Наприкінці березня цього року в Києві та на Київщині почалися зйомки сорокасерійного детективу «Топтун». Дату прем’єри канал-виробник «Україна» тоді не назвав. Серіал стартував в ефірі каналу 4 жовтня о 17.00 і закріпив саме за детективним жанром передпраймовий час. Що означає: жанр потрібний, але не пріоритетний для цільової аудиторії каналу.
Хоча перші серії «Топтуна» спонукають до міркувань не про сам пропонований продукт, а про пошук розумного — на погляд менеджменту — балансу між аудиторіями. Мета — не відштовхнути ядерну, звичну і бажано підтягнути трошки нової. У таких намірах немає жодного злочину, навіть маленького грішка. Хто знає, той згоден, хто ще не знає — нагадаю: саме так працює будь-який телевізійний канал не лише в Україні.
Розширення аудиторії та втримання її — кінцеве завдання, на яке має працювати кожен проєкт уже на стадії обговорення. Запуск можливий лише тоді, коли перспективи якщо не наростити, то бодай не розгубити свого глядача стають досить реалістичними. Звісно, щось потрапляє в десятку, щось стріляє в «молоко». Проте без конвеєрного виробництва й нарощування м’язів ніколи нічого не вийде. Просто стріляти не буде куди.
З огляду на зазначене вище «Топтун» виглядає досить цікаво. Почнімо з назви. Вона — питомо «чоловіча». Споживачі телевізійних детективів, особливо російського виробництва з «ментовським» бекґраундом, напевне знають російський серіал «Топтуни» 2013 року. А навіть якщо серіал проскочив повз увагу, термін «топтун» усе одно знайомий чоловічій аудиторії, не байдужій до «міліцейсько-поліцейського» продукту. Йому більше ста років, зродився він у розшуковій та політичній поліції (жандармерії) часів Російської імперії. Синонім «топтуна» — «філер», і застосовують його до співробітника поліції, який таємно, міняючи зовнішність, стежить за підозрюваними. Власне, ці «топтуни», непомітні оперативники-розвідники, і стали героями згаданого вище російського серіалу.
Тому зрозуміла моя асоціація й очікування героя, які викликала назва нового українського детективного серіалу. Проте я помилився. Все значно простіше. Топтун — прізвисько капітана поліції, яке походить від його прізвища. Василь Топтенко ніякий не агент-розвідник, а звичайний собі слідчий одного з київських управлінь. Що ставить його в один ряд із десятком втілених на телеекрані колег: Звонарем, Шваброю, Ніконовим та іншими. Тим не менше, на їхньому фоні Топтун, персонаж Михайла Кукуюка, все ж таки вирізняється.
Попри різнопланові ролі у фільмографії, актора частіше бачать у комедійному амплуа. Особливо після комедії «Свінгери». У цьому нема нічого поганого. Просто головний герой детективу в його виконанні вже мимоволі (і напевне — за продюсерським задумом) зміщає жанрові акценти.
Завдяки Кукуюку детектив набуває комедійних елементів. А елементи комедії сьогодні, як і комедія в чистому вигляді, жанр номер один для переважної більшості українських каналів, які виробляють власний контент. Іншими словами, якщо не пропонуєш комедію чи мелодраму — краще сиди, медитуй, дихай у дві дірочки. Й без надії сподівайся, що настане час чогось подібного до «Справжнього детективу», «Мосту», «Паперового будинку», «Декстера» чи бодай «Закону та порядку» або «СSI: Місце злочину».
До речі, про мелодраму. В анонсі «Топтуна» акцентують: «У центрі сюжету — непрості стосунки детектива Василя Топтенка та його колишньої дружини Марини, які працюють в одному відділку. Разом вони розбираються в кримінальних справах, але ситуацію ускладнює те, що Марина стала безпосереднім керівником Василя». Раніше, ще інформуючи про початок зйомок, детективний серіал описували ось так: «За сюжетом, дівчинка-підліток Ніка мріє помирити батьків — слідчого-авантюриста Василя Топтенка та його колишню дружину Марину, але її зухвалі витівки часто стають приводом для їхніх сварок». Як бачите, стосунки колишнього подружжя та переживання дівчини-підлітка елегантно, технічно виводяться на перший план, аби жіночу аудиторію не відштовхнув «чоловічий» бекґраунд. І водночас комедійне амплуа виконавця головної ролі дає шанс, що умовно маскулінна складова буде несерйозною.
Але в цьому місці автори «Топтуна» хитаються в бік любителів легкої брутальності. Василь Топтенко — справжній подарунок тим, кого втомили метросексуали, герої-підкаблучники та носії політкоректності. Тут знову рятують шарм і харизма Кукуюка, замішані на комедійному амплуа. Він у ролі Топтуна дозволяє собі живу українську мову, яка толерує суржик. Раз по раз сипле ризикованими з точки зору політкоректності жартами, в тому числі в бік колишньої дружини і своєї чинної начальниці Марини (Олександра Польгуй).
Сама ж Марина — персонаж для українського серіалу рідкісний. Вона — не кар’єристка-феміністка, а доволі невпевнена в собі, навіть здатна до рефлексій керівниця питомо чоловічого колективу. Горизонталь серіалу цілком відповідає анонсу, і будується на спробі примирення розлученого подружжя. Це збігається з потребами жіночої аудиторії, а брутальний Вася компенсує чоловічий запит на героя. Додайте їхню доньку Вероніку (Анна Іванова) з підлітковими проблемами — і маєте серіал для сімейного перегляду.
Аби підстрахуватися, в серіал серед діючих персонажів додали собаку, чорного тер’єра. Це не спроба зайти на територію «Пса» чи «Комісара Рекса». Собака в кадрі — реверанс у бік великої кількості «собачників» в Україні. Містяни справді дуже люблять тримати вдома собак, і ці містяни — глядачі. Історії про собаку їм близькі.
За всіма цими розрахунками, уявними чи реальними, на другий план відсуваються вертикальні, детективні кейси. Кожна серія відкривається піснею, яку треба вважати маніфестом героя: «Знищи непотріб, витопчи зло. Така твоя робота, щоби зла того довкола не було». Але зло, з яким бореться Топтун, насправді аж надто злим не є. Василь радше «витоптує» дилетантів, яких на вбивство штовхають обставини, часто — побутові. Це не дуже злі люди, та й сліди замітають не надто вправно. Іноді ловиш себе на думці, що Топтун не розслідує злочини, а здебільшого визначає наступного підозрюваного методом тицяння пальцем. Як не цей — то, значить, ось цей.
Проте розумію подібні ходи: аудиторію не треба надто навантажувати, сюжети краще не ускладнювати. Детективна лінія — то похідне, десь навіть другорядне, аби виправдати жанрове маркування.
До беззаперечних чеснот «Топтуна» нарешті належать мова та контекст. Як уже згадувалося вище, українська тут не вихолощена, не літературно-філологічна, не внормована словниками. Навпаки, жива, жвава, розмовна, міська. Київ називається Києвом, міська топоніміка відповідає дійсності. Глядач живе з героями в одному місті та одній країні. Це, за моїм прогнозом, і має об’єднувати аудиторії різних статей, різного світогляду та з різними смаками.
Фото: канал «Україна»
