Практично всі телеканали тією чи іншою мірою віддали належне ворожінню на кавовій гущі щодо останніх кадрових перестановок у владі. Навіщо Клюєв пішов до РНБОУ, навіщо Богатирьову звідти пішли, дещо менше говорили про нове начальство силових структур. Знову довго «відправляли у відставку» Азарова й вираховували його наступників. Це дуже нагадало західних радянологів брежнєвської епохи, котрі завзято, базуючись на мінімумі інформації, прагнули розібратися в хитросплетіннях кремлівського двору, висуваючи далекосяжні припущення на тому лише факті, що в звіті у партійній газеті в списку «вірних ленінців» тов. Демічева було згадано перед тов. Соломєнцевим. Типове для застійно-радянського суспільства стає нормою й для нас? Ми знову перетворюємося на закритий, непрозорий соціум, незважаючи на можливість «поговорити» в ЗМІ, яка поки що є. У країні є певний «бункер», така собі «чорна скринька», в якій приймаються загадкові, погано зрозумілі громадськості рішення. І тоді доводиться сушити голову, висловлювати інколи фантастичні припущення, чим, власне, й займаються у нас на політичних ток-шоу. Авжеж, політологи не даремно стараються, якась внутрішня логіка в «августійших рішеннях» є, але, мабуть, вона настільки далека від суспільних інтересів і керується раціональністю якогось абсолютно іншого порядку, що з цим краще на публіку не виходити. І не виходять. Отже, публіці доводиться самій якось рятувати становище, розбираючись, що ж це влада зробила й чого від неї ще слід чекати в недалекому майбутньому.

Ось і в «РесПубліці» Ганни Безулик на «5-му каналі» саме до цих «політичних розрад» і вдавалися. Ризикну і я висловити власні припущення. На підставі кількох років спостереження за діяльністю глави держави, починаючи ще з першого його пришестя до Києва, можу дійти висновку, що його політичне кредо - це послідовне зміцнення режиму особистої влади. В.Ф. Янукович за ментальністю - автократор, абсолютно не схильний до реальної колегіальності. А РНБОУ - це потенційно паралельний уряд України. Клюєв - особисто віддана Президентові людина, його, так би мовити, «аlter ego». Через Клюєва можна, не обтяжуючи себе максимальною відповідальністю, безпосередньо керувати державою. А це стає особливо актуальним, зважаючи на важку ситуацію в Україні, що постійно погіршується. Біди мільйонів українців цілком реально можуть породити масові протести. Як це буває, демонструють деякі європейські й близькосхідні країни, достатньо ввімкнути телевізор. Отже, може виникнути необхідність придушення протестів, оголошення надзвичайного стану й утримання влади за будь-яку ціну. Сама ж влада може стиснутися до тріади - Міністерство оборони (Саламатін) - Міністерство внутрішніх справ (Захарченко) - Служба безпеки (Калінін). Така собі хунта силових структур. До речі, іспанською мовою слово «хунта» є абсолютно безневинним і перекладається як «рада». Ось цією радою силовиків найзручніше керувати, використовуючи важелі РНБОУ. Утім, необхідність у всьому цьому виникає лише тоді, коли підтримка влади в суспільстві падає до найнижчих величин... А Раїсу Богатирьову, на відміну від пана Клюєва, вкрай складно уявити в ролі ефективного військово-політичного менеджера. Звісно, можливі й інші тлумачення хвилі призначень й перепризначень. Тлумачення, взагалі, можуть бути якими завгодно в ситуації закритості владних структур. Але що привертає увагу, то це посеред усіх кадрових ураганів абсолютна непотоплюваність Д.В. Табачника. Могутня круча, одначе...

Впадало в очі, що Ганна Безулик, демонструючи неабияку шанобливість до Ганни Герман, доволі безцеремонно поводилася з лідером БЮТ у Верховній Раді Сергієм Соболєвим, який, можливо, дійсно говорив дуже різко. Наприклад, заявив, що, нібито, прем'єр Азаров звинуватив «афганців» у тому, що посвідчення в них куплені. На чергові звинувачення на адресу Юлії Тимошенко щодо газових угод пан Соболєв іще раз нагадав, як В.А. Ющенко відкликав з переговорів з «Газпромом» 2009 року шефа «Нафтогазу» Олега Дубину, коли «Газпром» пропонував ціну 230 доларів за 1000 м3. Соболєв завершив інвективу наївним запитанням: чому Ющенко, на відміну від Тимошенко, не сидить? До речі, таке ж запитання на каналі TBi у програмі «Вечір з Миколою Княжицьким» поставив і нардеп Тарас Чорновіл. Та тому, що він давно вже став органічним елементом нинішнього режиму.

У Савіка Шустера все почалося все з тих-таки політологічних «посиденьок». Потім від «ворожильних вправ» перейшли до питання про безробіття й бідність в українському суспільстві. Це виявилося істотнішим, цікавішим і страшнішим, ніж кадрові пасьянси. Товариш Семенюк, колишня керівниця фонду Держмайна, гнівно паплюжила новий Трудовий кодекс, де запроваджується 12-годинний робочий день. Ну, якщо комусь хочеться опустити Україну до рівня, описаного Енгельсом у дослідженні «Становище робочого класу в Англії», то це можна зробити. Але не варто забувати, що за цим слідує. Адже є й інший шлях підвищення ефективності економічних проектів: менше купувати особистих яхт, літаків і віл на екзотичних островах. Тоді вдасться й соціальний мир у країні зберегти. До речі, хто-небудь цікавився тим, чи багато українців вірить у законність збагачення тих двох сотень «верхніх» родин України, які сьогодні й диктують країні її життя? Чи багато наших громадян з повагою ставиться до цієї на очах нашого покоління «придбаної» власності? Ось про що супербагатим і «скоробагатим» людям України та їхній владі ніколи не слід забувати... Українці (що показав і Майдан 2004 року) - це не якась темна, безлика маса, на яку можна безупинно й безкарно тиснути. Будь-яка дія породжує протидію. Сила другої відповідає силі першої. Напевно, саме це мав на увазі Віталій Портников, коли сказав: «Ми живемо в бідній країні, що біднішає з кожним днем. Якщо так піде й далі, то події в Греції здадуться нам дитячою забавкою. Політики й бізнесмени намагаються захопити все, не думаючи про інших. Це закінчиться трагедією».

З планом порятунку України та досягнення загальнонаціональної економічної згоди виступила Інна Богословська. Вона запропонувала легалізувати гроші, вивезені з України за останні 20 років. Шустер наполегливо, але безуспішно намагався в неї з'ясувати, про які саме суми йдеться. Деяку зрозумілість вніс нардеп Сергій Терьохін, повідавши, що 2011 року з України вивезли за кордон понад 6 мільярдів доларів. Наскільки я зрозумів, треба вкрасти гроші в Україні (бажано якнайбільше), вивезти їх «за бугор», а потім легалізувати й приїхати з ними до України як добродійник. Чи пані Богословська мала на увазі щось невимірно витонченіше?

У Євгенія Кисельова теж намагалися розібратися в хитросплетіннях кадрової політики Банкової. Але без великого успіху.

Ведучий поставив пряме запитання присутньому в студії російському опозиційному політикові Володимиру Мілову: чи зможе «Газпром» задавити Україну непомірними цінами на газ, забрати українську ГТС? Мілов відповів, що зараз у Європі попит на російський газ падає і якщо Україна твердо стоятиме на своєму, то «Газпрому» доведеться піти на поступки. А якщо російські олігархи прийдуть до України й скажуть, що вони відремонтують труби ГТС, то нехай українці подивляться на діряві російські... Мілов на запитання про погляди Олексія Навального сказав, що той не завжди переконливий. А в суспільній свідомості Росії сьогодні панує еклектика, в головах - «каша» та шизофренія. Для російських демократів, на думку Мілова, метою є інтеграція до Європи, тим паче що всі спроби відновити пострадянський простір з гегемонією Росії - зазнали краху. Друге запитання Кисельова гостю було таким: Путін вірить, що ідея «збирання земель» дуже подобається електорату. Але сьогодні ця ідея вже зблякла. Мілов загалом підтримав позицію Кисельова, але тут-таки сам себе й спростував фразою: «У російському суспільстві зберігається побутова ностальгія за СРСР». Ні, ця ідея не зблякла, на жаль. Хоча дуже багато діячів у РФ її активно заперечують. Але, як стверджують богослови, улюбленою вправою диявола є заперечення власного існування. Ось і сьогодні нас намагаються переконати в тому, що російський імперіалізм залишився в минулому. Насправді ж факти свідчать про зворотне. Так, нині «збирання земель» пов'язане з безліччю ризиків для самої Росії та для кожного середнього росіянина. Наприклад, інтеграція з колишніми радянськими республіками Середньої Азії призведе до того, що їхнє швидкозростаюче населення в пошуках роботи почне мільйонами прибувати до Москви, Пітера, Калуги, Рязані, Вологди й так далі. Росіянинові, який на початку XXI століття прагне імперії, доведеться змиритися з тим, що в нього під балконом різатимуть жертовних баранів на Курбан-Байрам, а інтеграція з Україною означатиме необхідність поділитися нафто-газовими доларами з майже 20 мільйонами українських пенсіонерів. Якби влада РФ чесно розповідала своєму народу про ціну інтеграції, то прибічників імперії було б значно менше.

Але найгострішим у студії виявилося обговорення теми, порушеної в художньому російсько-українсько-німецькому фільмі «Чотири дні в травні». Знімальну групу запросили до студії. Сюжет фільму такий: 1945 року рота радянських розвідників вступає в бій з підрозділом радянських же танкістів, рятуючи німецьких дітей від винищування. Образ «святої й безгрішної» Червоної армії явно збляк. Хоча цього й слід було чекати. Відбувається поступове руйнування комуно-тоталітарних міфів, а міф про Червону армію, мабуть, є одним з центральних серед них. І вражає те, що якщо Сталіна визнають, часом щиро, а часом крізь зуби, злочинцем, душогубом, то на армію, де він був головнокомандувачем, це чомусь не поширюють. Але чи могла тоталітарна армія не мати відбитків тоталітарної системи? Петербурзький історик Олександр Гогун - один із небагатьох у Росії, хто не побоявся зробити логічний висновок з правильних посилів: «Червона Армія була інструментом агресивної тоталітарної деспотії, що прагнула поневолити весь світ». Чи могла така армія бути світочем гуманізму й нести комусь свободу? Вона й поводилася в Німеччині так само, як вермахт на окупованих територіях СРСР. Не краще. Олександр Солженіцин, який був наприкінці війни в Німеччині в чині радянського капітана, писав: «Усі ми знали, що німецьких дівчат можна гвалтувати й убивати. Це сприймалося чи не як відвага в бою». За спробу зупинити насильство над мирним німецьким населенням з боку червоноармійців постраждав майбутній письменник і дисидент Лев Копелєв. У студії Євгенія Кисельова прозвучала інформація про те, що в Німеччині вийшла книжка дружини колишнього канцлера Гельмута Коля, де вона описала, як сама в молодості стала жертвою знущань з боку радянських солдатів. Прозвучала й інша інформація. Виявляється, патріарх РПЦ Кирило (в миру Гундяєв В.М.) виступив з протестом проти перегляду ставлення до минулої війни. Тобто сталінсько-хрущовсько-брежнєвську історіографію війни передивлятися не можна, не можна дотримуватися принципу «Вибачаємо й просимо вибачення». Християнська позиція?

Володимир Мілов сказав: «Реваншистські просталінські сили завжди в Росії використовували радянське трактування війни 1941-1945 рр. Це частина ідеологічного базису консервативних сил».

А історик, професор Віктор Король поскаржився: «Різні члени трибуналів, енкавеесівці, загородзагонівці, карателі (солдатів-окопників у цих ветеранських організаціях немає) учать нас, істориків, як описувати історію війни». Пітерський професор, у війну солдат-піхотинець, Нікулін так писав про ветеранів: «Ті, хто переміг, або полягли на полі бою, або спилися, пригнічені повоєнними тяготами. Адже не лише війна, а й відновлення країни відбулося за їхній рахунок. А ті з них, хто ще живий, мовчать, зломлені. Залишилися при владі й зберегли сили інші - ті, хто заганяв людей до таборів, ті, хто жене в безглузді криваві атаки на війні. Вони діяли ім'ям Сталіна, вони й зараз кричать про це. Не було на передовій «за Сталіна!». Комісари намагалися втовкмачити це в наші голови, але в атаках комісарів не було».

Автори обговорюваного фільму повідомили, що в РФ їх уже звинуватили в «ревізії» подій Великої Вітчизняної війни... Проте ревізія відбулася ще в 1989-1991 рр., коли радянським військам довелося покинути окуповані території Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Східної Німеччини, коли луснула Ялтинська змова, коли було зруйновано Берлінський мур, коли закінчився сталінський «орднунг» у Східній Європі. Нещодавно на одному офіційному російському каналі дивився, як президент РФ Д. Медведєв обіцяв розв'язати житлову проблему ветеранів ВВВ, ветеранів війни, що закінчилася 67 років тому. Соромно, панове... Не можу уявити таку ситуацію з ветеранами в США, Британії, Франції та й у тих-таки Німеччині й Австрії. Рідний брат моєї бабусі Іван Кириченко пройшов усю війну командиром взводу автоматників, а закінчив свої дні в Харкові в підвальному приміщенні з туалетом на вулиці. Місцева радянська влада не вважала за потрібне піклуватися про нього...

Ігор Лосєв, «День»

Фото - «День»