5 квітня акредитовані журналісти побачили звільнену Бучу, а згодом побачать інші міста, у яких російський загарбник лишив слід, який українцям не забути ніколи. Якими навичками бажано оволодіти перед тим як їхати в престури, і кому варто відмовитися від поїздки, розповіла тренерка з безпеки журналістів «Інституту масової інформації» Ірина Земляна.
— Журналістам відкривають акредитацію на престури звільненими містами. Кому слід скористатися нагодою, а кому категорично не слід?
— Основна причина, чому журналістам потрібно їхати у звільнені міста — це якщо ви маєте чітке редакційне завдання або замовлення на матеріали, точно знаєте, де ваші матеріали будуть опубліковані. Тобто якщо у вашої редакції чи роботодавця є план на ці матеріали, то, звісно, треба їхати й робити. Так званого «воєнного туризму» слід уникати. Якщо вам чомусь просто здалось, що ви поїдете, познімаєте і з того щось вийде, то краще не треба.
По-друге, треба розуміти: все, що ви там побачите, сильно травмує вас. Якщо ви мали схожий досвід і давали цьому раду, якщо знаєте, що з вами буде після цього і ви готові це пережити — можете їхати. Якщо ніколи не мали схожого досвіду, то ви будьте свідомі, що це точно вас змінить і залишиться з вами на роки. Якщо ви мали схожий досвід і були значні проблеми через це — зі сном, психологічні розлади тощо — я не раджу туди їхати.
По-третє, якщо у вас ніколи не було досвіду роботи на щойно звільнених територіях, досвіду падати при кожному вибуху, якщо ви не знаєте, що таке міни, розтяжки, мінні пастки, як вони виглядають — краще не їхати.
Якщо у вас немає захисного обладнання, хоча би бронежилетів і касок належної якості — краще не їхати.
Ще не варто їхати людям, які не мають аптечки, не вміють надавати домедичну допомогу чи не знають базових правил її надання. На це треба звертати особливу увагу.
— Видається, що подібні поїздки — це просто акредитація, а не відбір за названими пунктами. Тобто організатори не перевірятимуть ці навички, і всі наслідки — цілком відповідальність журналіста?
— Абсолютно. Взагалі, головне правило роботи на війні — покладатися тільки на самих себе, де би ви не працювали та чия би акредитація не була. Престур фактично забезпечує вам доступ туди; все інше ви вирішуєте самі. Звичайно, вас водитимуть розмінованими локаціями, говоритимуть куди можна й не можна йти, але не більше й не менше. Вам спробують гарантувати базову безпеку, але все інше залежить тільки від вас.
— Ми почали говорити про ключові небезпеки престуру у щойно звільнені локації — міни, психологічні ризики. Що ще?
— Постійно моніторте ситуацію. Потрібно розуміти, що вона може змінитися за секунди, а ви туди їдете. Тому дуже важливо завчасно пропрацювати кілька планів відступу з цієї території. Звичайно, у разі небезпеки військові вас витягатимуть, але треба розуміти, як вибиратися звідтіля, якщо раптом щось швидко почнеться.
Проте, як на мене, основана небезпека — міни та мінні пастки. На тренінгах Інституту масової інформації з безпеки тренер-сапер умовно «заміновував» усе, що лише можна, чим показав на прикладі, що ти ніколи не можеш розуміти, де стоїть міна, і на ній легко підірватися. Але тренінг відбувався поза зоною бойових дій, тож на розтрощеній території після бомбардувань, де валяється купа всього, набагато важче помітити міни й розтяжки.
Тому я би радила нікуди не заходити, нічого не піднімати. Інколи медійники можуть щось «поправити для кадру», наприклад — треба нічого не чіпати і ходити тільки там, де дозволили військові, усе в них запитувати. Нікуди не йти самому, повідомляти, куди ти рухаєшся. Я би радила почитати статтю про мінну безпеку на сайті ІМІ.
— Як ще можна підготуватися до поїздки? Що порадите журналістам?
— Раджу сконцентруватися на основних завданнях свого матеріалу: щоб ви точно знали, яким він буде і що конкретно вам потрібно для нього. А не робити це хаотично, бо ви туди приїхали. Це будуть шокуючі кадри, і найчастіше люди губляться. Якщо ви завчасно пропишете структуру матеріалу, ви і працюватимете більш структуровано.
Найближчим часом ми проведемо тренінги з безпеки у Львові і плануватимемо їх далі залежно від викликів. Я би радила прочитати нашу книжку «Журналіст і (не)безпека». Ми її будемо скоро оновлювати, але там усе основне є.
— Де взяти шоломи та бронежилети для преси?
— Звертайтеся в ІМІ, форма заявки тут. Так само аптечки й інше обладнання, яке може згодитися. Ми вже завезли в Україну понад триста, але ми їх постійно роздаємо, тому якщо не буде, треба трохи почекати наступної поставки.
— Наскільки журналісти в Україні готові висвітлювати новий етап війни?
— Раніше війна була локалізована в кількох регіонах і не була всеохопною, як зараз. Тоді ми могли формулювати певні правила. Були журналісти, які спеціалізувалися на висвітленні бойових дій і постійно їздили на фронт.
Зараз такими журналістами стали всі. Тому я би не ставила додаткових вимог і не оцінювала, як вони це роблять. Усі журналісти роблять надзвичайно важливу роботу, і ми їм надзвичайно вдячні. Бо журналісти — це наші очі. Ніхто б не знав, що відбувається, якби не вони.
Єдине, про що би я просила журналістів — завжди думати про себе, розуміти причину, чому ви це робите, і передбачати наслідки. Звичайно, як громадянка я би просила журналістів максимально все висвітлювати і не жаліти себе. Але як тренерка з безпеки я розумію, що перш за все треба вберегти себе, а потім робити журналістський матеріал. Бо якщо з журналістом чи журналісткою щось станеться, подальших матеріалів не буде. Тому спочатку концентруємося на безпеці, а далі — висвітлюємо війну. Жоден кадр і матеріал не вартий вашого життя і здоров'я.
Ще раз нагадаю журналістам, що боятися — це нормально. Співчувати — також нормально. Нам зараз дуже важко, бо висвітлювати свою війну найважче. Я би просила журналістів робити паузи і піклуватися про себе. Робити якісь приємні для себе речі. Це не примха, гріх чи свято серед війни: це просто маленькі речі, які ви робите, щоби триматися, бути працездатними і довше могти показувати світові те, що відбувається в Україні.
Ілюстрація — скриншот SkyNews
