Євген Федченко, політолог (Агенція стратегічної інформації - АСІ), викладач Києво-Могилянської Академії.

Тепер, коли стало відомо, що українські війська знаходитимуться в Іраку, тема Сходу та Іншого стає надзвичайно важливою для розуміння не лише тієї місії, що її виконуватимуть в Іраку українці, але й усвідомлення нового ставлення по вісі «Україна-Схід», нового сприйняття Україною Орієнту та Орієнтом України. Чи ця місія буде на користь Україні? Чи навпаки - вона може зашкодити їй у пошукові свого місця на Сході як альтернативи нереалізованій європейській ідеї? Чи сприятиме вона загостренню в Україні - як де факто новій окупаційній (в усіх сенсах цього слова) потузі на Близькому Сході - орієнталістичного сприйняття Сходу як Іншого?

І якщо йдеться про Іншого, без якого не може обійтися жодне суспільство, то якого: сусідського та дружнього, далекого та ворожого, невідомого та нецікавого, тощо.

Поль Валері колись писав, що лише наявність сусідів є єдиною гарантією того, що нація не зануриться у постійну громадянську війну. Так, скажімо, у Радянському Союзі «інші» були представлені вихідцями з Кавказу або Середньої Азії, щодо яких і застосовувався радянський орієнталізм, що нагороджував, скажімо, грузинів чи вірмен певними ознаками варварів, схильних до надмірного розкошу, а то й гедоністичної надмірності в усьому, в тому числі й сексуальній сфері (згадаймо анекдоти про сексуальні аспекти життя горців).

Той же орієнталізм неодмінно нагороджував, скажімо, азербайджанців ознаками патологічної жадоби (у фольклорі вони весь час торгують на базарі), і врешті-решт середньоазійські республіки увійшли до усної народної творчості як джерело недалекості, а часто - й відвертої тупості. Таким було тло радянського орієнталізму, який процвітав і був направлений у першу чергу всередину системи, і це - незважаючи на те, що офіційно пропагувалася дружба народів (для внутрішнього вжитку) та інтернаціональна дружба (для вжитку зовнішнього).

Отже, для оцінки цього явища тепер у межах пост-радянської України у нагоді нам знову стане теорія орієнталізму професора Колумбійського університету Едварда Саїда, яку я вже згадував у своєму попередньому матеріалові для опису відносин між сходом та заходом України.

Саїд вигадав цей термін - орієнталізм - аби чітко дефініювати ставлення Заходу до Сходу через призму своїх, західних цінностей, порівняно з якими цінності Іншого - Сходу - видавалися меншовартісними, і взагалі варварськими. В основі орієнталізму як дискурсу лежить здатність Заходу проникати в інші (східні ) культури, вивчати їх, досліджувати, а потім використовувати набуті знання ПРОТИ цих країн.

Виходячи з цього визначення, навряд чи можна схарактеризувати існуюче сприйняття українцями сходу як типовий орієнталізм у західному та Саїдовому сенсі цього слова, оскільки проникнення українців на схід має не таку вже довгу історію (у сучасному вимірові) - воно лише розпочинається.

Іншою причиною, і, можливо, головною, чому орієнталізм не постав у якості наукового дискурсу в Україні, можна назвати те, що Україна не є (і тим більше ніколи не була) частиною Заходу настільки, аби по-західному сприймати схід. Навпаки - і Схід, і Україна начебто належать до одного географічного простору, який, до того ж, за певних умов можна було б розглядати через призму постколоніальної теорії розвитку. У цьому сенсі український дискурс щодо того, де є Захід і де є Схід, завжди був у першу чергу внутрішньо направлений, оскільки стосувався виключно пошуку себе у цій схемі, і маскування своєї ідентичності через винайдення «іншого», хоча той інший є багато у чому подібним до самої України.

Також навряд чи можна говорити про український орієнталізм з огляду на те, що за власним визначенням Саїда, він є «традицією». Для України Орієнт (як у безпосередньому сенсі цього слова, так і з тією негативною конотацією, якої надає цьому слову Саїд) ані політичною, ані академічною, ані літературною традицією наразі не є. В Україні, хоча дехто й схильний називати Сковороду першим українським суфієм, наразі немає ані свого літературного орієнталіста Кіплінга, ані свого політичного та історичного орієнталіста Бернарда Льюїса чи їхньої антитези - українського Едварда Саїда.

І це - незважаючи на наявність численних історичних зв’язків та паралелей. Пригадую, під час однієї зі своїх перших поїздок до Близького Сходу (а це була Йорданія) я не міг позбутися враження дежавю, що тотально переслідувало мене від одного автобусу до іншого: численні китиці, що прикрашають кабіну водія, штучні (пластмасові) квіти та перевідні картинки з зображенням акторок, що витерлися від часу та від сонця - пригадуєте провінційні українські автобуси?

Виявляється, це був далекий голос Орієнту... Також, продовжуючи цей дилетантсько-поверхневий перелік паралелей, можна згадати і відсутність в українців поняття часу або викривлене поняття про нього, виражене, з одного боку, тотальною відсутністю пунктуальності щодо інших, а з іншого - гіпертрофованим відчуттям часу стосовно самого себе, що, скажімо, може виражатися в тому, що українські водії, як і мешканці Близького Сходу, шалено сигналять на світлофорах іншим водіям ще задовго до появи зеленого світла.

Також на користь цієї недотеорії української орієнтальності можна навести існування інституції базару як осередку в першу чергу соціального, а потім вже економічного явища, багатоденні та велелюдні весілля, типово східна естетика та поняття про (без)цінність окремої особистості.

Усе це принагідно можна використати для доведення тези про те, що спорідненого між Сходом та Україною можна знайти досить багато. Настільки багато, аби зробити припущення, що в Україні не поширений орієнталізм тільки через те, що вона не розглядає його як Іншого, а є, власне, якщо не його історичною частиною, то принаймні пограничною зоною між Заходом та Орієнтом з домінуванням останнього в українській ідентичності.

Тут також варто згадати і мовне питання, про що, скажімо, пише Олександр Галенко «Мова наша холопська» (КРИТИКА, № 4, 2002 рік), де він наводить приклади численних мовних запозичень, що увійшли до української мови ще за часів работоргівлі, де Схід виступав у ролі работоргівця, а українці - відповідно, у ролі рабів.

Продовжуючи процес пошуку паралелей, варто звернутися до іншого науковця - Бернарда Льюїса, який 1990 року і ввів до наукового (псевдо-наукового?) обігу поняття «сутичок цивілізацій», і який виступає основним антагоністом Саїда.

Льюїс наводить у своїх працях численні узагальнення стосовно Сходу, які, з одного боку, характеризуються типовою упередженістю у своїй основній масі, а з іншого боку - частково все ж мають певне підЄрунтя. До того ж, ці висновки можуть бути цілком екстрапольовані і щодо України як умовної частини Орієнту.

Так, наприклад, Льюїс пише про те, що революції на Сході завжди розпочиналися з надією та ентузіазмом, а завершувалися приходом до влади режимів ще більш деспотичних, які правили ще більш зубожілими країнами. Виходячи з цього узагальнення, Україну на даному етапі історичного розвитку можна цілком віднести до описуваного Льюїсом ворожого передовій і прогресивній у всіх відношеннях західній цивілізації Орієнту.

Ось ще один штамп, який наводить Льюїс на підтвердження орієнтальних студій: хоча він і визнає існування корупції повсюди - як на Заході, так і на Сході, - він все ж приходить до висновку про те, що на Заході та на Сході поширено абсолютно різні види корупції. На Заході гроші заробляються в умовах ринку для того, щоб потім купити або отримати владу, а на Сході захоплюють владу, щоб використовувати її для заробляння грошей.

Сам Льюїс активно посилається на османський досвід у своєму аналізові Сходу в цілому, при цьому використовуючи Османську Імперію як певний медіум для розуміння цієї частини світу. Те ж саме робить і пересічний українець, який частіше за все знайомиться з Орієнтом через відвідання Туреччини. Ця країна ним найбільше цінується якраз за свою західну симулякративність (імітацію) Сходу при повній адаптації стандартів до смаків західних туристів (у першу чергу німецьких) з послідовною їх адаптацією до потреб пост-радянських туристів, які найбільше цінують Туреччину за її російськомовність. Тобто Туреччина як частина сходу цінується українцями за те, що вона не є Сходом у класичному сенсі і набагато складнішим, неоднозначним і часто ворожим є сприйняття всього, що нагадує Схід у його традиційному, неглобалізованому вигляді.

Борхес, розповідаючи про дев’ять книг Геродота та відкриття Єгипту, пише, що Єгипет для греків завжди був «далеким», оскільки простір вимірювався часом, а подорожі були небезпечними. Тому для греків єгипетський світ був величезним та сповненим таємниць. Для українців сьогодні ані простір, ані небезпеки не є перепонами задля осягнення таємниць Сходу, але у більшості своїй винесене з таких подорожей враження є примітивними з огляду на неготовність сприйняття реалій такими, якими вони є. Тобто, йдеться про латентний орієнталізм, який обов’язково передбачає наявність недорозвинутого Сходу (навіть порівняно з Україною), відсутність у арабів фантазії, лінощі і одночасно дикий норов, навіть барбаризм та дикість. Це відчуття ще більше акцентувалося після терористичних актів 11 вересня 2001 року. Іракська війна стала наслідком цього відчуття у загальносвітовому масштабі.

Ще однією властивою рисою орієнталізму є те, що сприйняття Сходу сьогодні немає нічого спільного зі справжнім Орієнтом і швидше базується на заготовлених заздалегідь упередженнях.

Це можна проілюструвати на прикладах з українських ЗМІ періоду до іракської війни, оскільки якраз напередодні війни, під час її та після неї матеріалів про цей регіон вистачало, особливо на телебаченні. І хоча не можна сказати, що вони усі були позбавлені орієнталістичного накипу, підсиленого умовами війни, у тому числі й інформаційної, але певні лакуни у масовій свідомості небайдужого до Сходу (Близького) українця вони заповнювали.

Як правило, українські журналісти не переобтяжують себе набуттям знань про країну, до якої збираються, і найчастіше власне ознайомлення з літературою чи бесіди з експертами замінюють інформацією, яку люб’язно отримують від тих, хто супроводжує їх під час поїздки - представника місцевого уряду, української амбасади чи місцевого гіда. При чому одна й та ж інформація з претензією на країнознавство може одночасно міститися у цілій низці матеріалів різних журналістів з однієї поїздки.

Ось типовий приклад типового сприйняття мешканця Сходу в Україні. Посол України в Єгипті Андрій Веселовський в інтерв’ю газеті «Власть и политика» серед складнощів роботи називає «чужі нам культуру, звичаї, відносини». Газета «Хрещатик» (кореспонденти Богдана Бабич та Ірина Тиран) перед інтерв’ю з послом Кувейту в Україні дають свій портрет справжнього кувейтця: «Його можна пізнати за гордою ходою, огрядною статурою, білим балахоном і накидкою з кільцем на голові. Додатковими ознаками можуть слугувати золота ручка Parker у кишені, мобільник та чотки в руці».(!!!!) («Хрещатик» , 16 листопада, 2001)



Кореспондент «Киевского телеграфа» Марія Старожицька зі своєї ознайомчої поїздки до Багдаду (ще до війни) виносить наступне спостереження, що може слугувати також для проведення паралелей між Україною та «іншим» Сходом: «режим в Іраку унікальний: вже забутий нами (забутий???) радянський бюрократизм сплітається з тисячолітніми традиціями східної деспотії, заснованій на сімейно-кланових стосунках». («Киевский телеграф», 17 грудня, 2000 ). Досить слушне спостереження, але виникає суттєва проблема з інтерпретацією наведених фактів - вони свідчать не на користь унікальності іракської системи, а на спорідненість її з будь-якою іншою, і українською - тим більше.

Олекса Підлуцький у «Правді України» пише про те, що країни Перської затоки «представляють собою суміш казкового середньовічного (sic!!!) Сходу «Тисячі і однієї ночі» і надсучасного модерну 21 століття. Наприклад, кожен мешканець Оману, що поважає себе, обов’язково носить за широким поясом кинжал». («Правда України», 25 січня, 2002 ).



Спеціальний кореспондент «Фактів» Юрій Хлистун після відвідання Єгипту наводить слова єгипетського міністра туризму Мамдуха ель Бельтагі: «Українець Іван і узбек Хасан не піддалися антиісламській пропаганді, тому що їх інтелектуальний і культурний рівень є високим і вони змогли розібратися в тому, що відбувається після терактів у Нью-Йорку. Ви приїздите до нас в країну, знаходите теплий прийом і відчуваєте себе вільно». («Факти», 8 червня, 2002).

Спецкор «Фактів» Володимир Шуневич у вступі до свого репортажу з Ірану пише, що сьогодні Іслам у нього асоціюється з «середньовічним мракобіссям - фундаменталізмом, жінками у паранджах і вибухами на Близькому Сході». А перший шок кореспондент, який вперше (!!!) летів на Схід, відчув ще у Борисполі, коли піднявся на борт літака: «не одразу зрозумів, що жінки у строгому темно-синьому довгому одязі (відкриті лише обличчя та кисті рук), що нагадували більше монашок, - стюардеси іранської авіакомпанії. Хоча красиві надзвичайно: європейські риси (sic!!!), смуглувата ніжно-матова шкіра, величезні карі очі, царська хода». ( «Факти», 18 серпня, 2001)

Спецкор «Киевских Ведомостей» Сергій Кисельов сам узагальнено визначає місце свого перебування - «из Ближнего Востока», хоча стаття написана про Йорданію. У ній вже сама назва досить красномовна - «Янки при дворі короля Абдалли». Вже на початку автор пише про те, що у країні можна побачити лише «кубічну домобудівну архітектуру (де є лише прямі лінії), тому порівняно з нею «кожна радянська п’ятиповерхівка-хрущовка виглядає неповторним шедевром». Також автор досить помилково, на мій погляд, визначає наявність дублювання усіх арабських написів англійською за ознаку того, що «в Йорданії до американців ставляться непогано». Тут очевидною є нездатність до сприйняття країни через її історичну ретроспективу, яка традиційно була пов’язана з Британською колоніальною активністю, у тому числі і на етапі започаткування йорданської державності.

І врешті-решт наприкінці статті автор дає різко негативну оцінку нездатності господаря дайвінг-клубу чітко визначити державну приналежність українських журналістів: «Україна - це де?, - спитав господар дайвінг-клубу. Ми образилися за батьківщину і дали на чай менше, аніж збиралися». («КВ», 21 грудня, 2002 ). Ось типовий приклад орієнталізму навпаки (щодо України), образа і врешті-решт рішення покарати винного у цьому - фінансово.

Кореспондент газети «2000» Лідія Денисенко з відвідин також ще довоєнного Багдада винесла в основному побутові спостереження: скільки імпорту у магазинах, скільки коштує золото чи бензин. Неабияке занепокоєння кореспондента викликав той факт, що водій таксі залишив машину відчиненою і пішов: «А якщо щось вкрадуть через вікно,» - занепокоїлась кореспондентка через свої речі, оскільки до цього, очевидно, не раз чула, що всі орієнтали - страшенні бандити. («2000» , 10 травня, 2002).

Ще одним цікавим моментом українського сприйняття Сходу є домінування ідеї економічної експансії як головного інтересу України до Сходу, тобто домінування економічного порядку денного над культурним. Газета «Сегодня», вивчаючи перспективи співпраці України та Саудівської Аравії, пише: «Чи можна вважати це знаменням більш широкої співпраці України з Саудівською Аравією? Хотілося би. Адже Саудівська Аравія є однією з провідних нафтодобувних країн світу». («Сегодня», 27 липня, 1999 ).

Втім, не чужа українцям (принаймні деяким) і місіонерська діяльність. У червні 2000 року у відповідь на повідомлення про можливість виведення ізраїльських військ з південного Лівану, лідери УНА-УНСО видають не багато не мало - «Маніфест християнам», у якому знаходимо наступне: «З метою недопущення геноциду ліванських християн і заради української присутності в святих місцях ми готові, на заміну підрозділів ЦАХАЛ, розмістити там (у Південному Лівані) угруповання для виконання миротворчих функцій. Це також може відбуватися у формі створення українських воєнізованих поселень у Південному Лівані». І далі «В Україні достатньо християн з добрим військовим досвідом, які здатні не лише відстояти християнський південний Ліван, але й християнізувати Ліван північний». («Україна молода», Дмитро Заграва, „Українські хрестоносці їдуть у Ліван», 5 червня, 2000)



Так само можна трактувати і пропозицію України провести у Ялті переговори щодо близькосхідного врегулювання. «Киевские Ведомости» цю ініціативу прокоментували також з певною месіанською конотацією: «Україна не претендує на роль третейського судді, і тим не менше, вона зробила багато вже тому, що надала завдяки своїй ініціативі надію. Ту рятівну надію, яка вмирає останньою...». («КВ», 26 квітня, 2002).

Українці не змогли збагнути сумного символізму, який містить у собі Ялта для світової історії. Цей парадокс помітили тоді ізраїльські журналісти, які написали, що краще цю конференцію проводити не в Ялті, достатньо того, що там вже один раз розділили світ на два ворогуючі табори і цей стан тривав майже п’ять десятиліть. Втім, Оонівська конференція на підтримку миру на Близькому Сході все ж відбулася в Україні 13-14 травня цього року. Було досить символічним те, що в Українському домі, де проходило це високе представницьке зібрання, одночасно проходив і традиційний базар товарів українських виробників. Це здивувало навіть арабів, але то був справжній тріумф української орієнтальності.

Втім, без Іншого українцеві все одно не обійтися. Нещодавно почув, що і на українському кордоні з Угорщиною з’явилися свої Інші. Як кажуть місцеві мешканці, вони «маленькі, чорненькі», але ставляться до них погано, бо «ті завозять всякі хвороби». На них всіляко намагаються заробити, але часто водії замість кордону відвозять цих «маленьких» Інших - мешканців Пакистану, Шрі-Ланки чи Бангладеш - не до жаданого кордону з омріяним тими Заходом, а до найближчої військової частини.

Араби кажуть, що ніхто не в змозі прочитати до кінця «Тисячу і одну ніч», бо вона безкінечна. Так само як безкінечним є і тисяча і один маленький побутовий український орієнталізм.

Євген Федченко, політолог (Агенція стратегічної інформації - АСІ), викладач Києво-Могилянської Академії.

Читайте також:

Український орієнталізм

В тіні антиінтелектуальної більшості

Вічна війна за вічний мир

Сполучені Штати антиамериканізму

Нестерпна легкість ентропії

Скільки мені заплатили шакали Арафата?

Дивіться на світ через наші вікна...

Скільки мені заплатили шакали Арафата?

Україна. Мейнстрім. Третій світ.

Міжнародно. Супер.