За статистикою української медіа-консалтингової компанії «Медіа Ресурси Менеджмент», 2003 року в Україні функціонувало 55 кінотеатрів та 68 кінозалів. За десятиліття ці цифри виросли в арифметичній прогресії - на сьогодні ми маємо 187 кінотеатрів і 424 кінозали. Проте каси в цих закладах збирають аж ніяк не українські фільми. За перше півріччя цього року в Україні відбулися чотири прем'єри вітчизняних стрічок - «Не бійся, я поруч!» та анімація «Шерлок Холмс та чорні чоловічки», які вийшли в січні, «Звичайна справа», що з'явилася на екранах у лютому, та фільм у форматі копродакшну України, Німеччини та Сербії «Істальгія», який показували у травні. Статистики, як «проголосував гаманцем» український глядач за перші два фільми, немає взагалі. Лютневий і травневий релізи зібрали 11 та 3,3 тисячі доларів відповідно. Для прикладу, голлівудський фільм «Хоббіт: Неочікувана подорож» зібрав в українському прокаті чотири мільйони доларів.

Чому ж вітчизняний кінематограф має таку низьку популярність навіть на Батьківщині? Чия це проблема - акторів, режисерів, сценаристів чи продюсерів?

- Будь-яка аудиторія будь-якої країни інертна, коли з нею починаєш працювати, - коментує для «Дня» засновник і генеральний директор міжнародної групи промоушн-компаній Eastropa Corp Сергій Бондарєв. - Ти можеш розчаруватися в ній, можеш її ненавидіти, але ти повинен зважати на всі факти, коли обдумаєш стратегію розвитку. Те, що українська аудиторія йде на відомі імена, не є підставою, щоб скласти руки і пропускати далі голлівудське кіно. У вас є молоді режисери і продюсери, які підтримують цих режисерів - я кажу про Дениса Іванова, котрий робив проект «Українські злі». Потрібно просто знайти цим талановитим людям талановитих продюсерів, котрі могли б оцінити бізнес-ризики найгарячіших ідей, якими режисери готові займатися. Не можна говорити людям, які тільки-тільки стають на ноги і починають знімати: «дивіться на Голлівуд» або «дивіться на Росію». Це найстрашніше, що можна зробити з майбутніми талантами на самому початку зростання індустрії - бити по руках. Краще створювати умови, за яких ці таланти будуть вирощені. Направляти їх на рівні девелопменту і на рівні продакшну. Дистрибуція таланту вимагає підтримки різних галузей. Візьмемо для прикладу фільм «Висоцький». Його зняв Буслов, режисер «Бумера». Він виріс із режисера «Бумера» до режисера «Висоцького». Що він мав для цього? Талановитий продюсер - Анатолій Максімов, талановитий прокатник - компанія Sony, зрештою, вся команда, яка з ним була. Це три складові успішного проекту.

Кінематограф - це не тільки талановиті режисери й актори, це згуртована командна гра всіх сторін. «Не існує таких режисерів, які можуть функціонувати в рамках бюджету картини, - каже на продюсерській майстерні «Кінобізнесу» співзасновник російської кінокомпанії Enjoy Movies Георгій Малков. - Для цього існує команда, яка завжди поруч із режисером і сигналізує про перепрацювання. Будь-який режисер, який не є копродюсером, уболіває за те, щоб у його фільмі все було красиво, «жирно», як у його улюбленого Торнаторе (Джузеппе Торнаторе - італійський кінорежисер, сценарист і продюсер. - Авт.)».

Автора!

Та на самому початку має бути слово, в конкретному випадку - сценарій. Саме він дає можливість залучити акторів та інвесторів до кінопроекту. Проте українські та російські продюсери в один голос твердять: дуже мало хороших сценаристів. Георгій Малков пригадав експеримент, учасником якого він колись був. Група професіоналів розглянула 40 сценаріїв, які були у вільному доступі. Лише два з них доцільно було розвивати. Причому один із них у процесі зайшов у глухий кут, а інший більше скидався на основу для телевізійного проекту. До того ж, хороші кінокартини першою версією сценарію не обмежуються. За словами німецького продюсера (LE Vision Film) і представниці German Films у Східній Європі Сімони Бауман, практика поліваріантності уже давно присутня на західному кіноринку. В Україні такий досвід теж переймають: наприклад, новий український фільм «Параджанов», світова прем'єра якого відбулася на кінофестивалі в Карлових Варах (Чехія) в липні 2013 року, був знятий аж за дев'ятим варіантом сценарію.

До слова, «Параджанов» - це не цілковито український фільм, а продукт співпраці чотирьох країн - України, Вірменії, Грузії та Франції. Такий формат копродукції - це ще одна нагода для українського кіно заявити про себе. Сценарій написано, талановиті актори дали згоду на зйомки або хоча б підписали договір про наміри, режисер уже чітко уявляє собі фільм. Але кіномашина не запрацює без пального - фінансування.

- В Україні в принципі немає джерела фінансування для етапу розвитку проекту. Продюсер спочатку повинен сам зі своєї кишені покрити витрати, які йому можуть повернути лише з продажів, - каже Олена Фетісова. Залучити інші країни до свого проекту - справа не проста. Наприклад, Франція частково профінансувала «Параджанова» тільки після залучення до процесу зйомок французького актора, а представники вірменської сторони обурювалися з відведеної їм неключової ролі.

Якщо ж команда не в змозі залучити іноземні інвестиції, то вона має шанс на ще один варіант часткового фінансування - держбюджет. Щоправда, в Україні цей шанс невеликий. «Всередині локального ринку ми обмежені в реалізації власних ідей. Місцевий ринок не поверне тобі грошей, якщо ти не маєш держпідтримки», - вважає Георгій Малков. За словами голови Державного агентства України з питань кіно Катерини Копилової, структура готова фінансувати якісні вітчизняні проекти, що розраховані на всю аудиторію, а не «18+» або фільми з можливою хорошою фестивальною історією. Проте готовність фінансувати - це одна річ, і зовсім інша - фактичне надання коштів. За даними компанії «Медіа Ресурси Менеджмент», 2013 року Росія надала вітчизняному кінематографу 160,3 млн доларів, Казахстан - 25,3 млн, а Україна - всього 17,1 млн доларів (моніторинг проводився в пострадянських країнах. - Авт.). Цьогорічний позитивний приклад діяльності держкіно - повнометражний фільм для дітей «Іван Сила», в який вклали 16 млн гривень і який уже скоро вийде в прокат на українському кіноринку. На весну готують прем'єру ще однієї дитячої стрічки «Трубач», яка 100% профінансована бюджетним коштом.

Кіно без прав

Мінус співпраці з Державним агентством України з питань кіно полягає в тому, що за умов 100% фінансування після створення фільму всі права на кінопроект переходять до держави. Продюсер стрічки має лише першочергове право на викуп своєї роботи. Зовсім інша ситуація з державною підтримкою вітчизняних фільмів у Франції. Як зазначив голова міжнародної копродукції центру національного кіно Франції CNC Жульєн Езанно, французькі продюсери нікому не віддають права на кінокартину, адже фінансування йде не по окремій статті з держбюджету, а зі спеціальних податків. Також іноземні представники кіноіндустрії запропонували своїм українським колегам запровадити систему єдиного електронного квитка.

На конференції також озвучили ще один метод збору коштів для українського кінематографа. Менеджер культури Ірина Соловей представила свою платформу підтримки творчих ініціатив «Велика Ідея», де будь-хто може розмістити опис свого проекту і номер банківської картки, реалізувавши таким чином свою ідею через благодійні пожертви. Але такий метод годиться хіба що для збору коштів на короткий метр і не є альтернативою фінансування.

Атмосфера «Кінобізнесу» навіювала враження, що перед нашими режисерами і продюсерами відчинені всі двері, у них є маса можливостей реалізувати свої ідеї, тільки б втілити практичні рішення із закордонного досвіду. Дехто висловлював навіть такі максималістські тези: «через три роки українське кіно може збирати стільки ж мільйонів, що й голлівудське». А що ж думають про теперішню ситуацію українського кінематографа ті, хто в ньому працює?

- Рецепт хорошого проекту - це співпраця однодумців, які приблизно однаково бачать концепцію фільму, - коментує для «Дня» Олена Фетісова. - На мою думку, продюсер має сприймати фільм як щось глибоко особисте. Не варто думати лише про успіх картини в грошовому еквіваленті. Навіть з таким масштабним державним фінансуванням кіно, як у Росії, український кінематограф не став би краще розвиватися. Наразі я не бачу вітчизняного ринку режисерів, які змогли б освоїти 160 млн доларів на рік і перевести цю суму в реалізацію плідних ідей. Краще реорганізувати цю систему держпідтримки. На теперішньому етапі вітчизняні стрічки можуть «достукатися» до свого глядача хіба що через фестивальні майданчики. Є окремі якісні українські фільми, але про якісний український кінематограф ще зарано говорити.

Це - два полюси судження про можливості вітчизняного кіно. Українці ж можуть самі зробити висновок, пішовши у кінотеатр не на голлівудський блокбастер, а на національний фільм. Хоча б на того ж «Івана Силу», який незабаром стартує в прокаті, або «Ломбард» Любомира Левицького, якого критики-ентузіасти порівнюють з естетикою Гая Річі.