Як Куликов Дусю на тролейбусі катав

Як Куликов Дусю на тролейбусі катав

18 Серпня 2008
13886
18 Серпня 2008
09:25

Як Куликов Дусю на тролейбусі катав

13886
Куликов
Як Куликов Дусю на тролейбусі катав
Як Куликов Дусю на тролейбусі катав

На днях почула дві історії про ведучого «Свободи слова» на ICTV Андрія Куликова.

Отже, іде Куликов повз пивбар, а там троє хлопців п’ють пиво.

Перший: «Дивіться – «Свобода слова»!

Другий: «А в телевізорі він кращий».

Третій, авторитетно хильнувши пиво: «Ну там же світло».

Другий випадок. Проходить Куликов повз церкву, а там огрядний батюшка сідає в чорний мерседес. Помітивши ведучого, гукає його: «Жвавіше, душа! Жвавіше!»

Принаймні, знають, що поспішати Куликов не любить.

Дізнавшись, що зараз дружина Андрія з донькою Яною на пару днів приїхали до Києва з Лондона, ваша Дуся захотіла обов’язково зустрітися з усім сімейством. У Лондоні Антоніна викладає російську мову, донька вивчає у Лондонському університеті кінорежисуру, а Андрій зайнятий у програмі «Свобода слова» у Києві, тому разом вони збираються дуже рідко. А ви ж знаєте, як ваша Дуся любить зворушливі сімейні зустрічі. До того ж, на відміну від Андрія, його дружина – людина цілком не публічна, ось я і вирішила, що це чудова можливість першою вам її представити.

Ми домовилися зустрітися біля пам’ятника Тарасу Шевченку напроти червоної будівлі університета. Саме в цих стінах Куликов колись і почав знайомитися із професією журналіста.

Місце зустрічі змінити не можна

Дуся: Якщо з‘являється вільна хвилина, навідуєте альма-матер?

Андрій: Останнім часом ні. Справа у тому, що мій інститут – раніше це був факультет, а тепер інститут – міститься на вулиці Мельникова, і там я буваю часто, в Інституті журналістики, де викладаю. А сюди, здається, за минулий рік заходив двічі в якихось справах. Принаймні, директорату, де я мав зареєструватись як викладач, так і не дістався.

– Як ви потрапили до Української служби ВВС?

– Наприкінці 1991-го ВВС проводила семінар для журналістів, які володіли англійською мовою, зрештою виявилось, що насправді приглядалися до тих, кого можна взяти на роботу в Українську службу, яку тоді організовували. Близько двадцяти людям, які були на семінарі, запропонували взяти участь у відборі. Я був серед чотирьох, яких відібрали.

– А у Лондоні вже стали продюсером?

– Там основна робоча одиниця – це продюсер. Як у нас, скажімо, на телебаченні або на радіо – кореспондент, то там на радіо називається продюсер, тому що зрештою відповідальність за програму лежить на тобі, і чим ти її наповнюєш – це твоя справа. Себто, ти виробляєш, продюсуєш програму, так само в певних межах у тебе є бюджет. Це не значить, що ти можеш порядкувати бюджетом цілої секції, але ти знаєш, скільки приблизно грошей ти можеш виплатити на гонорари, скільки потрібно заплатити за музику, яку ти граєш, – тому це продюсер, але водночас у тебе і кореспондентські обов‘язки, і редакторські.

– Працівників ВВС забезпечували дуже добрим соціальним пакетом. Що туди входило?

– По перше, гарна зарплатня, я не пам‘ятаю, скільки це було у 1992 році, але у 2000-му, коли я туди повернувся працювати, це було 1600–1800 фунтів уже після оподаткування на місяць. Але головне, що там п‘ять робочих тижнів оплачувана відпустка, і її можна брати шматками, і навіть рекомендують брати шматками. У разі захворювання, якщо ти втрачаєш працездатність, принаймні півроку виплачують твою зарплату без жодних відрахувань, крім податків, звичайно, далі вони приймають рішення – виплачувати чи ні, – але півроку гарантовано. Крім того, всім, хто працює в Лондоні, служба виплачувала так звану лондонську надбавку, тому що життя в Лондоні дорожче ніж в решті Британії. Близько десяти відсотків річної зарплати була надбавка за життя в Лондоні. І нарешті, такий, може смішний, пунктик, як витрати на газети. На газети давали, щось 17 фунтів на місяць, це вистачає на газети і навіть не на газети.

– І ви їх витрачали на газети?

– Ні, я їх не витрачав на газети, тому що, звичайно, редакція отримує всі газети, які тільки можна.

– А з королевою приходилось спілкуватися під час роботи?

– Ні. З королевою дуже цікава штука. Справа у тому, що ми як мовна секція – коли у нас лунає англійська, російська, французька або якась інша мова, – то ми пускаємо три–п’ять секунд оригіналу, а потім накладаємо дубляж. Уявіть собі, з королевою так не можна робити, якщо використовуєш її голос, то треба заграти усі 20 чи 30 секунд і лише потім давати український переклад. Тому іншомовні служби королеву використовують не дуже часто, бо на радіо відлік часу йде на секунди, і важко дозволити собі півхвилини англомовного тексту.

– А чому довелося піти з ВВС?

– Зовсім не довелося піти. В 95 році я повернувся працювати в Україну. Це було моє осмислене бажання, власне, я би і раніше повернувся, якби не певні обставини особистого плану. І чотири з половиною роки досить плідно, як я вважаю, працював тут. А от тут уже, справді, доводилося йти. Принаймні, з двох робіт: із посади керівника «ТСН» на «1+1», а потім із роботи шеф-редактора Нового каналу.

На канал «1+1» я прийшов із запрошення Сашка Ткаченка, людини, у якої я навчився половині телебачення. Коли ми почали працювати, я вже дуже добре знався на новинах, ще з газети і з радіо. Новини не були для мене чимось незнайомим. А телебачення я знав досить обмежено, але Сашко на «ТСН» зробив таку злагоджену команду, машину – в гарному розумінні, тобто не механічне виробництво новин, але дуже налагоджене. Я у нього був фактично першим заступником і випусковим редактором. У нього я навчився начебто простим, але дуже важливим речам, наприклад, як співвідносити зображення і текст. Коли у серпні 97 року Ткаченко мусив піти з каналу, то я після нього через певний час очолив «ТСН», але з умовою, що коли він повернеться, я передам йому керування новинами, якщо він не повертається – я йду без жодних розмов. Він не повернувся – і, звичайно, слово треба тримати, – я пішов.

А з Новим каналом парадоксальна ситуація склалася, мені дуже добре й затишно працювалось із Михайлом Павловим, який зараз продюсер «Свободи слова» і генпродюсер ICTV. Тоді, ви може пригадуєте, була фінансова криза в Росії, яка відбилася на Новому каналі, бо там були російські власники. І все ж таки ми вистояли, прожили кілька місяців, чи із третиною зарплати, чи іноді взагалі без зарплати, бо було цікаво працювати. А потім раптом – бац! – змінюють усе керівництво каналу: ідуть Павлов, Пелих, ідуть усі решта, приходить Ткаченко. Людина, з якою ми на «ТСН» працювали – і душа в душу, і рука в руку, і плече в плече. Він мені пропонує залишитись як керівникові інформаційної служби, що, скажімо, за моїми амбіціями мене влаштовує, але за той час, що ми не були разом, я думаю, що я навчився в телебаченні ще більше, і уже працювати з Сашком мені було нецікаво. Тому я місяць ще там побув і пішов.

Я втратив дуже гарну роботу, в сенсі – яка мені подобалась, на «1+1», потім я втратив знов-таки роботу, яка мені дуже подобалась, на Новому каналі, й у хвилину слабкості я прийняв запрошення з ВВС поїхати туди знову.

Куликов не "вільний": дружина Антоніна, донька Яна

– І там, у Лондоні, познайомились з Антоніною?

Андрій: А от і ні. На час від‘їзду до Лондона ми були щасливою подружньою парою. Познайомилися у 95 році. Коли я перший раз повернувся з Лондона, я виконував певну роботу для ВВС і часто бував у корпункті у Києві. Але, може, вона вам про це розповість.

Антоніна: Я учитель русского языка. У меня была студентка, канадка, которая работала на ВВС, в Киевском корпункте. Она постоянно опаздывала ко мне на занятия, минут на пятнадцать. И вот однажды я пришла, позвонила в дверь, мне открывает Андрей и предлагает пойти попить кофе на кухню корпункта, пока не пришла моя ученица. Так и познакомились. А через полтора года расписались.

– А как он вам сделал предложение?

Андрій: Я насправді кілька разів просив Тоню одружитися. Вона не зразу погодилась, казала: «Ні, навіщо».

Руку й серце Куликов пропонував неодноразово

– Антонина, а что смущало вас?

Антоніна: У меня первый брак был несколько травматический, и поэтому я не хотела выходить замуж. Но Андрюша – такого склада человек, что ему нужно, чтобы мы были не просто парой, а мужем и женой.

Андрій: Я відчував, якщо Тоня погодиться на одруження, то це буде знак великої довіри до мене, а не для того, щоб мати штамп у паспорті. Може, це егоїстичне бажання, але воно було.

– Зараз вас доля розкидала по різним країнам, Андрій живе в Києві, ви, Антоніна, працюєте у Лондоні, куди, до речі, Андрій вас і привіз. Як часто ви бачитесь?

Антоніна: Раз в два месяца, иногда бывает чаще, иногда реже, как когда. Встречаемся на два-три дня.

Андрій: Зараз, коли я працюю на проекті «Свобода слова», можливо покинути Київ тільки у зимовий період, коли телебачення відпочиває, і коли літній період, а також у понеділок, коли у країні вихідний за рахунок свята у неділю. Тоді у мене виникає змога прилетіти, скажімо, на п‘ять–шість днів. Бувають візити і по одному дню.

– Расстояние усиливает чувства или, наоборот, их разрушает?

Антоніна: У нас, наверное, усиливает или, по крайней мере, не ослабляет и не отдаляет. Когда понимаешь, что ты не можешь сделать ничего, чтобы жить в одной стране. Дочь учится в университете, у меня там хорошая работа. Я уверена, что и здесь могла бы найти работу, но пока не хочу дочь там одну оставлять.

– Коли ви у різних країнах, який спосіб спілкування найчастіше використовуєте?

Андрій: Коли я приїхав в Україну, ми ще не пристосувались до режиму телефонного спілкування, може не щодня, але, принаймні, через день писав листи. Хоча, коли листа пишеш, коханої не чуєш, вона тебе не чує, звичайно, е-мail написати набагато дешевше, але по телефону чуєш, яка інтонація у людини, тут не замаскуєш. Тому зранку, зазвичай, я надсилаю Тоні привітання текстом по телефону. А ввечері, майже завжди, вона до мене телефонує, іноді я.

Її він готовий носити на руках

– Антонина, а у вас есть возможность в Лондоне смотреть Андрея по ТВ?

– Только в записи, он привозит диски со своими программами. В прямом эфире нет возможности, у нас нет тарелки. Мы живем в старинном доме, где много квартир. Мы просили у хозяина разрешения установить тарелку, но он нам отказал.

– А вы смотрите его программу как критик?

Антоніна: Он всегда спрашивает мое мнение. Жаль, что Андрея в программе мало, но ведь, с профессиональной точки зрения, он понимает, что надо выбирать нейтральную позицию, не влезать с комментариями и со своей точкой зрения. Он очень хороший журналист, и я рада за него, рада тому, что он реализовался и у него есть программа.

Андрій: Але насправді цієї програми для мене не було б, якби Тоня не сказала: «Так, це твоє». Коли мені запропонували вести «Свободу слова», в мене залишалось кілька місяців до кінця іншого проекту, і я дуже хотів повернутися до сім‘ї і бути разом із Тонею. Але, з іншого боку, повертатись до Лондона і робити те, що у тебе вже на рівні автоматизму, це нецікаво.

– Андрій, а як ви себе почували на початку програми, коли вас завжди порівнювали з Шустером?

– Насправді, я думаю, що порівняння і досі залишаються. Але мені здається – є твоя робота, треба її виконати, коли ти її виконаєш, можеш собі думати про Шустера, про Аню Безулик, про кого завгодно. Але у мене ніколи не було бажання обігнати або якимось чином позмагатися із Шустером, це не є моїм завданням. Моїм завданням є спрацювати в команді і видати достойну програму. Тому практично весь час проводжу на роботі – це моє невміння організувати свій час. Можливо, на роботі затримуюсь більше, ніж треба, бо я зараз не поспішаю до Антоніни, тому що її нема поряд. Мені з нею дуже цікаво. Разом кудись піти, щось обговорити. Для неї цікаво зробити вечерю або, навпаки, цікаво з‘їсти вечерю, яку приготувала вона.

– І чим ви заповнюєте вільний час?

– Я люблю гуляти містом, люблю зайти до книгарні, погортати двадцять книжок і жодної не купити, люблю зайти до магазину компакт-дисків, перебрати двадцять–тридцять і купити один, потім двічі його послухати і відкласти. І, звичайно, гриби. Гриби завжди: зимою, весною, літом і восени.

«Я люблю, люблю зайти до книгарні, погортати двадцять книжок і жодної не купити»

На цей раз купили

– А взимку які ж гриби?

Андрій: Так, є принаймні два сорти грибів, поширені в Україні, які ростуть під снігом.

Антоніна: Да, грибы – это вечная тема, когда приезжает в Лондон и выпадает несколько часов, пока я на работе, тут же моментально в парк.

– Які ж гриби у Лондоні?

– Всі ті самі, що у нас, тільки в різних пропорціях. Скажімо, дуже мало лисичок, але там багато польських грибів, там багато гризеток.

– А про галюциногенні гриби знаєте?

– Знаю, звичайно. Усе сталося ще у 93 році у Британії, я там збирав гриби, і до мене підійшла жінка з широкими та веселими очима і запитала: «А ти знаєш, де тут є «чарівні» гриби?». Я відповів: «Ні», бо я і не знав. Але потім я подивився у довідник і зрозумів: справді, такі гриби є. Навіть у тому районі, де ми живемо у Лондоні, одна крамничка їх продавала, там було написано: «Продаємо лише для біологічних дослідів», але це кожний трактує по-своєму.

Колекція галюциногенних грибів

- Ви дуже спокійна людина…

– Щоб не сказати меланхолічна.

Коронний погляд Андрія Куликова

– У роботі це плюс чи мінус?

– І те, і те. Принаймні не часто дратуюся, коли зустрічаю те, що мені не до смаку або не до вподоби. З іншого боку, мені і люди, з якими я працюю, казали, що інколи потрібна більш жвава реакція або дати емоцію виразніше, а це не дуже в моїй натурі.

А це його коронний рух

Точність - вічливість королів

– А є речі, які можуть вас роздратувати?

– У мене був навіть випадок на «ТСН», який мене просто до сліз довів. Уявляєте, Дуся, сльози пішли. На телебаченні є такий прийом, – який я довершено не люблю – як поява в кадрі заради появи в кадрі. Якщо в інформаційному сюжеті в кадрі з‘являється кореспондент і каже: «то-се, п’яте-десяте», то це зовсім ні до чого. Я як редактор сказав журналісту, в одному із сюжетів такий стендап вирізати; і начебто погодилась людина, а коли дивився сюжет, раптом ця фінальна поява йде в ефірі. Це мене так збентежило!

"Спокойствие, только спокойствие!"

– Це міф чи правда, що ви принципово користуєтесь громадським транспортом?

(На це питання Куликов витягнув із портмоне місячний проїзний на метро).

Антоніна: Вот вам и весь ответ.

Іменна картка на метро

Андрій: Це не принципово, це – так зручніше. Це, до речі, не типовий для мене проїзний, бо він лише на метро. Зазвичай я купую метро–тролейбус, та в касі були тільки метро–автобус, але на автобусах мої маршрути не пролягають.

Зрадівши можливості покататися на тролейбусі, я підхопила Андрія під руку, і ми всією компанією пішли на зупинку. І, само собою, травили анекдоти.

Обережно, двері зачиняються!

компостує...

Такі проїздні у Лондоні

Дуже вже візеруночок веселий

Фото Яны Новоселовой

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
13886
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду