Чимало з нас, схоже, психологічно все ще перебувають - однією ногою чи навіть двома - в часах імітаційної демократії Віктора Ющенка, коли ЗМІ та громадянське суспільство як таке якщо й не могли істотно вплинути на владу, то принаймні мали змогу говорити їй в обличчя все, що вважали за потрібне. І влада у відповідь хоча би словесно реагувала на сказане їй. Проте ситуація вже докорінно змінилася і продовжує змінюватися на гірше. Число мас-медіа, які дійсно виступають медіаторами суспільних ідей та настроїв, зменшується, обережність більшості ЗМІ зростає, а дехто вже й закрився, щоби не дражнити гусей чи не витрачати даремно сили на те, що аж ніяк не здатне змінити політичні процеси.

З одного боку, ця психологічна настанова засвідчує, що навіть у добу прискореного вживляння деспотичних механізмів в українське життя бодай інтелектуально активна частина суспільства на рівні підсвідомості відкидає дійсність, що нав'язується владною командою. З іншого боку, таке відкидання на рівні підсвідомості заважає об'єктивно усвідомити, в яку політичну й інформаційну пастку потрапило нині українське суспільство.

Ідеться не лише про цензуру, самоцензуру чи їхні негативні похідні. Все набагато складніше. Вже понад півтора року в Україні йде цілеспрямований і методичний демонтаж демократичних надбань не тільки останнього двадцятиліття, а й усього набутого перед тим, починаючи від завершення «маланчуківщини» й найперших проявів перебудови.

Звісно, навіть за президентства Ющенка (не кажучи вже про Кучму) говорити про справді вільні мас-медіа в Україні було перебільшенням. Адже значна частина українських ЗМІ перебувала в руках олігархів, інша частина - в руках закордонних, переважно російських, власників, і мало хто міг собі дозволити посідати справді незалежну позицію (обмежену, втім, низькою купівельною спроможністю масового споживача). Однак певне конкурентне середовище все ж існувало завдяки тому, що олігархат не виступав із позиції єдиних політичних та економічних інтересів, і це надавало (якщо брати ЗМІ сумарно) можливість достатньо повно писати й говорити про все, що відбувалося навколо.

Хоча, й це варто ще раз повторити, йшлося не про свободу слова в її загальнонаціональному вимірі, а про її певний замінник, про неформальні правила гри в інформаційному просторі, які приймали як влада, так і опозиція, як олігархат, так і суспільство. Тих, хто загрожував стабільності цих правил, усували. Скажімо, 1998 року різними способами були усунуті з газетного ринку такі різні, але впливові серед своїх прихильників видання, як «Всеукраинские ведомости» та «Час/Time». Хоч би як оцінювати ці газети й їхню лінію, але ї ліквідація їх зашкодила розвитку вітчизняних мас-медіа.

Після приходу Віктора Януковича на президентську посаду його оточення вочевидь вирішило, що не має сенсу дотримуватися старих правил гри, хоча б позірного балансу думок та інтересів, навіть на рівні імітації свободи слова. Контент-аналіз, який проводять незалежні експерти, наочно засвідчує істотні зміни як у тематиці, так і у способі подачі фактів у ЗМІ, передусім телевізійних. Усе більше й більше влади, причому дії її подаються некритично, а то й апологетично, все менше і менше кваліфікованих коментарів, усе більше розваг і пригод, усе менше серйозних і реальних проблем. І все менше того, що зветься українським.

А ще - внаслідок дій вправних маніпуляторів з чесними очима - у свідомості й, головне, у підсвідомості соціуму закріплюється настанова, що цензурування, препарування й дозування інформації у «правильних» пропорціях - це необхідні атрибути сильної й відповідальної влади. З чого має автоматично випливати, що свобода слова й інформаційна демократія лише стають перешкодами на шляху теперішніх «радикальних реформ». Відтак навіть не варто намагатися чинити спротив зникненню свободи слова, введенню цензури чи самоцензури. Адже все в Україні знаходиться під цілковитим та повним контролем «партії влади», й це слід сприймати як доконаний факт.

Крім того, впливові провладні мас-медіа сьогодні відверто приховують від суспільства правдиву інформацію, натомість поширюючи дезінформацію. Один із найостанніших прикладів цього - супровід у ЗМІ скасування, а потім відновлення «зимового часу»: чимала частина телеаудиторії так і не одержала інформацію про те, що сакраментальний «зимовий час» - це, власне, й є астрономічний час для абсолютної більшості України; що цей час збігається з тим часом, який був у столиці Російській імперії (адже Київ стоїть на Пулковському меридіані, від якого й відраховувалися тоді часові пояси); що так званий московський час розходиться з поясним, тобто із біологічно доцільним, аж на дві години. Натомість відновлення «зимового часу» (тобто повернення України до її природного часового поясу) було подане як «інтриги западенців», що сплять і мріють щось робити не так, як брати-росіяни (які насправді в цьому й у багатьох інших випадках зреклися спадщини тієї самої сакраментальної «Росії, яку ми втратили»)...

А Інтернетом можуть скористатися, щоб одержати правдиву інформацію, далеко не всі. Крім того, в Інтернеті треба вміти працювати, щоб відрізнити зерна від плевелів, чи не так?

Іншими словами, владна команда намагається на всіх рівнях перекривати чи деформувати інформаційні потоки, нав'язуючи українському споживачеві сурогатні замінники в формі відносно дешевої російськомовної «жовтої» преси та розважальних телеканалів. Усі ці засоби масової інформації (чи дезінформації?), крім усього іншого, ще й прямо чи непрямо пропагують ідеали «Русского мира» - навіть тим, що в журі різноманітних телеконкурсів майже обов'язково запрошується артист чи літератор саме з Росії, а не з Білорусі, Польщі, Молдови чи Грузії. При цьому явно чи неявно проводиться ідея, що процес фактичного знищення українського світу в Україні за конкретних нинішніх умов є чи не єдиним шансом уникнути розколу держави і зберегти її незалежний статус. Хоча насправді все навпаки: без потужного культурного й ментального підґрунтя будь-яка держава нежиттєздатна, хай навіть і має потужні силові структури.

Що далі? Варто звернути увагу на ухвалений вочевидь під парламентські вибори закон, який освячує мільйонні позови проти журналістів і мас-медіа. Можна тільки уявляти, як потужно спрацюють положення цього закону, який уже розпочав діяти, наступного року. Власне, розпочнеться новий етап «співпраці» влади зі ЗМІ, що позірно виглядатиме як етап порозуміння, толерантності й злагоди, бо ж хто хоче, щоб відомий тепер у всіх світах найсправедливіший Печерський суд поставив на коліна і його особисто, і його засіб масової інформації? Цензура стане фактично непотрібною - ввімкнуться механізми самоцензури (та чого «ввімкнуться»? Вже в дуже багатьох мас-медіа ввімкнулися!). Ну, а далі дорога вторована - остаточне перетворення «четвертої влади» на складову політико-пропагандистського механізму чинного режиму. Таке впродовж останніх ста років відбувалося не в одній державі. Й Україна має в цьому плані свій трагічний досвід.

Імітаційна демократія все ж не могла повністю відкинути певні засадничі принципи, зокрема, ігнорувати електорат і виборчі процедури. А що зараз? Сьогодні виборче законодавство переписується з однією-єдиною метою - щоби забезпечити «партії влади» більшість у наступній Верховній Раді, причому не просту більшість, а конституційну, чого зовсім не приховують речники цієї партії. Двадцяти відсотків підтримки з боку виборців їм цілком достатньо, щоб уже вважати себе переможцями майбутніх виборів. Бо головне, щоб українці не ремствували, які б політичні сюжети їм не нав'язували. Головне, щоб бодай частково вірили тій украй спотвореній картині світу і власної держави, яку подають (і ще з більшою енергією подаватимуть ближче до виборів) слухняні й залежні мас-медіа. І, звичайно, щоби віднині національна ідея українців формулювалася так: «Моя хата скраю»...

Одне слово, сьогодні конче потрібно серйозно думати над тим, що саме протиставити тотальному наступу на українські ЗМІ й якими способами захищати тих, на кому влада розпочне показово випробувати методи фінансово-судового впливу. Лише згуртованість і спільні дії як працівників ЗМІ, так і всього живого в українському соціумі здатні відбити атаки на саму можливість реалізації принципів свободи слова. Тих принципів, без яких Україна як незалежна держава вільних людей просто неможлива.

Сергій Грабовський, «День»

Фото - «День»