Про Iнформацiю у «правильних» пропорціях

11 Листопада 2011
33641
11 Листопада 2011
12:45

Про Iнформацiю у «правильних» пропорціях

33641
У свідомості соціуму закріплюють настанову, ніби свобода слова стає перешкодою на шляху до реформ
Про Iнформацiю у «правильних» пропорціях

Чимало з нас, схоже, психологічно все ще перебувають - однією ногою чи навіть двома - в часах імітаційної демократії Віктора Ющенка, коли ЗМІ та громадянське суспільство як таке якщо й не могли істотно вплинути на владу, то принаймні мали змогу говорити їй в обличчя все, що вважали за потрібне. І влада у відповідь хоча би словесно реагувала на сказане їй. Проте ситуація вже докорінно змінилася і продовжує змінюватися на гірше. Число мас-медіа, які дійсно виступають медіаторами суспільних ідей та настроїв, зменшується, обережність більшості ЗМІ зростає, а дехто вже й закрився, щоби не дражнити гусей чи не витрачати даремно сили на те, що аж ніяк не здатне змінити політичні процеси.

 

З одного боку, ця психологічна настанова засвідчує, що навіть у добу прискореного вживляння деспотичних механізмів в українське життя бодай інтелектуально активна частина суспільства на рівні підсвідомості відкидає дійсність, що нав'язується владною командою. З іншого боку, таке відкидання на рівні підсвідомості заважає об'єктивно усвідомити, в яку політичну й інформаційну пастку потрапило нині українське суспільство.

 

Ідеться не лише про цензуру, самоцензуру чи їхні негативні похідні. Все набагато складніше. Вже понад півтора року в Україні йде цілеспрямований і методичний демонтаж демократичних надбань не тільки останнього двадцятиліття, а й усього набутого перед тим, починаючи від завершення «маланчуківщини» й найперших проявів перебудови.

 

Звісно, навіть за президентства Ющенка (не кажучи вже про Кучму) говорити про справді вільні мас-медіа в Україні було перебільшенням. Адже значна частина українських ЗМІ перебувала в руках олігархів, інша частина - в руках закордонних, переважно російських, власників, і мало хто міг собі дозволити посідати справді незалежну позицію (обмежену, втім, низькою купівельною спроможністю масового споживача). Однак певне конкурентне середовище все ж існувало завдяки тому, що олігархат не виступав із позиції єдиних політичних та економічних інтересів, і це надавало (якщо брати ЗМІ сумарно) можливість достатньо повно писати й говорити про все, що відбувалося навколо.

 

Хоча, й це варто ще раз повторити, йшлося не про свободу слова в її загальнонаціональному вимірі, а про її певний замінник, про неформальні правила гри в інформаційному просторі, які приймали як влада, так і опозиція, як олігархат, так і суспільство. Тих, хто загрожував стабільності цих правил, усували. Скажімо, 1998 року різними способами були усунуті з газетного ринку такі різні, але впливові серед своїх прихильників видання, як «Всеукраинские ведомости» та «Час/Time». Хоч би як оцінювати ці газети й їхню лінію, але ї ліквідація їх зашкодила розвитку вітчизняних мас-медіа.

 

Після приходу Віктора Януковича на президентську посаду його оточення вочевидь вирішило, що не має сенсу дотримуватися старих правил гри, хоча б позірного балансу думок та інтересів, навіть на рівні імітації свободи слова. Контент-аналіз, який проводять незалежні експерти, наочно засвідчує істотні зміни як у тематиці, так і у способі подачі фактів у ЗМІ, передусім телевізійних. Усе більше й більше влади, причому дії її подаються некритично, а то й апологетично, все менше і менше кваліфікованих коментарів, усе більше розваг і пригод, усе менше серйозних і реальних проблем. І все менше того, що зветься українським.

 

А ще - внаслідок дій вправних маніпуляторів з чесними очима - у свідомості й, головне, у підсвідомості соціуму закріплюється настанова, що цензурування, препарування й дозування інформації у «правильних» пропорціях - це необхідні атрибути сильної й відповідальної влади. З чого має автоматично випливати, що свобода слова й інформаційна демократія лише стають перешкодами на шляху теперішніх «радикальних реформ». Відтак навіть не варто намагатися чинити спротив зникненню свободи слова, введенню цензури чи самоцензури. Адже все в Україні знаходиться під цілковитим та повним контролем «партії влади», й це слід сприймати як доконаний факт.

 

Крім того, впливові провладні мас-медіа сьогодні відверто приховують від суспільства правдиву інформацію, натомість поширюючи дезінформацію. Один із найостанніших прикладів цього - супровід у ЗМІ скасування, а потім відновлення «зимового часу»: чимала частина телеаудиторії так і не одержала інформацію про те, що сакраментальний «зимовий час» - це, власне, й є астрономічний час для абсолютної більшості України; що цей час збігається з тим часом, який був у столиці Російській імперії (адже Київ стоїть на Пулковському меридіані, від якого й відраховувалися тоді часові пояси); що так званий московський час розходиться з поясним, тобто із біологічно доцільним, аж на дві години. Натомість відновлення «зимового часу» (тобто повернення України до її природного часового поясу) було подане як «інтриги западенців», що сплять і мріють щось робити не так, як брати-росіяни (які насправді в цьому й у багатьох інших випадках зреклися спадщини тієї самої сакраментальної «Росії, яку ми втратили»)...

 

А Інтернетом можуть скористатися, щоб одержати правдиву інформацію, далеко не всі. Крім того, в Інтернеті треба вміти працювати, щоб відрізнити зерна від плевелів, чи не так?

 

Іншими словами, владна команда намагається на всіх рівнях перекривати чи деформувати інформаційні потоки, нав'язуючи українському споживачеві сурогатні замінники в формі відносно дешевої російськомовної «жовтої» преси та розважальних телеканалів. Усі ці засоби масової інформації (чи дезінформації?), крім усього іншого, ще й прямо чи непрямо пропагують ідеали «Русского мира» - навіть тим, що в журі різноманітних телеконкурсів майже обов'язково запрошується артист чи літератор саме з Росії, а не з Білорусі, Польщі, Молдови чи Грузії. При цьому явно чи неявно проводиться ідея, що процес фактичного знищення українського світу в Україні за конкретних нинішніх умов є чи не єдиним шансом уникнути розколу держави і зберегти її незалежний статус. Хоча насправді все навпаки: без потужного культурного й ментального підґрунтя будь-яка держава нежиттєздатна, хай навіть і має потужні силові структури.

 

Що далі? Варто звернути увагу на ухвалений вочевидь під парламентські вибори закон, який освячує мільйонні позови проти журналістів і мас-медіа. Можна тільки уявляти, як потужно спрацюють положення цього закону, який уже розпочав діяти, наступного року. Власне, розпочнеться новий етап «співпраці» влади зі ЗМІ, що позірно виглядатиме як етап порозуміння, толерантності й злагоди, бо ж хто хоче, щоб відомий тепер у всіх світах найсправедливіший Печерський суд поставив на коліна і його особисто, і його засіб масової інформації? Цензура стане фактично непотрібною - ввімкнуться механізми самоцензури (та чого «ввімкнуться»? Вже в дуже багатьох мас-медіа ввімкнулися!). Ну, а далі дорога вторована - остаточне перетворення «четвертої влади» на складову політико-пропагандистського механізму чинного режиму. Таке впродовж останніх ста років відбувалося не в одній державі. Й Україна має в цьому плані свій трагічний досвід.

 

Імітаційна демократія все ж не могла повністю відкинути певні засадничі принципи, зокрема, ігнорувати електорат і виборчі процедури. А що зараз? Сьогодні виборче законодавство переписується з однією-єдиною метою - щоби забезпечити «партії влади» більшість у наступній Верховній Раді, причому не просту більшість, а конституційну, чого зовсім не приховують речники цієї партії. Двадцяти відсотків підтримки з боку виборців їм цілком достатньо, щоб уже вважати себе переможцями майбутніх виборів. Бо головне, щоб українці не ремствували, які б політичні сюжети їм не нав'язували. Головне, щоб бодай частково вірили тій украй спотвореній картині світу і власної держави, яку подають (і ще з більшою енергією подаватимуть ближче до виборів) слухняні й залежні мас-медіа. І, звичайно, щоби віднині національна ідея українців формулювалася так: «Моя хата скраю»...

 

Одне слово, сьогодні конче потрібно серйозно думати над тим, що саме протиставити тотальному наступу на українські ЗМІ й якими способами захищати тих, на кому влада розпочне показово випробувати методи фінансово-судового впливу. Лише згуртованість і спільні дії як працівників ЗМІ, так і всього живого в українському соціумі здатні відбити атаки на саму можливість реалізації принципів свободи слова. Тих принципів, без яких Україна як незалежна держава вільних людей просто неможлива.

 

Сергій Грабовський, «День»

Фото - «День»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Сергій Грабовський, «День»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
33641
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду