Федорін: Незалежного медіабізнесу в Україні майже не залишилося

Федорін: Незалежного медіабізнесу в Україні майже не залишилося

9 Жовтня 2013
12304
9 Жовтня 2013
12:14

Федорін: Незалежного медіабізнесу в Україні майже не залишилося

12304
Федорін: Незалежного медіабізнесу в Україні майже не залишилося
Федорін: Незалежного медіабізнесу в Україні майже не залишилося

Володимир Федорін - російський журналіст, що народився в Одесі. В Україні він запускав і очолював журнал Forbes. Проте медіахолдинг UMH Group, до якого належить журнал, перекупив 28-річний олігарх Сергій Курченко і Федорін пішов. Хоча обіцяв вернутись на український ринок із новим незалежним стартапом. Його чин - це акт нульової терпимості до нечесних, на думку медійника, правил гри.

 

Чому якісна журналістика на гроші олігарха - нонсенс; як київська редакція Forbes стала схожою на тоталітарну секту; як впровадження західних стандартів журналістики в Україні вплинуло на обігрів космосу; чому для наших багатіїв ефективно тримати золотий унітаз; чого у наших реаліях журналісту коштує спокійний сон - про це та інше екс-редактор ділового місячника розповів в інтерв'ю для IA ZIK.

 

- Володимире, у зміні власника UMH Group більше політики чи економіки? (УМХ - одна з найбільших українських медіакомпаній, що володіє більш ніж п'ятдесятьма брендами, у тому числі Vogue, «Корреспондент», «Теленеделя», i.ua, bigmir.net, football.ua, Ретро FM, «Наше радио», Europa Plus, «Авторадио», «Аргументы и факты в Украине», «Комсомольская правда в Украине» та безліч інших - авт.)

- Я свою позицію з цього приводу вже озвучив і в мене нема причин її змінювати. На мою думку, дії Курченка щодо УМХ політично забарвлені. Мета - аби на порозі президентських виборів медійний ресурс, що покриває паперовими медіа та інтернетом авдиторію кількох телеканалів, можна було вбудувати у провладний конгломерат.

 

- Коли ви кажете про політичний підтекст, то маєте на увазі тільки українську політику чи українсько-російські відносини? Нещодавно керівник «Мультимедіа інвест груп» Ігор Гужва заявив, що придбав в УМХ радіочастоти. На цих частотах мовитиме радіостанція «Вести FM». Отар Довженко у рецензії на «Вести. Репортер» - інше видання цієї медіагрупи - висловив припущення, що журнал має втримувати нашу російськомовну інтелігенцію від чіткої ідентифікації з Україною.

- У мене нема жодних підстав вважати, що Курченко - агент Кремля. Це, у першу чергу, українська політика. Політичний підтекст присутній і в домовленості загалом, і в каламутках із радіочастотами. Гужва заявляє, що вони уже продані. Від УМХ я підтверджень не чув. Якщо це правда, то на яких умовах і хто продавав ці частоти - ще Борис Ложкін (попередній інвестор УМХ - авт.), чи вже новий власник, який насправді ще не має права розпоряджатися власністю? Що ж, у журналістів є чудова нагода для розслідування. Цікаво, чи це перекладання власності з одної в другу кишеню того ж піджака, чи це щось інше. Щодо російсько-українських відносин, то це маргінальний погляд, другорядні і третьорядні питання.

 

- Яким чином зміна власника УМХ вплине на український медіаринок загалом? На цензуру, якість контенту і на журналістів, що там працюють? Навряд чи їм усім знайдуться нові робочі місця.

- Закцентую - тут і далі моя особиста думка. Незалежного медійного бізнесу у буквальному значенні цього слова після цієї оборудки в Україні фактично не залишиться. Є невеликі або великі ресурси, ще не вбудовані у вертикаль. Та сама «Українська правда», спроби створення громадського телебачення і радіо. Але зрозуміло, що абсорбувати всіх якісних журналістів ці проекти не можуть. Хоча б тому, що вони, на мій погляд, не дуже зрозуміло влаштовані як бізнес. Як такого типу ресурси можуть заробляти гроші для оплати якісної роботи фахових журналістів?

 

Для Курченка, хоч що він каже, медіа є новим, абсолютно незрозумілим бізнесом. Він обіцяє, що не втручатиметься у редакційну політику. Але навіть якщо прийняти на віру ці його слова, я бачу непрофесіоналізм нового власника і людей, яких він наймає керувати цим бізнесом.

 

До того ж, українська (і не тільки) практика показує, що співробітники олігархічних медіа стикаються із таким бридким явищем як самоцензура. Для журналістів починається існування у такому задзеркаллі, де прості та зрозумілі правила роботи втрачають свою однозначність. Поява непрофесійного видавця із безліччю бізнес-інтересів - це кінець для медіа.

 

- Коли ви тільки очолили «Forbes. Україна», то в одному з інтерв'ю говорили: поява якісних ЗМІ, що працюють за західними стандартами, підвищує рівень медіаринку загалом. Чи журнал під вашим керівництвом зміг вплинути на українські реалії у цій сфері?

- Мені, здається, ми показали, якою може бути хороша журналістика, що ставить перед виданням цілі на межі можливого. У 2013 році в українського Forbes вдвічі зросла авдиторія. Росли прибутки, росли продажі. Як це вплинуло на обігрів космосу... Ну, мені здається, що ми створили багато неприємних моментів для халтурників і тих, хто займається журналістикою як виробництвом ковбаси. Чи це проявиться у короткостроковій і довгостроковій перспективі - не знаю. Найважливіше те, що з'явилося кілька десятків чи навіть сотень тисяч читачів, які звикли до такої якості.

 

- Коли ви заявили, що йдете з «Forbes. Україна» через зміну власника, чи чекали ви на такий самий крок від людей із своєї команди? Частина вже звільнилися, частина працює...

- Я вважаю, що немає жодної випадкової людини у нинішній редакції за окремими винятками. Тільки я перебуваю у трохи інших умовах. У мене як в експата (сленгова назва для іноземних спеціалістів - авт.) є житло у Москві і є куди в разі чого поїхати. А ще є обов'язки як головного редактора: своєю поведінкою, у тому числі публічною, відділяти правильне від неправильного. Ні в кого з учасників команди таких можливостей для втечі, умовно кажучи, й таких зобов'язань вчасно закричати «вовки!» нема. Відповідно, будь-яке рішення, яке вони приймуть, я можу зрозуміти. А варіантів багато.

 

Піти - поважаю таке рішення. Опиратися, поки не проявляться перші ознаки тиску - теж нормальне рішення. Постаратися залишитись за будь-яких умов - поганеньке рішення. Але, з іншого боку, журналістика - це така професія, яка часто обмежує вибір можливостей у тому випадку, коли треба якось себе прогодувати. Я не скажу, що буду сильно в захваті від такого вибору, але по-людськи я його зрозумію. Отож, попереду період індивідуальних кроків і кожен сам несе відповідальність за власну долю.

 

- Про своїх журналістів ви відгукувалися як про людей, у яких багато ентузіазму і мало досвіду. Робота у Forbes якось на них вплинула?

- Те, що ми створили - це різновид тоталітарної секти. Величезна частина задоволення і стимулів до роботи полягала у нематеріальній складовій. Що може бути краще, ніж знати, що ти дійсно четверта влада (якщо ти чесно виконуєш свої професійні обов'язки)? Що ти нікого не боїшся і не підеш на угоду із власним сумлінням. І можеш розповісти громадянам України про те, що від них приховували. Це вже в нас було, і з цим люди будуть співставляти свій подальший професійний досвід. Навіть, якщо хтось не витримає і піде на дурні компроміси, він все одно буде жити під тиском усвідомлення, що можна було робити все добре і правильно. Тому якоюсь мірою робота у «Форбсі» - це, напевно, незворотньо.

 

- На початку своєї роботи в Україні ви говорили також, що українські та російські реалії дуже відрізняються. Ця ваша думка підтвердилася за ці три роки?

- Обидві реальності, які я бачу, мені, як людині з ліберальними переконаннями, не подобаються. Диктатура в Росії, квазі-КПРСний авторитаризм в Україні. Але це вже дві абсолютно різні реальності. Вони, звісно, частково збігались у радянські часи, коли держава мала якусь подобу єдності. Хоча та ж Україна показує, що хоч би скільки тебе намагалися уніфікувати, якщо ти інший і цінуєш цю свою відмінність, то лишишся собою і в Австро-Угорщині, і в Російській імперії, і в Радянському союзі. Зараз Україна і Росія - це дві різні країни. А ще Україна і Росія доволі сильно скотилися у провінційність. У радянські роки інтелігенція багато читала про міжнародну політику - їх Гондурас хвилював. Зараз Гондурас нікого не хвилює. Всім важить на внутрішньому порядку денному. І потрібно працювати з окремішнім осмисленням російської та української реальностей.

 

- Ви критично відгукуєтеся про владу - як російську, так і українську. А от щодо опозиції, я читала на Forbes вашу статтю про Навального. І мені здалося, що ви намагаєтеся замість самого політика виправдати його слова і вчинки. Наприклад, коли він сказав, що Україна та Росія - один народ...

- У цій же статті є таке твердження: «Я підтримую Навального». Я не намагаюся вам сказати, що у цьому випадку виступаю як абстрагований спостерігач. Просто вважаю, що з точки зору побудови демократії на пострадянських теренах непримирима опозиція - це велике благо. Другий момент - коли я згадую про знаменитий ляп Олексія, то просто пояснюю, звідки це береться. На мою думку - від непідготовленості. Я зовсім не намагаюся створити уявлення, що Олексій - цар, бог і те, на що усі мають молитись. Так, він лажає. Я намагаюся дати якісне пояснення - чому. Він просто став жертвою синдрому політика, котрий хоче сподобатись аудиторії, але, не знаючи контексту, виступає із заявою, яка навпаки викликає відторгнення. В Олексія Навального, як у будь-якого другого великого російського політика, ніяких спеціальних уявлень, як вести українську політику, не існує.

 

- Такі от ляпи він робив не тільки щодо України. Наприклад, цей скандальний допис у ЖЖ про те, що білоруська - це мова подонків і хачиків. Хоча справа не в тому і спитати я вас хочу не про це...

- Якщо він це написав, значить, дурень. Я цього запису не бачив. По-моєму, він такого не писав. Але питання насправді в тому, що українцям має бути фіолетово, який політик Олексій Навальний. Його росіянам обирати. Але з моєї точки зору для громадян України важливо те, що Олексій - це досвід низового політичного підприємництва, коли, здавалося б, усе забетоновано й заасфальтовано. Нові технології, працездатність, готовність сміливо відстоювати свої погляди приносить плоди. В Україні проблеми з точки зору конкуренції в політиці більш-менш схожі. Україна, як і Росія, з 2004 року фактично не породила нікого, хто зміг би стати притомною третьою силою у грі «Янукович-Тимошенко». Хоча, на мій погляд, у цьому є потреба.

 

- Але я хотіла спитати не про те. Якщо Навальний не виправдає сподівань, що ви робитимете? За Єльцина теж виступило багато журналістів, а він фактично привів до влади Путіна.

- Ну, слухайте, насправді гарантії можна отримати тільки на цвинтарі!

 

- А внутрішня відповідальність?

- Так, якщо ми підтримали Єльцина і сказали: «Прав нами, Борис Миколайович, як соізволиш!», замість поставити його під рентген громадського контролю, тоді ми неправі. Але жодне політичне рішення, включаючи намір проголосувати за когось, не значить, що всі твої проблеми будуть самі собою вирішені. Ти як громадянин зобов'язаний постійно моніторити дії того, кому ти допомагав чи заважав прийти до влади. Я впевнений, що коли Олексій на якусь владну посаду вибереться, до нього буде купа претензій у тому числі і з мого боку. Але зараз він ніби грає з опонентами у футбол, а протилежна команда з ним - у бокс. Звісно, я буду вболівати за того, хто грає у футбол. Я знаю, що як будь-який політик, він матиме купу недоліків і робитиме купу помилкових рішень. Але зараз завдання хоча б повернути конкуренцію у політику.

 

- Якщо порівняти ціннісні орієнтири російської та української бізнес-еліт, що є спільного і що відмінного?

- Пам'ятаєте, було твердження, що у пролетарів нема батьківщини? От так само у мільярдерів теж її нема. Багатії з Індії і з Росії, скоріш за все, матимуть більше спільного між собою, ніж із місцевими представниками середнього класу. Є така багата наделіта, що піднялася на глобалізації і різко прискорилася за останні двадцять п'ять років. Це працьовиті багатії, а не ті золоті мішки-аристократи двохсотрічної давнини. Зрозуміло, що методи, за допомогою яких це все було зароблено, можна піддавати критиці і у будь-якому випадку просвічувати на рентген. Але це люди, які діють, виходячи з навколишньої реальності і тих можливостей, які є, не заморочуючись особливо тим, справедливо це чи ні.

 

- Ви говорили про сповзання українського та російського суспільств у провінційність. На багатіях ці процеси не відбиваються?

- Ні, у Пінчука і якогось Біла Гейтса більше спільного.

 

- А золоті унітази?

- Я не бачив золотих унітазів у Пінчука. Але! Інше питання, що золотий унітаз ефективно працює у таких суспільствах як Росія та Україна. Це показне споживацтво, яке демонструє усім решта: плебсу, чиновникам, - що от у мене життя вдалося і до мене не підступишся. Лишень це скоріше внутрішній піар у тому середовищі, де заробляють гроші. У цьому випадку першу скрипку має грати середній клас, піднімаючи рівень вимог до власної еліти. Необхідно, щоби в Україні і в Росії була сформульована така система вимог до еліти, аби їй було що втрачати у плані репутації.

 

- Репутація щось важить для еліти?

- Вона буде щось важити тільки у тому випадку, якщо громадська думка матиме значення. Це, у свою чергу, станеться лише у тому випадку, якщо преса буде жорстко питати зі своєї еліти. Я для себе це формулюю як нульову терпимість до неетичної чи незаконної діяльності. Не треба говорити, що цей чиновник краде, але з іншого боку він блискучий менеджер і реформатор. Один той факт, що він краде, має перекреслювати у наших очах усі його достоїнства. Коли практика «вкрав - сів у тюрму» буде не рідкісним випадком, якому Сергій Лещенко присвятив цілу книжку, а щоденною рутиною. Тільки тоді суспільству не треба буде ламати собі голову над питанням, а чого ж чекати від цих мільярдерів.

 

- А себе ви вважаєте успішним? Що для вас особисто є успіх?

- Якби мені років десять тому сказали, що я зроблю успішний великий проект, у нього будуть хороші показники з точки зору динаміки бізнесу, з точки зору вірності якісним критеріям, то я б сказав: круто, це буде успіх.

 

- А зараз?

- Зараз я можу сказати, що сам собі довів - можу відповідати за свої слова. Коли я бачу, що ситуація нестерпна, то приймаю рішення, яке й потрібно було прийняти. Що далі? Далі океан можливостей. Чи приведуть ті рішення, які я прийму, до наступного успіху у вузькому значенні цього слова, чи вони призведуть до того, що мені доведеться змінити професію - я не знаю. Але я радий, що не мучу себе докорами сумління і відповідаю своїм уявленням про те, якою має бути людина. Тьху-тьху-тьху.

 

- І добре спите...

- Що? А, так. Я дуже добре сплю.

 

Розмовляла Василина Думан, для ІА ZIK

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Василина Думан для IA ZIK
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
12304
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду