13:03
П'ятниця, 30 Грудня 2011

Що «нагріє»? (Інтерв’ю шеф-редактора «Детектор медіа» Наталі Лигачової)

Шеф-редактор «Детектор медіа» Наталія Лигачова — про те, чому якісні медіа неможливо створювати з «холодним носом»
Що «нагріє»? (Інтерв’ю шеф-редактора «Детектор медіа» Наталі Лигачової)

Минулого тижня рух «Стоп цензурі!» та Українська інтернет-асоціація зі свободи слова підбила підсумки медійного року. Висновки доволі прогнозовані: стан свободи слова погіршився, але є підстави сподіватися на «відлигу». Утім, непроста осінь і доволі насичений з політичного погляду грудень дають підстави говорити про набагато ширший діапазон тенденцій в українській журналістиці.

 

Наприклад, про що свідчить той факт, що журналісти, які активно апелювали до справи Гонгадзе під час вуличних акцій, здебільшого не відреагували на рішення Печерського суду? Або коли журналіст, який одержує статуетку «Телетріумфу» як найкращий ведучий суспільно-політичного ток-шоу, озвучує відверто замовний маніпулятивний фільм? Такий собі «голос за кадром». І реакції журналістської спільноти практично немає... Свого часу американець Френк Міллер-молодший казав: «Як тільки ви починаєте писати те, що подобається всім, ви припиняєте бути журналістом. Із цієї миті ви працюєте в шоу-бізнесі». То скільки серед українських медійників шоуменів?

 

Особливо виразними симптоматичні проблеми української журналістики стають на тлі протестних настроїв у сусідній Росії, які фактично очолили російські медіа. Адже щільний сегмент журналістів-інтелектуалів із чіткою громадянською позицією впродовж усього путінського десятиліття вів розмову з російським суспільством. А якою мірою українське журналістське середовище зріле в цьому питанні? Саме з цього «День» почав розмову з шеф-редактором «Детектор медіа» Наталею ЛИГАЧОВОЮ.

 

- Я згодна з оцінкою Лариси Івшиної, яку вона дала у своїй нещодавній статті, що у Росії немає демократії, але є вільна журналістика. Я б продовжила цю тезу: не лише вільна, але й журналістика високої якості. Я думаю, що під її впливом - хоча, звичайно, ще більшою мірою мають значення сам по собі Інтернет, знання іноземних мов молоддю і можливість бувати в інших країнах - у Росії народжується нове покоління, яке мислить по-іншому. Але водночас я б не переоцінювала впливу цієї високоякісної журналістики на російське суспільство загалом. Я також згодна з багатьма тезами Валерія Зайцева. У статті на «Детектор медіа» після московських подій він писав, що на площі вийшов дуже вузький сегмент російської інтелігенції без якоїсь певної конструктивної мети, просто заявити про те, що вони не задоволені поведінкою влади. Добре, що в Росії просунуті люди не бояться виходити на вулиці попри те, що їх заарештовують. Але, з іншого боку, зрозуміло, що потужного впливу на процеси в країні поки що це не матиме. У Росії все ще досить довго визріватиме. До речі, цікаво, що їх вже назвали «декабристами», якщо пригадати відоме «декабристи розбудили Герцена». Можливо, значення цих подій полягає в тому, аби власті зрозуміли, що довгий час утримувати навіть таку країну, як Росія, в рамках жорсткої напівтоталітарної системи не вдасться.

 

Щодо України, то, якби наша влада була готова винести уроки з російської ситуації, вона б вкотре переконалася, що події помаранчевої революції - які багато українських можновладців не сприймають - не такі вже й неповторні. Вони точно не відбудуться сьогодні, але що врешті-решт і в Україні визріє протест - в цьому я не сумніваюся. А ось чи буде це протест цивілізований, у якому визначальну роль, як і 2004-го, відіграють представники малого і середнього бізнесу, та ж інтелігенція, чи ж це буде бунт «низів» - це питання.

- Все ж, якщо проводити паралелі між російською й українською журналістикою, чи зможе найбільш прогресивна частина вітчизняної журналістики, як і російська, сформувати зрілий і досить щільний сегмент українського суспільства, який би став локомотивом позитивних процесів у країні?

 

- З одного боку, в журналістському середовищі України відбуваються досить позитивні процеси. Рух «Стоп цензурі!» об'єднав велику кількість активних журналістів із громадянською позицією. Створюється Українська медіа-асоціація, яка повинна об'єднати велику частину громадських організацій, що працюють у сфері ЗМІ. Є неформальні об'єднання, наприклад клуб Віталія Портнікова або коло журналістів, яких об'єднує газета «День». Але сказати, що ці об'єднання мають визначальний вплив на свідомість усіх журналістів в Україні, мені важко. Все-таки в Україні дуже велика кількість засобів масової інформації низької якості, яка затребувана власниками (для останніх мають значення перш за все рейтинги, а рейтинги, на жаль, дає, як правило, журналістика невисокої якості, або ж для них це взагалі не бізнес, а інструмент політичного впливу, зокрема і демонстрації лояльності до влади). Також дуже багато навчальних закладів, які випускають студентів, не доклавши зусиль до того, щоб допомогти їм усвідомити місію журналісткої професії. Всі ці чинники створюють певне болото: є журналісти, які взагалі ні про що не замислюються, а просто заробляють гроші. А є такі, які начебто і хотіли б чогось більшого, але, як кажуть, середовище, обставини засмоктують. Тих же, хто таки наважується впливати на процеси з точки зору інтересів громадянського суспільства, хто намагається обстоювати права суспільства - на жаль, меншість.

 

- Чи властива активному сегменту української журналістики солідарність у тому, що стосується національних інтересів?

- Ситуації, коли українське журналістське співтовариство об'єднувалося в потрібний момент, вже були. Та ж журналістська революція 2004-го року, коли спочатку виступило трохи більше сорока осіб з деяких телеканалів за підтримки громадських організацій, а потім до них приєдналося багато інших журналістів. Але нам завжди потрібен виклик, який приведе до обурення, протесту. Поки такого виклику немає - виразного для всіх, також немає політичного лідера, у якого вірить велика частина виборців, журналістика перебуває в напівсонному стані. Мені здається, що в українській журналістиці, як і в суспільстві в цілому, зараз іде процес накопичення сил і нарощування м'язів. Є достатня кількість позитивних процесів, людей і організацій, які можуть об'єднатися.

 

- Ви сказали, що українській журналістиці потрібен виклик. Упродовж місяця було достатньо критичних ситуацій, які вимагали від журналістів реакції. Наприклад, рішення Печерського суду про те, що порушення кримінальної справи проти Кучми необґрунтоване. Досить багато українських журналістів, зокрема з руху «Стоп цензурі!», займалися справою Гонгадзе, а коли було ухвалено рішення, більшість із них промовчали. Чому?

- З одного боку, справа Гонгадзе, як і справа Тимошенко, настільки затягнулася, що перетворилася на фарс. З іншого боку, надзвичайно сильне розчарування журналістів у політиках взагалі. Звідси природне бажання не проявляти активність у зв'язку з політичними процесами. А все-таки коли йдеться про суди над Кучмою або Тимошенко - це політичний процес. Тому журналісти вважають за краще залишатися сторонніми спостерігачами, ніж активно протестувати і заявляти про свою позицію. Виходячи з цього, я думаю, що справа Гонгадзе вже не може бути каталізатором об'єднувальних процесів у журналістському середовищі. Крім того, що стосується справи Кучми, журналісти вже погано розуміють, що взагалі відбувається, окрім виразного для всіх бажання Віктора Пінчука вибілити тестя, і вважають, що краще у це взагалі не сунути свого носа. Мені здається, що більшість думає так.

 

- Чи не криється за цим підходом банальне небажання глибше розібратися в ситуації і обстоювати свою позицію?

- В Україні є всього декілька журналістів, які досконало знаються на справі Кучми - Гонгадзе. У більшості ж до кінця немає розуміння, хто стояв за цим убивством, навіщо і кому воно було потрібне. Якщо ж деяке уявлення є, то воно, наскільки я розумію, деколи розходиться як з тим, що хотіли б бачити у цій справі можновладці, починаючи від Кучми і закінчуючи Януковичем, так і певною мірою з тією версією подій, до якої схиляється журналістська спільнота. Думаю, що ті журналісти, які більше знають, теж не хочуть іти проти загальної течії. Врешті-решт, як би хто не ставився до плівок Мельниченка, але розмови у кабінеті Кучми ПІСЛЯ зникнення Георгія до цих пір не оприлюднені; виникає питання: чому? Хоча непряма причетність до вбивства Гії тих, хто був тоді при владі, того ж Кучми, - для мене особисто однозначна. Принаймні, ними створювалася та тотально аморальна атмосфера, в якій тоді і, на жаль, багато в чому зараз вершилися і вершаться «державні» справи.

 

- До речі, кілька тижнів тому, в розпал судових процесів, «Детектор медіа» розмістила на своєму сайті відеоопитування, чи повинен журналіст мати громадянську позицію. Знову ж таки, виникає питання, чому вже упродовж майже чверті століття піднімається це базове для роботи журналіста питання. Чи можлива взагалі в Україні, враховуючи її історію, журналістика без чіткої громадянської позиції? Чи не є сьогоднішні процеси, зокрема розвиток справи Кучми, наслідком того, що у багатьох журналістів її немає?

- Безумовно, журналіст повинен мати громадянську позицію, бо журналістика - це не лише репортерство, а також аналітика і публіцистика, яку неможливо створювати з холодним серцем. Хоча і в репортерстві з його жорсткими стандартами є місце громадянській позиції. Адже воно передбачає гостре прагнення донести до людей всю повноту інформації, яка необхідна для їхнього свідомого вибору. Думаю, в розумінні журналістики як донесення інформації з позиції відчуженого спостерігача у нас є деякий перебір. Журналістика має бути чесною, зокрема і в тому, аби не видавати свої оцінки за істину в останній інстанції, відділяти факти від коментарів тощо. Але це не означає, що журналістові досить дати дві точки зору - нехай вони навіть обидві неправдиві - й умити руки. Місія журналіста полягає в тому, аби донести до людей Суть того, що відбувається. А позиція журналіста - це завжди позиція захисника прав людини, прав суспільства. І ця місія передбачає не лише прагнення інформувати людей про все, що відбувається, але і жорстку, гостру позицію з багатьох питань, що дискримінують права людей, критику влади, критику політиків. Тому я вважаю, що журналіст без громадянської позиції неможливий. Ти повинен вболівати за те, аби громадяни завдяки інформації, донесеної тобою, могли робити правильний вибір, могли проявляти свою позицію.

 

- У сьогоднішньому випуску «Дня» (розмова відбулася 23 грудня. - Авт.) вийшов текст Оксани Пахльовської, у якому вона закликала інтелігенцію до інтелектуального руху опору. Як ви вважаєте, могли б українські журналісти приєднатися до цього руху?

- Я думаю, що не лише могли б, але й повинні. Зараз вже відбуваються подібні процеси і за ініціативи «Дня», і, скажімо, того ж політклубу Віталія Портнікова, де журналісти дискутують на важливі теми. Так і має бути. Адже суспільний опір неправильним діянням влади починається завжди з того, що перш за все інтелектуали розуміють: у країні щось відбувається не так. Вже потім вони об'єднують довкола себе якусь частину суспільства. І коли поєднується рух інтелектуалів і рух знизу, тоді відбуваються якісні зміни у суспільстві.

 

- Учора відбулася підсумкова прес-конференція руху «Стоп цензурі!» і Української медіа-асоціації зі свободи слова. Ви теж брали в ній участь. Було проголошено спільну заяву, у якій ішлося про те, що стан свободи слова у країні погіршився, але початок діалогу з владою і ухвалення нових законів створює передумови для його поліпшення. Проте одна справа - мати можливість говорити про проблеми, а інша - бути почутим. З останнім в Україні справді проблеми, адже дуже рідко журналістські матеріали стають приводом для конкретних дій влади. Можна чекати поліпшення ситуації в цьому аспекті?

- Я б не переоцінювала того діалогу з владою, який зараз є. Добре, що ми можемо одне одного слухати, але далеко не завжди влада нас чує. Є деякі позитивні процеси, зокрема після зміни керівництва МВС можна сподіватися на діалог щодо роботи журналістів у конфліктних ситуаціях. З іншого боку, ми бачимо, що немає жодної реакції влади на критичні статті або сюжети. Більше того, навіть Президент не готовий відповідати на наші питання про ознаки корупції в його особистих діяннях.

 

Учора я почула на конференції про досить позитивну ініціативу Спілки журналістів - змусити правоохоронні органи реагувати на критичні статті у пресі, тобто зробити це не їхнім правом, а обов'язком. Але навіть якщо відповідні поправки до закону будуть внесені - у що особисто я не вірю, якщо чесно, - то все одно виникне питання, чи будуть їх виконувати. Поки політична влада не усвідомлює своєї залежності від громадянського суспільства, вона продовжуватиме спускати на гальма всю критику, яка стосується системних речей або речей, які зачіпають інтереси вищого керівництва країни. І це все більше спонукає суспільство до об'єднання і протесту.

 

- Якщо говорити про регіональну журналістику і свободу слова, очевидно, що набагато небезпечніше перешкоджати чиїмось бізнес-інтересам у регіональному містечку, ніж говорити про утиск свободи слова у столиці. Чи піднімає на своїх зборах «Стоп цензурі!» проблеми регіональної журналістики?

- Безумовно, ми багато уваги приділяємо тому, як краще проводити моніторинг ситуації у регіональних ЗМІ. Ми добре розуміємо, що вона набагато гірша, ніж у Києві, що в регіонах все зацементовано ще на рівні місцевої влади. Причому ця проблема існувала при всіх урядах і президентах. Зараз «Детектор медіа» збирається за підтримки грантодавачів, зокрема нового проекту «Інтерньюз Нетворк», проводити моніторинг якості новин на шести або восьми місцевих телеканалах у трьох або чотирьох областях України. Це дозволить нам, по-перше, краще зрозуміти ситуацію, а з іншого боку, я сподіваюся, розворушити регіональних журналістів. Адже у регіонах досить гостро реагують на критичні зауваження, особливо коли вони звучать із центру. Хоча, звичайно, зусиль однієї «Детектор медіа» недостатньо. Багато у цьому напрямі працює й Інститут масової інформації, який моніторить факти перешкоджання журналістській діяльності по всій країні, Незалежна асоціація мовців, яка обстоює інтереси регіональних компаній у цифрових конкурсах, та інші громадські медійні організації. Але переламати загальну ситуацію, яка пов'язана з політичними процесами, дуже складно.

 

- Одна з причин проблем, що існують в українській журналістиці, - це брак якісної освіти. Реальної концепції того, яким має бути виховання українського журналіста, в державній освіті немає. «Детектор медіа» у своїх проектах достатньо уваги приділяє медіаосвіті. Якою, на вашу думку, має бути концепція журналістської освіти в Україні?

- Я не думаю, що вона повинна відрізняться від концепцій, які існують в інших країнах світу. Не можуть журналісти відрізнятися у своїй місії, виходячи з їхньої національної приналежності. Будь-який чесний професійний журналіст - це активний громадянин, який працює перш за все задля інтересів суспільства. Інша справа, що журналіст повинен добре знати історію і культуру своєї країни, має бути патріотом. У цьому сенсі в концепції, яку обстоювала б я, велика увага приділялася б вивченню не лише української мови і літератури, але й української історії, зокрема у світовому контексті. Але найголовніше, щоб журналіст під час навчання мав можливість усвідомити журналістську місію і отримати уявлення про ті ж журналістські стандарти, аби він завжди розумів, що журналіст повинен стояти на демократичних позиціях і що інтереси народу, суспільства завжди вищі за інтереси держави.

 

Зараз інститути журналістики також перебувають у стані болота: є нові курси, викладачі, технічне оснащення, жвавість студентів, які мають можливість більше бачити, знати, але, з іншого боку, невиправдано велика кількість вишів, у багатьох з яких немає достатнього рівня викладацької бази.

 

«Детектор медіа» продовжить приділяти увагу медіаграмотності журналістів, просуванню дискусій, статей, освітніх матеріалів з допомогою нових технологій у медіа. А також ми хочемо брати участь у тих процесах, які допомагають українцям відрізняти якісну інформацію від неякісної.

 

- І нарешті, що б ви побажали українцям напередодні Нового року?

- Я хочу побажати всім колегам і всім українським громадянам у новому році зробити все від нас залежне для того, аби повернути нам самим і нашим дітям гордість за Україну. Після 2004-го -початку 2005 р. ми забули, як це - відчувати гордість за свою країну, бо пишатися, на жаль, було нічим. Ну а якщо більш реалістично, то спершу докладімо зусиль, щоб за країну хоча б не було соромно.

 

Вікторія Скуба, «День»

Фото - «День»

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Вікторія Скуба, «День»
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
13775
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop