27 грудня з полону бойовиків угруповання «ЛНР» було звільнено харківського громадського діяча, засновника і журналіста часопису «Український простір» Романа Черемського. Через Старобільськ він повернувся ввечері додому в Харків після 135 днів полону.

 

Роман Черемський перебував у полоні з 15 серпня. На блокпосту в зоні АТО його разом із черкаським правозахисником Валерієм Макеєвим і знімальною групою телеканалу «112 Україна» - кореспонденткою Ганною Іваненко та оператором Назаром Зоценком - затримали бойовики угруповання «ЛНР». 3 вересня з полону звільнили Ганну Іваненко і Назара Зоценка, Валерій Макеєв вийшов на свободу 23 листопада.

 

Роман Черемський - один із лідерів Спілки української молоді, активний учасник встановлення і відновлення меморіальних дощок та історичних пам'яток відомим харківським громадсько-політичним діячам.

 

«Детектор медіа» телефоном поспілкувалася з Романом і розпитала його про полон і настрої в середовищі «ЛНР».

 

- Романе, як відбувалося ваше звільнення? Чому вашого прізвища не було в списках звільнених, оприлюднених СБУ?

- Справа в тому, що я йшов не по цих списках, де 150 людей звільнені, а інакше. Але, на жаль, я не готовий і не хотів би розповідати, що і як. Це такі делікатні теми...

 

- Розкажіть, як ви потрапили в полон, за яких обставин? І чому вас так довго протримали?

- Потрапили ми, як я вже зараз розумію, через нерозумний крок. Була домовленість нашого волонтера Валерія Макеєва, що нас, трьох журналістів (Романа Черемського і знімальну групу телеканалу «112 Україна» - кореспондентку Ганну Іваненко та оператора Назара Зоценка. - ТК) запрошують ополченці в Краснодон, і там дають нам двох полонених, а ми за це робимо матеріал. Наша поїздка була узгоджена з усіма структурами. Але маршрут, яким ми їхали, проходив через лінію фронту, а тоді вона проходила між населеними пунктами Лутугине і Волнухине. Лутугине було українським, Волнухине - вже ополчення.

 

Зараз я вже розумію, що це був ідіотизм: укропські журналісти їдуть на бусику «Мерседес» (а бусик - запотребувана машина в будь-якому підрозділі) з київськими номерами. Може, на блокпості й знали, що ми їдемо, але в різних бойових підрозділів із різних міст домовленості дуже умовні. Ми цих тонкощів не знали. Нас на першому ж блокпості зупинили ополченці, забрали машину, речі, всі телефони. Нас завезли в Ровеньки і там кинули «на підвал» - у камеру.

 

Невдовзі журналістів каналу «112» звільнили через LifeNews: приїхали журналісти LifeNews, домовилися - і їх звільнили.

 

- А чому щодо вас не домовилися і не звільнили?

- Це не так просто домовитися і звільнити людину. Нас утримували, бо ми певною мірою є товаром. Вони з'ясовували, чи ми журналісти. Не зовсім вірили, що ми настільки дурні, що поїхали через лінію фронту на бусі. Це їх трохи спантеличило - зараз я розумію, що це логічне спантеличення. Потім до них уже дійшло, що ми не володіємо ніякою інформацією. А їх цікавила інформація про військових, де що розташовано. Але ми цього не знали і не могли знати.

 

- Ви від якого ЗМІ їхали з редакційним завданням на Донбас, теж від «112»?

- Я журналіст газети «Український простір». Поїхали разом зі знімальною групою «112», щоб підготувати окремі матеріали кожен від свого ЗМІ. Я збирався писати репортаж для своєї газети, планував викласти його і в інтернеті. Журналіти «112» планували зняти на телеканал сюжет.

 

- Де вас тримали? Весь цей час у Ровеньках чи перевозили з міста до міста?

- 49 днів протримали в Ровеньках. А потім перевезли в Луганськ.

 

- Вас допитували?

- Так, кожного, хто потрапляє туди, допитують. Коли були бойові дії, вони допитували кожного, хто приїжджав з українського кордону на територію «ЛНР», зокрема й місцевих, щоб дізнатися, яка там ситуація, де які блокпости. Наприклад, людина живе в Лутугиному і приїхала у Волнухине. Її допитали - дізналися одні тонкощі, допитали другого - дізналися інші тонкощі. Тому бойовики дуже добре знали розташування (українських військових. - ТК) в Лутугиному. Нас, хоч ми й не місцеві, теж допитували, хоча що вони могли від нас узяти? Вони мали зрозуміти для себе, чи ми не шпигуни.

 

- І на якому етапі вони переконалися, що ви журналіст, а не шпигун?

- Майже одразу.

 

- Багато було допитів?

- Мене допитували п'ять разів на початку полону.

 

- А допити були жорсткі? Вас били?

- Не дуже жорсткі. Так, звичайно, лупцювали трохи. Але сказати, що нас убивали, не можна.

 

- У яких умовах вас утримували - побутових, морально-психологічних?

- Морально-психологічні умови - звичайно, важко, коли ти не знаєш, що з тобою буде. Ти розумієш, що наші не кинуть - і родичі, і знайомі будуть «до побєдного» витягувати. А побутові умови в Ровеньках - це сарай не сарай, майстерня якась. І там на підлозі матраци, на яких спали. У тій же камері вони тримали місцевих. Наприклад, іде людина пізно по вулиці, комендантську годину порушує - вони спіймали і людина тиждень-два-три працює на ополчення: снаряди вантажить, окопи копає, прибирає. Спіймали когось п'яного - його теж «на підвал», нехай попрацює.

 

- Вас теж на примусових роботах використовували?

- Нас трохи пізніше використовували. Коли в Луганськ перевезли, то були роботи на кшталт щось поприбирати. Сказати, що сильно мене навантажували, не можу. Чимало залежить від людей. Серед них є й багато нормальних людей, які мають свої переконання, але ставляться по-людськи. А є, звичайно, й ідіоти. Як у кожному колективі.

 

- Вас годували?

- Годували добре. Те, що вони їли, - те й ми їли.

 

- Скільки людей у Ровеньках у камері тримали?

- У камері від семи до п'ятнадцяти - коли як.

 

- А в Луганську де вас утримували?

- Я не буду говорити, де розташування. Це військова частина батальйону святого Георгія, який мене затримав.

 

- Ви від затримання були в цьому батальйоні? Чи передавали вас від одних груп до інших?

- Я майже весь час був у них.

 

- Вас тримали разом із Валерієм Макеєвим?

- Спочатку - так. А потім його відвезли в лікарню в Луганську, в нього були проблеми зі здоров'ям. А я був «на підвалі». Потім його перевезли в інше місце і згодом відпустили.

 

- Чому, коли звільнили Валерія Макеєва, вас залишили?

- Ви знаєте, звільнення - це дуже делікатні моменти. Там дуже складно домовлятися. Мене тричі садили в машину і говорили, що я їду на звільнення. Виявлялося, що це не зовсім та інформація, один раз зірвався обмін. Це тонкі матерії. Обміняли - і слава Богу.

 

- Ви зустрічали під час свого полону журналістів? Чи бачили журналістів серед полонених, наприклад Сергія Сакадинського?

- Ні, там були тільки місцеві полонені.

 

- А журналісти російські чи від «ЛНР» приходили до вас, наприклад, інтерв'ю брати?

- Ні, тільки канал «112» забирали російські журналісти. І повезли їх через Росію в Україну.

 

- До вас не зверталися ватажки бойовиків із пропозиціями попрацювати на них як журналіст?

- Ні, таких пропозицій не було. Але до мене краще ставилися, ніж до місцевих порушників чи до військовополонених. Можливо, тому що я журналіст, а не військовий. Там є багато людей, які самі по собі нормальні, їм можна потиснути руку, і це навіть приємно зробити. Але вони всі затяті у своїх переконаннях, бойовий дух дуже високий. «Ты откуда? Из Харькова? А, ну скоро там будем, тебя завезем». Вони переконані у своїй перемозі. Скажуть наступати - будуть іти до Львова. За всі чотири з половиною місяці я не побачив навіть натяку на якусь деморалізацію. Постійно збільшується кількість військових, набирають нових, люди приходять і приходять, отримують зарплати - мінімум 400 доларів.

 

- Серед бойовиків ви бачили росіян чи це тільки місцеві?

- Керівництво - росіяни. Але всі рядові ополченці - це місцеві, переважно шахтарі. Навіть тим, хто потрапляють у камеру, пропонують іти в ополчення, і багато погоджуються. При мені пару чоловік пішли в ополчення з камери. Мені за цей час багато разів пропонували перейти в ополчення.

 

- Як змінилася ваша думка про те, що відбувається на Донбасі, про людей із Донбасу після полону?

- Повністю змінилася. Це не іграшки - це серйозна війна.

 

Мене вразило, що місцеві, попри все, підтримують бойовиків. Наприклад, у людини віджали машину, привезли її зі зв'язаними скотчем руками і мішком на голові в підвал, він працює на ополчення й отримує час від часу по голові, але він все одно за ополчення, за ЛНР, а укропів вважає фашистами. Або людину затримали за п'янку, а він усе одно вважає, що укропи - гади, а ополчення - молодці. Я це спостерігав у Ровеньках у серпні-вересні, і мені незрозумілий цей парадокс. Що їм не роби, а вони все одно підтримують. Хоча й економічна ситуація погіршується, із зарплатами проблеми, з банкоматами проблеми, бо вони в Росії знімали гроші.

 

Друге, що мене вразило, - вони готові воювати. І місцеві шахтарі йдуть в ополчення. У більшості, хто потрапляв у камери, є знайомі в ополченні. Ополченці налаштовані по-бойовому, воювати до кінця. Коли вони йдуть в армію «ЛНР», то укладають контракти на рік.

 

Але серед ополченців є багато нормальних порядних людей. Вони дуже ображаються, коли їх називають терористами. Насправді, це дуже серйозна проблема - донбаська рана, і все дуже неоднозначно.

 

- Як виглядають Луганськ і Ровеньки? Ви бачили вулиці?

- Зовсім трохи. З того, що я бачив, у Луганську є побиті будівлі: автовокзал розбитий, аеропорт розбитий. Автовокзал я бачив, про аеропорт мені казали. Деякі будинки розбиті. Але так, щоб усе було в розрусі, як після Другої світової, - такого нема. Принаймні я не бачив там, де їхав. Багато де в Луганську навіть не видно, що війна була.

 

Людей і машин на вулицях мало, маршрутки їздять. Зарплати, як я в місцевій газеті читав, 50 гривень на день, 100 гривень на день - максимум. Є оголошення про виїзд у Харків. Відчувається, що виїжджають люди в Україну, Крим.

 

- Які висновки можете передати зі свого досвіду колегам?

- Єдине, що хочу сказати, - українським журналістам туди в'їзд заборонений, у жодному разі не можна їхати. А тим паче, якщо прописка ще й наша, з цієї сторони, - Харків, Київ. Чи якщо машина хороша - то це взагалі божевілля. Будь-який журналіст, який працює на українські ЗМІ, однозначно попаде «на підвал». Хіба що на дуже високому рівні жорсткі домовленості. Але їм це невигідно. Нащо їм давати інформацію в українські ЗМІ?

 

Російські журналісти там працюють, і вони обізнані про настрої. А ми відірвані від реалій. Саме тому ми й потрапили в цей «перепльот», тому що в нас не було елементарної інформації про те, яка там реальна ситуація щодо «віджиму», щодо кидання «на підвал».

 

- Які у вас тепер плани? Чим збираєтеся займатися?

- Я дуже щасливий. Я посидів у підвалі і зрозумів, яке це щастя, коли виходиш на волю. Відчуття надзвичайне. Навіть не розумію, як можуть люди нарікати на життя в Україні. Я кілька днів буду насолоджуватися нашою прекрасною Україною, а далі вже буду думати про плани.

 

- Ви будете писати матеріал про свій полон?

- Я подумаю. Подивлюся, що вийде, щоб не повторюватися, бо деякі журналісти пишуть і про моє перебування, і про Валерія Макеєва. Подивлюся, чи буде потреба.