Сайт про державні тендери «Наші гроші» з'явився 2,5 роки тому і тоді його робило двоє - головний редактор Олекса Шалайський та журналіст Юрій Ніколов. За ці 2,5 роки вони вскрили і мільярдні нафтові вишки Бойка, і земляні кілки  по скажених цінах, і дорогезні лавки для Харківського метрополітену і багато-багато іншого. Але зачаровує не тільки те, про що пишуть «Наші гроші», а й редакційний алгоритм сайту: одне джерело інформації («Вісник державних закупівель») + 2 кваліфіковані журналісти. Дуже недорого і дуже сердито.

«Редакторський портал» говорить з тим, хто придумав  «Наші гроші»  - з головним редактором сайту Олексою Шалайським.

Олексій Шалайський

- Олексо, звідки гроші у «Наших грошей»?

-  Мені завжди подобались медіапроекти, які самі заробляють на своє існування. Навіть чужі. Бо більшість ЗМІ тішаться якимись ефемерними речами: впливом - кількістю читачів - громадянською позицією. А от з фінансовою незалежністю - складніше.

По-хорошому є лише три варіанти заробляння грошей на свою діяльність: гроші читачів, реклама або гранти. Ми живемо в третьому секторі, і вже досить довго - два з половиною роки.

Правда, перші півроку ми робили «Наші гроші» практично без фінансування. Я тоді був редактором сайту «Дзеркало тижня», тобто часу на додатковий проект лишалось зовсім мало, а Юрій Ніколов працював тільки на «Наші гроші», але без зарплати.  Такий собі венчурний старт-ап.  Коли ми подали заявку на перший грант, то нам його дали втричі меншим від заявленої суми. Ми, звісно, були розчаровані: наш «геніальний» проект не оцінили. Але, чесно кажучи, логіку грантодавця зрозуміти легко:  ми ж були темними конячками на цьому ринку. Зараз вже, зрозуміло, набагато легше.

- Коли ти працював на комерційному ринку, як ти ставився до тих, хто жив на гранти?

- Скептично. У більшості журналістів, що працюють у комерційних ЗМІ, ставлення до грантів таке: ми пишемо реальні статті, а грантоїди - звіти для грантодавців. Але насправді це теж ринок, зі своїми достатньо зрозумілими правилами. І в принципі мені важко уявити хорошу ідею, під яку неможливо знайти адекватного грантодавця.  Зрештою, це стосується не лише України.

Нещодавно я їздив у study tour до США і мав можливість глянути, як там працюють журналісти-розслідувачі. Чесно кажучи, не люблю словосполучення «розслідувальна журналістика», бо насправді будь-яка якісна журналістика - розслідувальна по своїй суті, але менше з тим... У США я був вражений: у них найгучніші розслідування з найвищими професійними відзнаками, робляться не в редакціях - редакціям це дорого. Їх роблять громадські організації, які існують так само на гранти, як і ми.

- Тобто медіаринок зі своїх грошей вже не може потягнути те, що ти називаєш «якісна журналістика»?

- Виходить, що так. Усе-таки, найчастіше журналістика заробляє на масовості, а народ у своїй масі - простий. Простому народові треба простіші теми і простіші тексти.

В Америці ми були в двох найбільших ГО, що займаються розслідувальною журналістикою. Бюджет однієї -ProPublica - 10 млн доларів на рік, бюджет другої Judicial Watch  - 20 млн доларів. Час від часу вони отримують Пулітцерівські премії. І скажи їм, що вони грантоїди  і не заробляють грошей - вони дуже здивуються.

- В проекті «Наші гроші» зачаровує редакторська стрункість: ти все-таки маєш одне основне джерело інформації, яке потребує постійного моніторингу, а не 500 джерел, які не можеш контролювати...

- Від самого початку ми вважали, що наша новинна стрічка мусить мати два плюси: по-перше, вибірка найголовнішого з великого масиву даних, по-друге,  додаткова вартість - дописаний  бек: що означають всі ці цифри і хто всі ці люди. Безумовно, що все це є у відкритому доступі, але робити системний аналіз навіть відкритих джерел - це завелика фінансова розкіш для редакцій.

- Я пам'ятаю, коли ти запустив «Наші гроші», то радив колегам звернути увагу на реєстр судових рішень і запустити аналогічний ресурс...

- Але ніхто не зробив. Із тих же мотивів. Зараз пробуємо зробити самі.  До речі, коли ми запустили «Наші гроші», то багато хто нам казав: от ви півроку потішитеся відсутністю конкуренції, а через півроку з'явиться 3 - 4 аналогічні ресурси, на яких працюватиме не 3 -4 людини, а 10 - 15. Ми відповідали, що тоді перекинемось на інші документи. Насправді відкритої офіційної інформації для аналізу є стільки, що завалити роботою можна кілька десятків журналістів.

- Чому ніхто не скопіпастив твій редакторський модуль?

- Тут проблема в контенті. Дивись: є великий масив відкритих даних, але перелопатити їх потребує багато часу, та й, чесно кажучи, не так багато є журналістів, яким подобається копирсатись у цифрах і адміністративній лексиці. Окрім того, щоб працювати з такими різноманітними цифрами, треба бодай трохи розбиратися в поточній ситуації багатьох галузей: трохи в енергетиці, трохи в освіті, трохи у фінансах... І головне - мати досвід копання. Навіть в елементарному Гуглі. Насправді на місці того ж Ніколова в іншій редакції працювало би двоє-троє. Тобто головна складність полягає в тому, що для такого проекту важко підібрати журналістів. Ясна річ, що журналісти, у яких горять очі від порівняння цін на вугілля, є. Тільки от у них немає сенсу йти в маленький проект. У них і так все добре.  Вони або лишаються в класичних  медіа на добре оплачуваних посадах, або перейшли в піар галузей, про які вони писали.

Колектив сайту «Наші гроші» - Олексій Шалайський і Юрій Ніколов

Між іншим, ми були на одному американському журфаку. Мова зайшла про другу освіту, яка може бути корисна журналістові.  Так от, декан розповів, що багато хто з кращих випускників згодом стають юристами - бо «дуже схожі професії». А в нас, за моїми спостереженнями, більша частина  молодих журналістів мріє бути письменниками.

- Професійна деформація?

- Та багато чинників. Навіть є запит суспільства, яке хоче читати багато красивих текстів з невеликою кількістю фактів. Хоча основне, мабуть, у тому, що в Україні до кризи було забагато ЗМІ, а це позначилося на якості журналістів.

- Що ти маєш на увазі?

- Дивись, до 2008 року для місцевих «олігархів» ЗМІ були змогою або комусь зробити прикрість, або когось прославити, або записати собі щось гарне у візитку. Якщо в когось було мало грошей - він створював інтернет-видання, більше- газету, а там уже згідно з майновим цензом міг і радіо з телеканалом запулити.  Це була така гра: слова «маю інтернет-ЗМІ» означали, що я олігарх 6-го левела, а «в мене медіа-холдинг» - 79-го. Це могло конвертуватися у номер у виборчому списку або в місце серед друзів у сауні - неважливо. 

Хоч би якої якості було це ЗМІ, воно однаково потребувало журналістів. Хоч якихось. Це, звісно, вдарило по якості, а потім погана якість стала нормою - «я пишу так само, як і всі». І хай є 5 видань в Києві, які пишуть те, що ми не розуміємо, та хто ж їх читає... Ясно, що більшість з тих «журналістів», або робили CtrlC - CtrlV або працювали підставками під мікрофон. Після таких тектонічних процесів у галузі важко знайти журналіста, який із задоволенням прочитає судове рішення, яке базується ще на 7-ми судових рішеннях, потім погуглить годинки зо дві, щоб видати новинку на тисячу знаків, яка розірве пів-ринку.

- Ти теж працював на олігархів. Які в тебе були стосунки з твоїми олігархами, що вони хотіли від тих ЗМІ, де ти працював?

- У мене були різні олігархи. Коли я працював у proUA, то олігархом був Віталій Гайдук. Це олігарх-філософ. Мені здається, що він хотів, щоб його медіа транслювали не його думки чи вигідні йому факти, а його спосіб бачення світу. Був інший час, на щастя, недовгий, коли я робив Forum і моїм олігархом був Едуард Прутнік, а комунікував зі мною Микола Левченко. У нього було простіше бачення світу, ніж у Гайдука: про це пишемо, про це не пишемо... Але в будь-якому разі я знав чимало багатих людей, які тоді хотіли мати видання, щоб всі знали, що в нього є видання, але щоб воно нікого не кусало і взагалі не завдавало неприємностей.

- У зв'язку з цим, що змінилося за останні роки?

- Як на мене, останні кілька років ситуація ускладнилася. Навіть за пізнього Кучми було легше. Тоді була менша загроза мати своє медіа, ніж зараз. Тому що тоді була олігархічна демократія, а зараз - струнка вертикаль влади. Раніше ти міг прийти і сказати: «Моя газета буде за вас, пане президенте», а нині  це має бути по замовчуванню. Тому зараз медіа або закривають, або продають. І часто не тому, що продавцям дуже потрібні гроші чи медіабізнес їх перестав цікавити, а через те що мати зараз своє ЗМІ - це мати на голову клопіт. Цей бізнес починає створювати проблеми або тобі персонально, або іншому твоєму бізнесу. Коротко кажучи, раніше медіа - це було модно, тепер - страшно.

Якось так збіглося, що паралельно в Україні стрімко зріс рівень злочинності: гучні вбивства, підпали майна... Але ж перед тим кілька років була тиша: не вбивали ані великих забудовників, ані суддів, бо після того, як всіх перебили у 90-ті, з'явилися певні корупційні правила вирішування проблем. Гроші можна було занести в міліцію, прокуратуру, суд, міську адміністрацію, депутатові... Причому оскільки одну й ту саму проблему могли вирішити різні люди, то існувала конкуренція на ринку корупційних послуг...  А зараз коли постала чітка вертикаль влади, то проблеми вирішуються тільки через неї. Туди не всі можуть доступитися, а навіть якщо доступився - ціна питання стала недосяжною.  У результаті люди стали вирішувати проблеми самостійно.

До чого я хилю: нинішня вертикаль влади знищила останній шар цивілізованості, який почав було наростати в останні роки. І в медіа теж. Наші медіаправила теж були досить відносні - джинса, зливи, хто на кого наїхав... Але ми  купували 7 газет з одного боку, 8 - з другого, дзвонили в три місця - і таки розуміли, що відбувається. А зараз і цього немає.  Існує велетенська кількість проблем, які можна зрозуміти, лише заглибившись в тему. Це ненормально.

- А як ти оцінюєш якість інформації в ЗМІ: у зв'язку з цією вертикаллю, що постала, чи не спостерігаєш ти, що дрібнішають  першоджерела - тепер журналіст є більш віддаленим від першоджерел інформації і головне, тих людей, які вирішують?

- Мені завжди подобалась кимось сказана фраза: «Якщо вам хтось щось сказав, то єдиним фактом є те, що вам щось хтось сказав». Вона є ідеальна для всіх часів і народів. Але сьогодні першоджерела - це катастрофа.  Особисто мені довелось кілька таких джерел заморозити - до того часу, доки вони не перестануть боятись.

Уся біда в тому, що «думки джерел» із мас-медіа не зникли. А на фоні руйнування бодай мінімальної об'єктивності - це починає створювати нову віртуальну реальність, у яку починають вірити навіть ті, хто долучився до її створення.

- Як на твою думку, українські розслідування мають шанс отримати Пулітцера?

- Якщо ми говоримо про якість розслідування, то в нас є всі шанси. Більшість західних розслідувань в газетах - це здебільшого описи того, що зробили FBI або прокуратура. Головне - ти перший дізнався, що FBI нарило щось круте, хоча сам же нічого не накопав.

Зате вони мають гучний бренд: Америка-Європа. Одна справа, коли ти розслідуєш аферу в благополучній країні, а зовсім інша - в Україні, про яку мало хто чув. Щоб підвищити рейтинг українського розслідування, краще брати в партнери, приміром, австрійця і кіпріота - і малювати глобальну корупційну схему. Тоді є всі шанси.

- Хто б з наших то міг бути?

- Будь-хто. Неважливо. Останнім часом відомі журналісти-розслідувачі починають більше займатися громадською роботою, натомість приходять молоді люди, які надзвичайно швидко опановують основні методи. Так що, мені здається, що якість такої журналістики в Україні серйозно зросла. Напевне треба подякувати за це і владі... До речі, вона теж не дає журналістам заскорузнути. Скажімо, спочатку в усіх були офшори, потім мертві паспорти, тепер фізичні особи з розповсюдженими прізвищами, за якими стоять зовсім інші люди. Тому, якщо будь-кому вдається докопатись до сенсу речей, ми тішимось так само, ніби це зробили ми.

- Які в тебе ще професійні радості?

- Моя найбільша професійна втіха стандартна: коли ти розрізаєш, умовно кажучи, апельсин, а бачиш, що там насправді яблуко. 

До речі, попри те, що ми з Ніколовим працюємо як одна сім'я, але деколи професійні радості в нас різні. От цього місяця ми писали новину про те, що «Чорноморнафтогаз» провів тендер і закупив металеві вироби за ціною в 2-3 рази вищою за ринкову, і попросили ЧНФ прокоментувати. Вони прислали нам  відповідь, що після укладення угоди були проведені «додаткові маркетингові дослідження поточної ситуації на ринку даних товарів». Потім «відбулись переговори з контрагентом і була досягнута домовленість про значне зниження ціни на всі позиції товарів». Це означає, що одним листом від «Наших грошей» у бюджет повернулися 1,27 млн грн.  Я цьому факту тішився як дитина, а Ніколов був злий, бо йому  вбили гарну новину.

Хоча, звичайно, тішить, що нас не лишають поза увагою колеги, що багато людей пише на редакційну пошту. Вдвічі приємно,що це не міські божевільні, а реальні люди з реальними фактами. Багато пишуть постфактум. Наприклад, ми повідомляємо, що якась невідома жінка виграла грандіозний тендер. А нам: яка вона невідома, це ж кума губернатора. Складається така велика карта всеукраїнських родинних зв'язків, яка по факту є картою корупції.

- Як ти бачиш розвиток «Наших грошей»?

- Ми багато думали, чи не переформатуватися нам у сайт, зрозуміліший широкій аудиторії - все-таки у нас досить суха інформація. Поки вирішили не жовтіти. Все-таки чимало людей щороку роблять свої розслідування, стартуючи від нашої новини.

В ідеалі я би бачив розвиток «Наших грошей» так: малесенька тендерна редакція, малесенька редакція, що займається судовим реєстром, і дайджест фактів корупції по всій Україні. Іноді і в сільрадах бувають дуже цікаві історії... От, наприклад,  я бачив, мабуть, зо триста публікацій про приватизацію Одеського аеропорту, але тільки одне ЗМІ не пошкодувало фунта стерлінгів, аби розкрити англійську фірму, на яку це зареєстровано.  Або недавно в Рівному «Теплокомуненерго» віддали в оренду приватній структурі - ніхто не написав, що це за люди, ніхто не зробив елементарного - не подав запит в реєстр.

- Це тому що низька якість журналістів?

- Це тому що від них цього не вимагають їхні редакції. Я кілька разів спокушав нормальних журналістів, щоб вони плюнули на свої редакції, подали заявку на грант і працювали як незалежні журналісти. Більшість відмовлялася, лякаючись тих організаційних кроків, до яких доведеться вдатися: бухгалтерія, реєстрація, звіти. Тому ці люди продовжують працювати за 300 доларів у своїх обласних газетах, мучаться з цензурою, професійно не ростуть, але усе одно зверхньо ставляться до грантів. Крім цього, непогані журналісти часто ще є й патріотами свого видання. Патріотизм - це, звичайно, добре, але шкода, що від цього страждає журналістика загалом.

- Чую від тебе антикорпоративну крамолу...

- Насправді журналіст не має дбати про своє видання. Він має дбати про свій власний бренд. Якщо ти станеш крутим фахівцем, краще від цього стане всім. Виданню - в першу чергу. 

- Як ти сприймаєш появу на ринку нових видань? От газети «Капітал», приміром... Як тобі «Вісті»?

- «Капітал» - єдине видання, яке написало, як Ахметов освоює державні гроші через гуртовий ринок електроенергії. Я не вивчаю кожен номер Капіталу», але бачив цю тему в трьох різних номерах. Тобто якби «Капіталу» не було, то українці про це б не дізналися.

Натомість в газеті «Вести» кілька разів бачив неправдиві й перекручені факти. І через це мені видання не сподобалося. Тобто в даному випадку мені більше важливо, що надруковано, а не те, про що не написали.

Тому в принципі я за те, щоб на ринку було більше впливових ЗМІ. Принаймні через те, що, як хтось захоче купити мовчанку всього медіапростору, то йому це обійдеться дорожче. Проблема лише в тому, що як цей ринок буде концентруватись із такою карколомною швидкістю, то невдовзі, щоб забезпечити медіатишу, вистачить домовитись із одним власником всіх газет.