Син російського бізнесмена і банкіра Олександра Лебедєва Євген виріс у Лондоні, переїхавши туди разом із батьком у восьмирічному віці. У Великобританії Євген Лебедєв відомий як меценат, колекціонер і власник трьох друкованих видань: London Evening Standard, Independent і ще молодого, але безкоштовного видання I (читається як «ай»). Днями він відвідав Україну разом з Елтоном Джоном, щоб побачити роботу Фонду сера Джона з боротьби зі СНІДом в Україні. Незважаючи на напружений графік, пан Євген знайшов час, щоб дати інтерв'ю «Дню».

- Євгене Олександровичу, ви приїхали до Києва із сером Елтоном Джоном, який удруге виступає в Україні на підтримку боротьби зі СНІДом. Чи означає це, що ви теж вирішили приєднатися до цієї боротьби? Розкажіть про вашу співпрацю з Елтоном Джоном...

- Я допомагаю його Фонду в боротьбі зі СНІДом упродовж 12 років. До України ж приїхав із двох причин: по-перше, мені було цікаво подивитись на роботу, яку вони (Фонд Елтона Джона з боротьби зі СНІДом. - Ред.) проводять в Україні, а по-друге, хочу разом із його Фондом почати працювати в Росії. Там ця проблема, можливо, навіть більш масштабна, ніж в Україні. Російський уряд, на жаль, не завжди усвідомлює існування такої проблеми і недостатньо робить для боротьби зі СНІДом на території країни.

- З Елтоном Джоном у вас був спільний проект і в журналістиці, коли він на один день став редактором однієї з ваших газет. Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про це.

- У нас, у газеті Independent, існує така практика - запрошувати різних відомих людей побути редактором на один день. Джон - один з перших, до кого ми звернулися. Він підійшов до цього доволі ѓрунтовно і по-справжньому: прийшов раннього ранку, як приходить редактор, і провів у редакції весь день, доки газету не було відправлено на друкарські верстати. До цього він кілька місяців готувався: звертався до своїх друзів, які писали статті й брали інтерв'ю, включаючи Білла Клінтона, Стівена Фрая та кількох інших відомих персонажів. Як наслідок, 1 грудня минулого року - в день боротьби зі СНІДом - вийшов випуск газети Independent, зміст якої було заповнено сером Елтоном Джоном. Усі гроші, які було зібрано з продажу двох газет (також видання І), пішли до його Фонду з боротьби зі СНІДом. Цього року, 1 грудня, ми знову ж таки робитимемо спеціальний випуск із боротьби зі СНІДом. Це ще третя причина, з якої я приїхав до Києва: писатиму статтю про те, як працює Фонд Елтона Джона, і про ті проекти, якими він займається в Україні.

- Як ви вважаєте, наскільки ефективна й дієва робота таких фондів?

- Гадаю, вона дуже ефективна. По-перше, робота таких фондів приносить життєво важливі ресурси, зокрема фінансові, а по-друге, своєю роботою вони привертають увагу держави до цієї проблеми, адже Елтон Джон, коли приїздить, спілкується з хворими людьми, ходить у клініки. Сьогодні (інтерв'ю записували 9 листопада. - Авт.) я був вражений. Я знав, звісно, що так відбувається, але коли із цим стикаєшся і бачиш, як живуть бездомні люди: під мостом, у покинутих будинках, як вони сплять - це шокує. Частина з них ВІЛ-інфікована. Суспільством ці люди розглядаються як покидьки. Тому ця робота життєво важлива.

- Ви відомі завдяки своїй благодійній діяльності. На пострадянському просторі культура меценатства не дуже поширена. Що спонукало займатися вас цим?

- Думаю, що це питання культури й виховання. Оскільки частину свого життя я прожив у Великобританії і мені пощастило, що я виріс у культурній сім'ї. Поєднання виховання й освіти і просто спостереження за світом створює мотивацію допомагати іншим. На жаль, у Радянському Союзі такої культури не було, позаяк вважалося, що в СРСР усі рівні. Я розумію, чому людей важко до цього привчити, але коли проводжу благодійні заходи, спостерігаю, наскільки неохоче багаті росіяни жертвують гроші. Хоч я не можу сказати, що всі такі. Але хотілося б, щоб більше допомагали, тому що фонд, яким я займаюся, - це Фонд Раїси Максимівни Горбачової з боротьби з дитячим лейкозом на території Росії. Я сподіваюся, що наступні покоління ставитимуться до цього інакше.

- Ваша пристрасть - колекціонування картин і скульптур. А чому ви більше віддаєте перевагу - сучасному чи класичному мистецтву?

- (Сміється.) У мене немає ніякої стратегії або мети під час створення колекції. Тому в моїй колекції є як роботи сучасних художників, які мені дуже подобаються, так і класичний живопис. На мою думку, найбільш правильна концепція - це збирати речі, які подобаються, і довіряти своєму смаку. Ще одні з моїх критеріїв - це наявність відчуття, що це робота, яку я побачу через кілька років, і вона мені, як і раніше, подобатиметься. Можу навести як приклад того ж Елтона Джона, який замолоду, заробивши перші гроші, купував картини, які йому подобалися. І ці картини, куплені ним за невеликі гроші, виявились картинами Френсіса Бекона (англійського художника-експресіоніста ХХ ст. - Авт.).

- Ви буваєте раз на місяць у Росії і стверджуєте, що вам не подобається той шлях, яким пішла країна після розпаду СРСР. А як ви вважаєте, чи була якась альтернатива цьому? І чи бачите ви можливість зміни ситуації сьогодні?

- Я думаю, що альтернатива є завжди. Хочу наголосити, що все набагато краще, ніж було 20 років тому, до 1991 року. Все-таки є якісь свободи - свобода виїжджати за кордон, наприклад. Якийсь рух уперед є. Хотілося б вірити, що країна все-таки рухатиметься в напрямку ліберальної демократії в західному стилі. Наскільки це можливо, мені складно передбачити. Треба дати ЗМІ більше свободи, провести справжні вибори президента, парламенту, відновити вибори губернаторів, сенаторів, покращивши в такий спосіб імідж Росії, який існує за кордоном. Мені неприємно, що репутація Росії двозначна: з одного боку, офіційно в Росії намагаються створити видимість демократії, а неофіційно існують зазначені проблеми.

- А чи бачите ви в ліберальних колах Росії справжніх лідерів? Чи спілкуєтеся ви з ними?

- За тієї ситуації, про яку я щойно сказав, мабуть, не дуже багато справжніх лідерів. Це не тому, що їх немає, а тому, що ті, які були або могли б бути, просто не можуть бути за такої ситуації. У них немає доступу до певних «знарядь» формування політичної кар'єри. Навіть ті, які є, - у них немає жодного шансу просунутися, бо для цього потрібні телебачення та участь інших засобів масової інформації. Я не можу сказати, що хотів би когось виділити особисто.

- Сьогодні в усьому світі преса переживає дуже складні часи. Багато друкованих ЗМІ закриваються, а ви навпаки - останніми роками стали власником трьох британських видань. Яким ви бачите майбутнє преси, з огляду на розвиток інформаційних технологій, зокрема популярність соціальних медіа?

- Напевно, майбутнє преси полягає в інноваціях і неординарному мисленні. Ви, можливо, звернули увагу, як ми підійшли до тих видань, які належать до очолюваної мною компанії. Ми впровадили інновації, які, наскільки я знаю, ніхто не робив за останніх десять років. Маю на увазі запуск нової газети I минулого року. Створювалася вона на базі Independent. Ми з нуля її «збудували» до накладу 180 тис. на день. Це свідчить про те, що передчасно говорити про те, що друковані ЗМІ вмирають, що у них немає майбутнього. Хоча, з іншого боку, потрібно обов'язково мати на увазі вплив електронних ЗМІ. Тому, запускаючи нові друковані ЗМІ, ми не забуваємо й про онлайн-версії та газетні додатки на Ipad. Для мене майбутнє - це інновації в друкованих ЗМІ. Те ж саме ми продемонстрували з Evening Standard, коли зробили її безкоштовною. Газета вмирала і приносила лише одні збитки. Зараз вона вже самоокуповується і наступного року, якщо не станеться якихось фінансових і світових катастроф, повинна вийти в прибуток. Знову ж таки, ми були першими, хто зробив якісну безкоштовну газету. Таким чином, ми змогли переконати рекламодавців, щоб вони купували у нас рекламні площі за завищеними цінами, такими ж, як і в платних газетах. Отже, я вважаю, що майбутнє, принаймні найближче, в друкованих ЗМІ справді є. А подальше майбутнє - інновації друкованих ЗМІ плюс Інтернет та інші цифрові технології.

- Останніми декадами Лондон дедалі більше приваблює російських та українських бізнесменів. Про життя російських олігархів з'явилася книжка «Лондонград». А ким ви себе відчуваєте - лондонцем чи «лондонградцем»?

- (Сміється.) Я відчуваю себе росіянином, москвичем і лондонцем, але не «лондонградцем». Я живу в Лондоні з восьми років, дуже люблю це місто, воно стало для мене рідним. Це одна з причин, чому ми купили газету Evening Standard, яка все-таки є іконічною лондонською газетою. Але, з іншого боку, я москвич, народився в Москві, моя родина живе в російській столиці, я не втрачаю зв'язку з моїм містом і моєю країною.

- Разом із вашим батьком Олександром Лебедєвим ви відреставрували театр Чехова в Ялті. Чи є у вас ще інші плани щодо України?

- Було просто немислимо, що і театр, і будинок-музей у Ялті цілковито занепали. Тоді ми, англійські артисти, драматурги і режисери, провели цілий тиждень у театрі в Лондоні. Допомогти в цьому погодилися дуже відомі артисти, в тому числі Том Стоппард і Кевін Спейсі. За тиждень усі гроші, що були зібрані зі спектаклів, пішли на відновлення будинку-музею в Ялті. Ми також приїжджали з Томом Стоппардом, Кевіном Спейсі та Джоном Малковичем туди, щоб оглянути театр. Плани на майбутнє - розвивати цей бізнес - у наявних уже готелі «Україна» і готельному комплексі в Алушті, але це дуже складно, оскільки місцева влада чинить різні перешкоди.

Ігор Самокиш, «День»

Фото - «День»