detector.media
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
07.09.2019 10:30
Невидима печаль «Моєї бабусі з Марса»
Невидима печаль «Моєї бабусі з Марса»
У фільмі присутнє загальне відчуття спустошеності – немов ще один персонаж, просто він нематеріальний…

5 вересня вітчизняні дистриб’ютори, не змовляючись, випустили в прокат одночасно два українські фільми про несвободу: паралельно з художньою драмою «Заборонений» Романа Бровка стартувала й документальна драма «Моя бабуся з Марса», що створена в копродукції України, Білорусі та Естонії режисером Александром Міхалковічем.

Попри відсутність галасу навколо «Моєї бабусі з Марса» та її тихий вихід у прокат, вона стверджує, що правду не завжди треба викрикувати – тиха вода камінь точить – і цим виявляється гучнішою за фільм про геніального поета Василя Стуса, замученого в радянських таборах 1985 року, якраз у розквіт славетної «перебудови» та «гласності». Без апломбу й пафосу, без биття себе в груди і скривленого обличчя, «Моя бабуся з Марса» демонструє глядачеві стоїчний протест, подібний до протесту Махатми Ганді. Чи такий спосіб протесту кращий? Не про це мова, мова про доречність, чесність і адекватність утілення протесту.

Режисер фільмує історію своєї бабусі Зіни, українки, яка багато років тому переїхала з чоловіком до Криму, а після його смерті перебралася ближче до моря. Онук до неї їздив без проблем, допоки не настав 2014 рік. Закадровий голос автора промовляє: «...Ніхто не очікував, що російські війська за наказом Путіна заберуть Крим в України – півострів почне перетворюватися на далеку, як Марс, планету, а бабуся задумається про переїзд». Бабуся так і не переїхала, натомість кличе до себе родичів та друзів, аби відсвяткувати своє 80-річчя на березі Чорного моря в місті Євпаторія...

Місто постає в незвичному для знаного курорту вигляді. Можливо, тому, що йдеться про вже не курортний сезон, більшою мірою кадри фільму звучать приреченою, ніби постапокаліптичною, тишею простору, з якого зникли люди. Звісно, в Криму люди залишилися, але їх мало, а ті, які є, виглядають відверто гротескно в моментах, здавалося б, найбільшого вияву радості – у танцях на дискотеках і вулицях. Причому, так виходить не навмисно, це не постановка, це – документ... На вечірній дорозі огрядні жінки некрасиво рухаються під російський шансон, який крутить і під який співає чоловік-карлик... На барну стійку вилізла вимучена білявка напідпитку, і їй дарують троянду... У фіналі співак виспівує «Лила, лила, лила любовь. Но мне оказалось мало....», і ти розумієш, що саме любові тут мало.

Спокійна, елегійна форма подачі історії бабусі Зіни – як саван для непосвячених, цей спокій є уявним і приховує від зайвих поглядів головний меседж. Мова про злочин, що замовчується, – про анексію Криму. Мова про крадіжку «в особливо валких розмірах», за яку в усіх цивілізованих (і не дуже) країнах світу передбачено цілком законне покарання у вигляді позбавлення волі на довгий термін. Росія позбавлена свободи вже давно, втім, не вироком суду, як обов’язково буде в межах Гаазького трибуналу, а власним керівництвом. Позбавлена свободи й совісті, але разом з нею позбавлені свободи й самі кримчани, самі анексовані. Фільм показує разючі контрасти – між юридично зафіксованим статусом Криму і його фактично беззаконним існуванням, між просторовим безмежжям моря і світовою ізоляцією півострова, між словами пісні «Евпатория цветущая», що лунає в ресторані, та кадрами, коли в місті вже нічого не цвіте, між покращенням фінансового стану кримчан і постійним страхом за своє життя.

Відверто говорячи з онуком, бабуся якось промовляє: «У меня предчувствие, что мира не будет. А будет очень большая разруха... Такое у меня ощущение – я жду войну», – і каже вона це із сумом в голосі і печаллю в очах, хоча сама за натурою є бойовою і не має властивості жаліти себе. «С одной стороны, стало лучше, с материальной точки зрения, – продовжує вона. – А с другой стороны, стало очень плохо – я не могу уехать, и ко мне не могут приехать... Я живу, как на пороховой бочке: не знаю, что будет завтра». Це шокує, але без афекту, без зовнішніх ефектів, і фільм саме це підкреслює – невидиму печаль. Ніби ніхто нікого не вбиває, ніхто нікого не утискає – танцюй собі на вулицях, їж солодку вату і стрибай на пляжі. Але загальне відчуття спустошеності присутнє, немов ще один персонаж фільму, просто він нематеріальний. Як свобода.

Легко, через сусідів і подружок головної героїні, вводиться елемент протистояння – сповідувати проукраїнські погляди вже небезпечно, тебе можуть назвати «бендерівкою» і на день народження не прийти, і нагадати, що онук їздив через Київ. Наприклад, літня жінка нарікає на критиків Росії: «У вас все Путин виноват, – махає вона рукою. – И сейчас самолет разбился, а Путин виноват – а он же за границей был, его-то и дома не было, когда это случилось – все равно он виноват. А он виноват только в том, что руку протягивал и миллион взял к себе этих беженцев».

Натомість онук бабусі Зіни у 2014-му потрапив на Майдан і побачив дивовижну для себе картину, яку теж зафільмував. «Українці з різними поглядами не боялися висловлювати свою політичну позицію, – реагує він, – такого я не бачив ні в Білорусі, ні в Росії...». Разом із цим він знімає колони людей, що йдучи в один голос декламують «Разом, і до кінця!», знімає Андрія Парубія, колишнього голову Верховної Ради, і жовто-блакитний прапор. Всього це займає дві хвилини екранного часу, після яких, у стик, ми бачимо кадр із краплями дощу на склі. Чи можна цей кадр запідозрити в концептуальності і «розшифрувати» як плач самої природи – чи автора – за відсутністю Майдану в Криму? Певно, так думали керівники Міністерства культури Білорусі, яке заборонило показ фільму на минулорічному фестивалі «Листопад». Як виявилося, за словами режисера, у Білорусі навіть говорити про Крим – зась, тим паче – дозволяти кримчанці називати російсько-українську війну війною.

За великим рахунком політики в «Моїй бабусі з Марса» не більше за кухонні розмови, а рухаються ці розмови від губ однієї бабці до вух її родичів чи сусідів, і не далі. Бо стосуються саме їхніх вух та окреслені лише болем самотності, відчаєм людини, приреченої доживати свої роки без сім’ї, тільки на підставі штучно створеної труднощі в окремо взятій і вкраденій території...

Передфінальний кадр – як вітер закриває за бабусею сталеві ворота – промовистий своєю однозначністю. Але, здається, ще сильніший епілог – коли бабуся сидить на набережній, а на її скривленому від плачу лиці блимають кольорові сполохи від дискотеки з примітивною музикою.

Дебютний фільм білоруського режисера, далекий від гамірних маніфестацій чи психологічних маніпуляцій, виокремив людину та її біду, проте не поставив діагнозу, не зробив висновків, не висловив звинувачення. Лише зафіксував емоцію, відчуття, стан – у кращих традиціях документалістики.

Фото: кадр із фільму

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY