Приблизно так само діє і занепад економіки чи виникнення нових геополітичних загроз для України: згадана когорта депутатів не тільки на очах поважнішає, а й пересідає у нові фешенебельні авто й заїздить у нові багатосотметрові квартири, вартість яких, звичайно ж, відшкодовується (повністю чи частково) коштом бюджету, тобто платників податків. На загал, складається враження, що нервові системи переважного числа нардепів влаштовані за принципом такого собі «енергетичного вампіризму»: чим гірше ведеться країні та народу, тим яскравіший блиск в очах таких парламентаріїв, тим вони жвавіші – наче насмокталися чи то крові чиєїсь, чи то життєвої енергії посполитого люду...

 

Є, звичайно, й інші. Не так багато, як у Раді першого скликання, яка змогла вивести Україну з Союзу, хоч і не спромоглася забезпечити нею ж ініційовані серйозні економічні реформи, - але є. Від них не почуєш балаканину про «Україну в серці» чи про «засилля неукраїнців у владі», але словосполучення «громадянське суспільство», «національні інтереси» чи «патріотична позиція» для них зовсім не порожні брязкальця, покликані приманити дурну юрму.

 

Ці депутати чогось не наїдають животи та пики, не накопичують значних статків, не маніжаться з дня у день на численних телешоу. І саме вони чогось гинуть у загадкових автокатастрофах та від інфарктів й інсультів.

 

...Коли я, відпрацювавши на заводі «Арсенал», відслуживши у війську і пройшовши підготовчий факультет («робітфак»), зумів-таки без членства в КПСС вступити на філософський факультет Київського держуніверситету, то у перші ж навчальні дні познайомився з Володимиром Полохалом. Він, молодий кандидат наук, вів у нас семінари... тільки не лякайтесь, прошу вас, - з дожовтневої історії більшовицької партії. Тобто – з найбільш, мабуть, кондової «совкової» навчальної дисципліни (за винятком хіба що «наукових» атеїзму й комунізму). І коли – у пізньобрежнєвський період, у часи розгулу найбридкіших сексотських кодел, особливо на «ідеологічних» факультетах...

 

Але семінари Полохала – за всієї своєї начебто цілком ортодоксальної лінії – були чимось таким, що виламувалося із загальної лінії. Тільки потім, на старших курсах, коли вже були опрацьовані досить значні масиви наукової літератури, яка балансувала на межі ревізії офіційного курсу, а подекуди, користуючись тупістю цензури, переходила цю межу (досить згадати, як у своїй книзі професор Ігор Бичко, наче нещадно критикуючи буржуйські ідеї, процитував і переказав антикомуністичну Нобелевську промову Камю), - так от, тільки потім моїм друзям і мені стала зрозуміла реальна значущість тих семінарів. Бо ж що ми робили на них? Ми крок за кроком розбирали сюжети, пов’язані з боротьбою та взаємодією більшовиків з іншими політичними силами. Фактично ми відстежували перипетії становлення багатопартійності в Російській імперії, соціальні підвалини цієї багатопартійності, діяльність тих чи інших фракцій у Державній Думі різних скликань на початку століття тощо. Ми навіть влаштовували (з подачі викладача, ясна річ) рольові дискусії, беручи на себе місію виступати від імені тих чи інших партій, а для цього читали кадетські чи есерівські документи (як не дивно, далеко не все перебувало у спецхранах, треба було тільки знати, де шукати). Одне слово, на семінарах далеко не завжди змістовно перемагала більшовицька лінія, хоча на закінчення Володимир Іванович і промовляв кілька ритуальних фраз.

 

Після першого курсу контакти з Полохалом були лише випадковими – адже він працював не на нашому, а на історичному факультеті, займався певним періодом (кандидатська дисертація його була присвячена «дрібнобуржуазним партіям», пам’ятаю) і вів семінари щороку з іншими «першачками». Хоча й забути ерудованого викладача з неординарною біографією (починав трудовий шлях, працюючи у... цирку, був боксером), звісно, не випадало.

 

І от – перебудова. Володимир Полохало – секретар парткому Київського держуніверситету імені Шевченка, один із організаторівДемплатформи в КПУ. Звичайно, змінити зсередини Компартію, перетворити її на соціал-демократичну організацію не вдається, але чи було створення Демплатформи таким уже наївним і неефективним кроком? Видається, що ні – адже йшлося про реалізацію можливості виступити перед якомога більшим числом рядових членів «керівної та спрямовуючої» з викриттям облудності офіційної ідеології і пропагандою ідей європейської лівиці (якої, до речі, в Україні й досі немає, що помітно позначається на політичних процесах).

 

А далі був журнал «Політична думка», засновником і шеф-редактором якого став Полохало. Десятилітнє (1993-2003) існування в медіа-просторі цього аналітичного журналу досі, як на мене, належним чином не оцінене. А це ж був один із головнихінтелектуальних полігонів, на якому відпрацьовувалися різні теоретичні моделі посткомуністичних суспільств й аналізувалися шляхи розвитку України, небезпечні та тупикові варіанти цього розвитку. Зараз вітчизняні інтелектуали не мають видання подібного рівня – а жаль. Бо якраз сьогодні потрібні серйозні і спокійні теоретичні дискусії, без яких і надалі триватиме кружляння навіть тих політиків, які щиросердо вважають себе демократами, безперспективними манівцями глобалізованого світу.

 

Я, втім, жодного разу так і не надрукувався у «Політичній думці», хоча Володимир Іванович пропонував, - але мене так само обіймали редакторські турботи, спершу у журналі «Генеза», який нам удалося протримати на більш-менш пристойному рівні аж дев’ять років, потім у «Сучасності».

 

Початок 2000-х знаменний приходом Володимира Полохала до команди Юлії Тимошенко – однієї з найпослідовніших опозиціонерок за режиму «пізнього» Кучми. Три успішнихвиборчих кампанії Блоку Юлії Тимошенко (2002, 2006, 2007 роки) – це значною, навіть дуже значною мірою успіх Полохала. Він не пнувся на перший план, не займався саморекламою, як інші, не демонстрував беззастережну відданість лідерці блоку, не рвався у вельми хлібні структури виконавчої влади. Він працював так, як міг і вмів працювати. 2006 року став народним депутатом – №50 у списку БЮТ, - очолив комітет Верховної Ради з питань науки і освіти (це вже 2007 року). Пам’ятаю, як він жартував (чи ні?) тоді: «У мене в комітеті аж троє депутатів уміють читати. В інших комітетах справи значно гірші...». Ясна річ, ішлося не про вміння прочитати своє прізвище у відомості на зарплату, а про розуміння складних професійних текстів. Але – такий уже в сьогоднішній Україні депутатський корпус, в тому числі і в демократичних фракціях. Ясна річ, що Полохало був «білим круком» не тільки для «регіоналів» чи комуністів, а й для надто багатьох «своїх»...

 

Звичайно, Володимир Полохало не був непогрішимим і безгрішним. Бувало, він помилявся, бувало, не наважувався на щось. Але ж саме йому немалою мірою країна завдячує, що не стався самогубний для демократичних сил «варіант ПРиБЮТ», коли йшлося про єднання Партії регіонів та БЮТ у боротьбі проти Віктора Ющенка – зі зміною Конституції й виборами глави держави в парламенті. Тоді кілька десятків депутатів БЮТ твердо заявили, що ні за яких обставин не підуть в коаліцію з «регіонами». А оскільки без них не виходило конституційної більшості, то Янукович і дав задній хід, ще й хизувався потім, який він демократ – мовляв, президента слід обирати загальнонародно. Але ж у Верховній Раді завдяки позиції Полохала і його однодумців перспектив обрання у Януковича не було.

 

Негативним наслідком цієї колізії стало усунення Володимира Полохалана маргінес у його ж парламентській фракції і під час виборчих перегонів. Інші персони, які в 2010 році притьмом перебігли чи до адміністрації нового глави держави, чи то в дуже й дуже радикальну псевдоопозицію, відсунули від розробки виборчої стратегії й ухвалення важливих рішень справжніх профі. Закономірний наслідок цього не забарився. Але Полохало і за таких умов зумів у Сумській області, куди його послали очолювати БЮТівську команду, зробити майже без фінансування неможливе: забезпечити перемогу Юлії Тимошенко на «малій батьківщині» Віктора Ющенка.

 

А далі була «табачниківщина» в освіті та науці, і – перший тяжкий інсульт. Не хотілося набиватися на зустріч після завершення реабілітаційного періоду – ясно було, що проблем у сім’ї його вистачатиме. Тому тільки переказував вітання через його дружину Марину, мою колежанку по «справжньому» Радіо «Свобода», яке мало багатогодинний ефір і багатомільйонну аудиторію. Та виявилося, говорячи словами класика, що подальше все – мовчання...