08:24
П'ятниця, 7 Грудня 2012

Український суддя європейського «Оскара»

«УМ» поспілкувалася з першим членом Європейської кіноакадемії від України — продюсером, генеральним директором Одеського кінофестивалю Денисом Івановим, який тільки–но повернувся додому після суддівства на «європейському Оскарі»
Український суддя європейського «Оскара»

Європейська кіноакадемія прийняла на суддівську лаву українську делегацію: цього року на церемонії нагородження, що пройшла 1 грудня на Мальті, були присутні представники Одеського міжнародного кінофестивалю Денис Іванов та Алік Шпилюк. Повернувшись днями на Батьківщину, Денис Іванов погодився розповісти «УМ» закулісні подробиці «Європейського Оскара» та поділився прогнозами щодо українського кіно на мапі Європи.

 

«У мене було подекуди «протестне» голосування»

 

- Розкажіть про Європейську кіноакадемію, як ви отримали членство?

- Це об'єднання європейських кінематографістів, куди входять люди різних кінематографічних професій iз різних країн. Я і мій колега Алік Шпилюк отримали цього року в Каннах запрошення стати членами Європейської кіноакадемії. Одеський кінофестиваль, який ми організовуємо (Денис Іванов - генеральний директор кінофестивалю, Алік Шпилюк - арт-директор. - Ред.), став місцем відбору картин на здобуття кінопремій, до нас приїжджають для того, аби переглянути фільми, які можуть потім потрапити, скажімо, навіть на «Золотий Глобус». Представники Європейської кіноакадемії приїздили в Одесу, побачили рівень і наше розуміння сучасного кінопроцесу. Після цього запропонували членство.

 

- Для отримання членства потрібно мати рекомендації двох чинних членів кіноакадемії. Знаєте, хто вас порекомендував?

- Точно не знаю, рiч у тiм, що з двох тисяч членів кіноакадемії ми знайомі приблизно з половиною (сміється).

 

- За які стрічки ви голосували?

- У мене голоси розділились між трьома фільмами в різних категоріях. Я розумів, що, швидше за все, фаворитом стане Міхаель Ханеке: з одного боку, це головний режисер «нульових» років, з іншого - в його картинах знялись великі актори, які вже сходять зі сцени, а вік членів Європейської кіноакадемії - це вже люди переважно 60+. Усі люди старшого покоління більш сентиментальні, ніж молоді, крім того, всім захочеться віддати данину Міхаелю Ханеке. Тому моє голосування у цьому випадку було певною мірою протестним.

Я вважаю, що європейське кіно цілком може скласти конкуренцію американському, один iз таких прикладів, за який я голосував, - це французька стрічка Intouchables (в українському прокаті фільм вийшов під назвою «1+1». - Ред.). У Франції фільм став касовим хітом і зібрав більше, ніж «Аватар», мав колосальну касу в Німеччині та Італії. Таке ось кіно без спецефектів, але з дуже хорошою і простою історією, яке, мені здалося, потрібно було підтримати. Залежно від того, які стрічки Європейська кіноакадемія підтримає голосуванням та номінаціями, такою буде доля цих фільмів у подальшому прокаті й не тільки. Другим моїм вибором був фільм «Фауст» Олександра Сокурова. Це насправді шедевральна робота у всіх категоріях, в яких цей фільм номінували. Там виконана масштабна і дуже тонка робота. У найкращій чоловічій ролі я побачив Мадса Міккельсена (за стрічку Томаса Вінтерберга «Полювання». - Ред.), якого вважають одним iз трьох багатообіцяючих європейських акторів. А взагалі цього року було важко визначитись, тому що кожен iз шести номінованих акторів був достойний нагороди.

 

«Суб'єктивність журі завжди буде, бо кіно - це не спорт»

 

- Наскільки я зрозуміла, Європейська кіноакадемія менш схильна до «політкоректності», аніж інші кінопремії. Чи не найяскравіший випадок стався минулого року, коли європейці назвали фільм Ларса Фон Трієра «Меланхолія» стрічкою року, тоді як у Каннах його проігнорували в основних категоріях. Та все ж, якщо начистоту, є заангажованість серед членів журі?

- Суб'єктивність завжди є, оскільки кіно - це не спорт. Скажімо, в акторській категорії номінанти були однаково сильні, але вибрали Трентин'яна, оскільки більшість кіноакадеміків захотіла віддати данину саме цьому акторові, тим більше що в ролі в стрічці Ханеке він справді неймовірний!

 

- Тобто якоїсь конкретної цензури ви не побачили?

- Ні, цензури не було, був певний контекст, бо голосують за людей («кращий режисер», «кращий оператор»), а не за фільми. Хтось з цією людиною працював, наприклад. Є ще й така політика: минулого разу ми його не нагородили, то цього разу потрібно щось дати...

 

«Кіно перестало бути єдиним медіумом для суспільства»

 

- Із потраплянням України як члена журі до Європейської кіноакадемії почала жевріти надія, що український фільм тепер має шанс потрапити в номінацію. Які ваші прогнози?

- Наше кіно було за два кроки до того, щоб потрапити у номінацію за найкращий короткометражний фільм, - це «Ядерні відходи» Мирослава Слабошпицького. В секції короткометражок Європейська кіноакадемія не просто обирає серед усіх фільмів, у цьому випадку звертаються до фестивалів короткометражного кіно, які номінують найкращі стрічки спеціально для Європейської кіноакадемії, вони, як правило, і стають переможцями. Нас запитали, чи не проти ми, аби фестиваль у Локарно, де Слабошпицький отримав «Золотого леопарда», подав його короткометражку на Європейську кіноакадемію. Ми підписали всі необхідні папери, сказали, що, звісно, було б чудово, але у розряд фіналістів фільм не потрапив, на жаль. Але те, що Україна увійшла в такий контекст, важливо, - це можливість, аби український голос був почутий. Невдовзі ми справді будемо номінувати якийсь по-справжньому достойний фільм з України.

 

- Останнім часом українці непогано заявили про себе в Європі: це і Мирослав Слабошпицький (нагорода на кінофестивалі у Локарно), і Марина Врода (нагорода у Канні), і Єва Нейман ( нагорода у Карлових Варах). Водночас їхні картини на батьківщині мають або дуже слабкий прокат, або ж взагалі його не мають. У чому проблема?

- Раніше кіно було єдиним медіумом, скажімо, в 50-х, до появи телебачення. Потім з'явилось телебачення, домашнє відео, інтернет. Таким чином кіносеанс став одним iз багатьох способів кіномистецтва. Водночас йде процес тотальної глобалізації кіноіндустрії. Саме тому Голлівуд досі є номером один у всьому світі, адже це перша індустрія, яка подивилась на кіно глобально і почала робити історії, зрозумілі і за кордоном. А багато національних кінематографій були або зациклені на собі, або ж на тому мовному просторі, в якому вони існували. Умовно кажучи, Німеччина, Австрія, німецькомовна Швейцарія представляють з точки зору прокату одну територію. На тлі «глобального» кінематографа інша частина радикального кіно перетворюється на кіномистецтво, яке живе, в основному, на кінофестивалях. Картини художників у нас не висять на білбордах - вони виставлені в галереях. Так само є низка фільмів, що існують винятково у фестивальному контексті, який також дуже важливий, проте він не передбачає факт бізнесу. Україна у фестивальному просторі сказала вагоме слово, а це все ж таки місце, яке є храмом кіно як мистецтва. З точки зору прокату, українському кіно справді потрібно ще дуже багато працювати над собою, аби нагадувати той продукт, який люди звикли «вживати» у кінотеатрах. Ідеться винятково про продукт, який володітиме певними якостями, як-то наявність у ролях зірки, динаміка, питання життя та смерті i багатьох подібних «інженерних» побудов стрічки.

 

- Отже, фестивальне кіно і прокат апріорі не можуть комерційно успішно перетинатись?

- Є церемонія нагоро­дження Оскара, є церемонія Європейської кіноакадемії, Каннський кінофестиваль, які, все-таки формують певний маркетинговий потенціал. Більшість серйозних фестивалів мають кіноринок, де, власне, і відбувається обмін фільмами. Тому що не всі фільми, які демонструються на кінофорумі, є аж настільки некомунікабельними з точки зору глядача. Наприклад, такі «фестивальники», як Педро Альмадовар, Девід Лінч, Ларс Фон Трієр, на міжнародному ринку вважаються авторами, котрі збирають касу. Фестивалі формують цю систему режисерських зірок, але оскільки знімати кіно зараз стало, з одного боку, дешевше, а з іншого - європейська система передбачає фінансування одразу з кількох країн (тобто є багатогранна система фондів, з яких можна отримувати підтримку), то і кінострічок стало незрівнянно більше.

 

«Те, що відбувається зараз в українському кіно, нагадує ренесанс»

 

- Те, що роблять зараз українські режисери, - переважно це не бездоганне кіно. Скажімо, на останньому фестивалі молодого кіно «Відкрита ніч» я для себе констатувала відсутність сценарної школи. А який би ви діагноз поставили?

- Мені подобається те, що зараз відбувається в українському кіно. Зараз, як казав голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач, пічка вже горить, вогню ще не видно, але диму вже дуже багато, і пішло якесь тепло. Порівняно з коматозним станом, який ми спостерігали десять років тому, те, що відбувається зараз, нагадує ренесанс - формуються нові обличчя, приходять нові люди з різноманітними ідеями. Проблем, звісно, дуже багато. Але це не тільки українські проблеми. У Росії, де кінобізнес більш розвинений, а державна підтримка вітчизняного кінематографа значно вища, відбувалося опитування серед кінопрофесіоналів щодо того, які є найголовніші проблеми в тамтешній кіноіндустрії. З'ясувалося, що проблема - це весь кінопроцес, починаючи від освітлювачів і закінчуючи прокатниками. Тобто якщо проблеми шукати - то знайти їх можна величезну кількість (сміється). Українське кіно зараз перебуває на етапі становлення.

 

Звісно, найголовніше - сценарій. Перший наш альманах «Мудаки: арабески» був зроблений просто на колінках. Режисер Володимир Тихий і його колеги фактично знімали безбю­джетне кіно на тих історіях, які або ж самі придумали, або на сценарії друзів, або ті, що засновувались на літературному творі. У роботі над «Україно, ґудбай» процес був побудований дещо інакше. Оскільки ми бачили слабкість сценаріїв «Мудаків», було вирішено зробити сценарну лабораторію. Отже, людина приходила зі сценарієм до редакторської групи, в яку входили Володимир Войтенко, Наталя Ворожбит, вони обговорювали сценарії з авторами, всі могли висловлюватись. Сценарні лабораторії стали, наче ринок, куди приходили режисери, обирали собі історії, їм близькі, тобто відбувався контакт. Дуже важливою є правильна комунікація з колегами для того, аби бачити помилки інших, навчатись у них, робити власні помилки і також на них вчитись.

 

- Виходить, «Україно, ґудбай» - це робота над помилками «Мудаків: арабесок»? Чи варто тоді чекати на роботу над помилками «Ураїно, ґудбай»?

- Знаєте, робота над помилками завжди триває. Коли ми зустрічались з шефом протоколу Каннського кінофестивалю (а цьому форуму вже більше 60 років), він розповів, що, починаючи підготовку до нового фестивалю, у лютому, вони збираються і обговорюють помилки попереднього року, і цей процес удосконалення є безкінечним. Думаю, що короткометражне кіно існує як мистецтво саме по собі і як крок до чогось більшого. А «щось більше» - це повнометражне кіно. Наразі Володимр Тихий закінчує підготовку до зйомок трилеру «Зелена кофта», перший етап зйомок уже пройшов. Мирослав Слабошпицький також готується до повного метру під назвою «Плем'я», Марина Врода - начебто дописує сценарій. Це покоління режисерів, яке розкрилось завдяки роботі у короткому метрі, і ми сподіваємось, що з них вийде така собі нова хвиля. Також ми ведемо переговори з німецькою компанією, яка хоче долучитися до проекту «Зелена кофта». Тобто говоримо про копродукцію.

 

- Щодо копродукції: Україна заявила про себе у Європі, нами зацікавились, для нас вигода очевидна. А чим така співпраця може бути цікава для Франції,скажімо, чи для Німеччини, з якими ми уклали угоду про спільне виробництво?

- Одразу наведу приклад: є чудовий фільм, який уже майже закінчили, - «Параджанов». Як на мене, він має всі шанси потрапити у Канн. Це велика копродукція України, Грузії, Вірменії, Франції і Німеччини. Ось такі копродукції цікаві всім сторонам, тому що фільм - це не дуже дешеве задоволення, а коли є копродюсер з іншої країни, ця людина є фільтром, яка скаже, чи буде фільм працювати в його країні, виправить хід думки. Така співпраця дає можливість більш широкого ринку, а також можливість для пошуку фінансування в різних країнах. У Європі кіно є галуззю, що дотується. Кінематограф підтримують на державному рівні, оскільки це частина їхньої самосвідомості. У нас поки що система копродюсування не поставлена на потік. Ми - на початку змін кінопростору, не скажу що ми в ньому повноцінно беремо участь, але це дуже перспективний шлях.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Денис Іванов - генеральний директор «Артхаус Трафік» та Одеського міжнародного кінофестивалю.

Народився 22 липня 1978 року. Закінчив Донецький національний університет. Наприкінці 2003 року заснував українську кінодистриб'юторську компанію «Артхаус трафік», яка першою почала займатися в Україні кінопрокатом фестивального, авторського, артхаусного кіно. В 2010 році відбувся перший Одеський міжнародний кінофестиваль, генеральним директором якого став Денис Іванов. Окрім дистрибуції закордонного фестивального кіно, Іванов активно продюсує стрічки українських режисерів. У 2006 році «Артхаус трафік» спродюсувала фільм Любомира Кобильчука «Штольня», у 2008 р. підготувала програму короткометражного українського кіно: «Made in Ukraine: кращі українські короткометражки» і «Made in Ukraine: краща українська анімація», у 2010 р. займалась підготовкою нового кінопроекту незалежного українського короткометражного кіно «Мудаки: Арабески». Останньою продюсерською роботою Дениса Іванова став альманах короткометражок «Україно, ґудбай».

 

Ганна Дацюк, «Україна молода»

Фото - «Україна молода»

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Ганна Дацюк, «Україна молода»
Всі матеріали розділу / жанру:
Теги:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
15257
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop