Президент Чилі, соціаліст Альєнде, перебував під великим впливом комуністів і лівацьких організацій. А експерименти в національній економіці довели її до катастрофи, коли елементарно не стало продуктів харчування, а валюти на придбання продовольства за кордоном не вистачало. Такі ліві організації, як «Лівий революційний рух» - «MIR» тероризували всю країну, влаштовувавли напади на політичних опонентів (до речі, з 3000 офіційних жертв Піночета понад 600 - це члени «MIR», загиблі в боях з армією й поліцією), захоплювали приватні підприємства, влаштовували зіткнення з силами правопорядку.

Слабкий і нерішучий президент, знаючи про всі ці неподобства, ніяк не реагував. Його лівий уряд, намагаючись вийти з ним же спровокованої економічної кризи, вмикав друкарський верстат, що призвело до колосальної інфляції. Іноземні інвестори кинулися виводити свої капітали з Чилі.

Незабаром починаються масові антиурядові демонстрації. Продовольчий крах змусив комуно-соціалістів ввести карткову систему. Торговці й водії вантажівок оголосили національний страйк. І тут Альєнде почав вплутувати армію в політику, оголосивши військовий стан у 21 з 25 провінцій Чилі.

Слід сказати, що чилійська армія вирізнялася дисципліною й аполітичністю, вона вкрай рідко втручалася в політику на відміну від армій інших країн Латинської Америки, де, як, наприклад, у Болівії за менш ніж 200 років незалежності сталося понад 180 військових переворотів.

Але армію Чилі дратувала вседозволеність, свавілля лівих бойовиків. Ліві почали створювати збройні загони на підприємствах і в університетах, а на секретних базах проходили підготовку лівацькі спецнази.

Чилійському офіцерському корпусу це не обіцяло нічого хорошого. Та й слід думати, що офіцер чилійської військової розвідки полковник, а потім генерал Мігель Краснов, близький родич білокозачого генерала Петра Краснова, чітко їм пояснив, що чекає на чилійське офіцерство в разі захвату влади комуністами.

На цьому тлі цілком певне враження справила зустріч Альєнде з Фіделем Кастро, на якій кубинський диктатор подарував Альєнде радянський автомат. А колишній перший секретар ЦК КПУ й член Політбюро ЦК КПРС Петро Юхимович Шелест у мемуарах «Да не судимы будете» згадував, як на засіданні Політбюро приймалося рішення про відправку до Чилі 100 тисяч автоматів Калашникова. Нечисленна чилійська армія була повністю забезпечена стрілецькою зброєю. Для кого ж призначалися в Чилі ці радянські автомати? Чимало зброї завезли й кубинські дипломати й фахівці.

Після того, як розпочався страйк шахтарів (а як люблять говорити ліві про те, що саме вони можуть виступати від імені робітників!), Альєнде ввів по всій країні військовий стан. А тут іще водії вантажівок, протестуючи проти націоналізації приватних транспортних компаній, знову застрайкували. Усе котилося в прірву. Чилі стояла на межі кривавої громадянської війни. На пропозицію Альєнде про політичний союз Партія християнських демократів вимагала припинити розгром приватної власності й створити коаліційний уряд. Але на той час Альєнде вже був безвільною маріонеткою в руках комуністів і останній шанс утриматися над прірвою прогавив. Диктатура ставала неминучою та єдиною можливістю уникнути кривавого хаосу війни всіх проти всіх. Усе питання було в тому, буде вона військовою чи комуністичною. Армія випередила комуністів. Генерали чотири рази пропонували Альєнде разом зі своїм оточенням покинути країну, а всі бажаючі могли вільно піти перед штурмом з президентського палацу. До речі, в багатьох провінціях Чилі армії довелося воювати зі збройними формуваннями комуністів і ультралівих. Але громадянську війну придушили в зародку.

3000 жертв хунти Піночета (до речі, в перекладі з іспанської хунта означає всього лише «рада») - це, звісно, багато. Але все пізнається в порівнянні. Щоб порівняти, варто почитати написану на початку ХХ століття за гарячими слідами книжку Мельгунова «Червоний терор у Росії» або знаменитий «Архіпелаг» Солженіцина, та й багато інших текстів. На якому-небудь «острові» «КАРЛАГ» (у «Архіпелазі» ГУЛАГ) за кілька місяців людей гинуло більше, ніж уся кількість жертв генерала Піночета. І немає жодних сумнівів (зважаючи на досвід трагічного ХХ ст.), що в разі встановлення в Чилі комуністичної диктатури до цих 3000 довелося б дописати як мінімум два нулі... А можна пригадати «подвиги» комуністів Камбоджі, котрі ухитрилися за три роки перебування при владі знищити кожного третього жителя своєї країни .

І ще. Про генерала Аугусто Сесара Піночета Угарте. Він, звісно, диктатор. Але явно зіпсований західними демократичними традиціями. Це який же диктатор сам добровільно оголошує загальнонаціональний референдум про довіру собі, а програвши, покірливо йде у відставку? Чи можна уявити, щоб так вчинив товариш Чаушеску, товариш Мао Дзедун, товариш Берут, товариш Ракоші, не кажучи вже про Сталіна, Хрущова й Брежнєва?

Звісно, Піночет, Франко, Салазар - диктатори. Але будь-хто, кому не подобалися їхні режими, міг вільно йти на всі чотири сторони, хоч до США, хоч до Норвегії, хоч до СРСР. А в Радянському Союзі одне лише небажання жити в «першій у світі державі робітників і селян» прирівнювалося до державного злочину. І таких людей за Сталіна розстрілювали, а за Хрущова й Брежнєва всіляко мучили. Досить згадати, як чинили за орденоносного генсека з євреями-«відмовниками», тими, кому відмовляли в праві виїхати до Ізраїлю. Їх цькували на роботі, залишали без коштів на існування, а дітям створювали особливий «затишок» в навчальних закладах.

Вищеназвані диктатори до такого не опускалися.

«ЕФЕКТ АБДУЛЛІНОЇ»

Утім повернемося до наших «баранів». Чимало телеканалів України розповідали про скандал з солістом Національної опери України пані Абдулліною, яка в інтернеті, проспівавши гімн київській російськомовній школі, де вчиться її дитя, назвала україномовні школи «бидлячими», а дітей, які там навчаються, «бидлом».

Подібна поведінка не є чимось дивним у тій атмосфері україноненависницства, що послідовно насаджувалася в нашій країні відомими партіями, організаціями й громадськими діячами, не зустрічаючи жодної протидії з боку держави. А з 2010 року йдеться вже не лише про відсутність протидії. На жаль, «ефект Абдулліної» - це лише індивідуальне втілення державної політики, політики цілковито самогубної в державі Україна. Російсько-імперська й комуно-радянська пропаганда на офіційному рівні, в ЗМІ, нічого іншого породити й не можуть, як і одіозний закон Ківалова-Колесніченка або ухвалений за Кучми закон про «захист пам'яті Великої Вітчизняної війни», який фактично забороняє говорити правду й чесно досліджувати цей історичний період. Можна поспівчувати українцям-колегам Абдулліної, як співпрацювати з людиною, яка вважає тебе «бидлом» і публічно про це заявляє. Та й Національній опері є над чим замислитися: як повідомили ЗМІ, пані Адбулліну невідомі особи на вулиці вже облили майонезом, а якщо невідомі особи, що не пошкодують грошей на гнилі помідори й тухлі яйця, з'являться на виставу - що тоді буде? А взагалі феноменально: жити в Україні, зробити хорошу кар'єру в українській Національній опері й при цьому на зоологічному рівні зневажати українців. Свого часу товариш Сталін назвав людське відчуття вдячності «собачою хворобою». Мабуть, з цього погляду пані Абдулліна практично здорова (як висловлюються медики).

Але інцидент - симптом крайнього неблагополуччя в нашій країні, який ще раз нагадує національний категоричний імператив: або ми розбудуємо українську Україну, або отримаємо (вже отримали!) Україну антиукраїнську, де українці будуть принижувані й ображені. А Абдулліна просто озвучила те, що в головах багатьох наших олігархів, політиків, депутатів, міністрів.

НОВА СТИЛІСТИКА ШУСТЕРА

Савік Шустер на «Інтері» в манері Євгенія Кисельова зустрічав високого гостя - прем'єра Миколу Азарова. Говорили про українсько-російські торгівельні та інші відносини. Азаров запевняв у своїх добрих почуттях до РФ, але вимагав рівноправ'я. Чи варто пред'являти Росії настільки нездійсненні вимоги, вся історія цієї країни будувалася на практичному запереченні рівноправ'я, тим паче у відносинах із слабкішим партнером. Росіяни визнають рівноправ'я лише з тими, хто їх сильніше або рівний за силою. Прем'єр розповідав про якісь договори з РФ, які нібито змінять міждержавні відносини сторін на краще. А хто гарантував, що РФ їх виконуватиме? Канцлер Бісмарк, який кілька років служив дипломатом у Петербурзі, стверджував, що будь-які договори з Росією не варті навіть того паперу, на якому вони написані. А Бісмарк вважався одним з найпроросійськіших політиків у історії Німеччини. Ну, якщо пана Азарова ці договори тішать, то на здоров'я.

Прем'єр повідав, як російський колега пояснював йому, що якщо Україна перейде на стандарти ЄС, то не зможе продавати товари до Росії, оскільки європейські стандарти не збігаються з прийнятими в РФ. Питання: а як же РФ купує британську, німецьку, бельгійську продукцію, яка теж не збігається? Але щось я не чув, щоб РФ закривала свої кордони перед товарами з Європи. Найцікавіше, що М.Азарову навіть на думку не спало поставити таке запитання Д.Медведєву. Прем'єр нагадав, що інтеграція з ЄС окрім позитивів спричиняє й труднощі пристосування до його норм.

Шустер одразу запитав аудиторію, хто готовий, а хто - ні терпіти тимчасові труднощі. Уся аудиторія: 59% - готові, 41% - ні. Професура - 85% готові, 15% - ні. Дивну заяву зробив такий собі пан Якушик з Києво-Могилянської академії, мовляв, труднощі означають, що народу треба затягнути паски, а тим, хто жирував, жирувати й далі. Я уважно подивився на кандидата юридичних наук, чекаючи побачити Наталю Вітренко, аж надто її стиль «боротьби за народні інтереси». Але ж насправді йдеться про національні, тобто всіх верств населення України, інтереси. Верхівка й без ЄС проживе, її й тут непогано годують, саме низи найбільш зацікавлені в європейських стандартах. Мені напевно відомо, що абсолютна більшість викладачів і студентів академії підтримує європейську інтеграцію. Але є у нас і «група товаришів»...

Азаров звинуватив у всіх бідах сучасної української економіки помаранчеву революцію. Навіщо ж тоді пан Азаров стояв на трибуні Майдану з помаранчевим шаликом на шиї? Це ми такі принципові? Сам Азаров говорив «великим і могутнім», і майже вся публіка в студії покірно наслідувала прем'єра. Інстинкт стадності? Слава богу, львівський професор Олег Кузьмін своїм україномовним виступом нагадав, у якій країні ми живемо...

Потім довго й недоладно (вже без Азарова) говорили про Сирію. Соціолог Є.Копатько обурювався засиллям США в інформаційному просторі України. Шустер спалахнув: «У вашому інформпросторі домінує Росія, й здається, що ми теж досі воюємо в Чечні!» Потім торкнулися позбавлення (за судом) депутатського мандата І.Маркова, відомого антиукраїнського опозиціонера з Одеси. Едуард Гурвіц сказав, що вкрадений телеканал, що нині належить І.Маркову, став центром антиукраїнської пропаганди в Одесі. Опозиція, на його думку, припускається величезної помилки, захищаючи «негідника». За Гурвіцем, це така ж помилка, як необрання 1991 року президентом України В'ячеслава Чорновола.

У цілому, дискусія була досить цікавою, оскільки сперечалися не про шкурницько-партійні проблеми, а про суспільно значимі. Може, Шустеру дійсно вдасться знайти нову стилістику? Може, якщо він зуміє ігнорувати побажання «вищих сил».

Ігор Лосєв, «День»

Ілюстрація - http://www.day.kiev.ua