою. Отже, Литва, Латвія, Естонія та Польща отримали не просто низькі бали, а нулі. Тому одразу після радісних дописів про перемогу українці кинулися писати гнівні звернення до журі та перепрошувати в поляків. Ірина Федишин — виправдовуватися, що віддала Польщі 10 балів і не розуміє, як у результаті вийшов нуль. (Хоча насправді члени журі не виставляють бали, а розставляють конкурсантів на позиції в конкурсній таблиці, на перше місце потрапляє лідер, на останнє — аутсайдер. А конвертується все це в бали (від 1 до 10 плюс 12) в EBU. Наше журі розмістило Польщу десь посередині конкурсної таблиці, а не внизу.)
Проте глядачі не підкачали й дали польському учасникові його законні 12. Литві — 10, Естонії — 5. А де Чехія, яка теж із теплотою приймає наших біженців? Тому тем для сварок у нас, дякувати небесам, ще багато.
І одна з них: у якому місті будемо проводити «Євробачення 2023»? Варіантів встигли накидати багато: від відновленого Маріуполя до звільненої Ялти. І оскільки ніяка політика нам більше не загрожуватиме, можна буде знову сміливо говорити, що цей конкурс абсолютно аполітичний.
