Відгук головного редактора радіостанції «Эхо Москвы» Олексія Венедиктова на статтю в нашій газеті «Тон як політика» є приводом для розгляду досить великої і складної проблеми подачі України російською журналістикою. Через великий обсяг теми, її чисельні відгалуження і явно наносні та кон'юнктурні публікації як у нас, так і в пресі сусідів обмежимося порівнянням системних проблем. Перша і, на наш погляд, головна з них - це принципово різний підхід до висвітлення подій, до одбору фактів, їх тлумачення і коментарів.

У них усе погано, у нас усе добре

Як не прикро, але в переважній більшості публікацій наших колег в основі лежить саме цей чинник. Від нього відштовхуються, під нього добирають факти, а те, що цьому суперечить, просто ігнорується. Інколи це виглядає навіть кумедно, але сміятися не хочеться. При цьому будь-який український успіх часто розглядається просто як загальноросійська трагедія вселенського масштабу. Достатньо було з'явитися повідомленню в газеті Bangkok Post, що Таїланд прийняв рішення купити 200 українських танків «Оплот» (офіційного підтвердження публікації поки що немає), як у Росії з'явилися коментарі, які розглядають цю досить буденну подію на ринку озброєнь як національну образу. Дивно, але в Німеччині те, що їх танк Leopard 2A4 цей конкурс також програв, практично ніхто, окрім фахівців, не помітив. І той факт, що «Оплот» виграв у німецького танка, більш ніж гідного суперника, також був непомічений. А вся проблема в тому, що російському Т-90 протистояв український танк. Росія вже цього року програла декілька тендерів, зокрема в авіації, що робить вельми проблематичним подальше існування конструкторського бюро МіГ, але такої істерики не спостерігалося. Висловлювався жаль, але не більше. А тут мало того, що програли, так хто б міг подумати, Україні. Далі все пішло по накатаній колії. І танки не українські, а ще радянські. І нічого нового в Харкові не придумали, і далі в тому ж дусі. При цьому головнокомандуючий Сухопутними військами Росії генерал-полковник Олександр Постніков нещодавно різко розкритикував Т-90, який, за його словами, нічого нового немає і «насправді є 17-ою модифікацією радянського Т-72, що випускався з 1973 року». Головком заявив, що вартість Т-90 на даний час складає 118 мільйонів рублів за одиницю. «Нам простіше було б купити за ці гроші трьох «Леопардів». А можливо, українські танки, додамо від себе, ще дешевше вийшло б. До речі, останній - основний бойовий танк ФРН 1960-х рр. Він знаходиться на озброєнні бундесверу, армій Нідерландів, Бельгії, Норвегії, Данії, Австралії, Італії та інших країн. Постійно модернізується. Німцям і росіянам виставляти на продаж модернізовані танки можна, а от Україні - аж ніяк. Критично про танк Т-90 висловлюються не лише військові. Голова корпорації «Уралвагонзавод», що їх виробляє, Олег Сієнко заявив: «Якщо ми в найближчі п'ять років не зробимо нові вироби, то сміливо можна буде писати на виробах «Уралвагонзаводу» «вози» або «підводи» - ця техніка не буде потрібна... Ми погоджуємось, що сьогодні наші машини застарівають, але не з роками, а вже з кожним днем». Дивно було чекати від таїландських військових, аби вони погодилися купувати техніку, яку самі виробники та її головні споживачі вважають застарілою. Ймовірно, щодо українського танку вони абсолютно іншої думки.

І так з будь-якого приводу. Газотранспортна система України на межі повної деградації. І про це цілком серйозно говорять з дуже високих російських трибун аж до керівників держави, на підставі чого нам пропонують спільні підприємства з усунення цієї проблеми. А про те, що російська система ще в гіршій ситуації - ані слова і навіть півслова. Адже ані прем'єр, ані президент такого не говорили, отже, такого немає і бути не може. Будь-які випадки з українськими літаками в Росії - черговий привід брикнути наше авіабудування, а те, що ці літаки зроблені на російських заводах і причиною надзвичайних подій є неякісне складання або неякісні комплектуючі - гробове мовчання. Начебто і немає всього цього. До речі, з літаками, які складають в Україні, випадків трапляється дуже мало.

Якщо українські танки, літаки та інші вироби ВПК такі погані, то навіщо так наполегливо Росія хоче утворити з нашими підприємствами спільні структури. Відповідь дав на хвилі відвертості один наш російський колега: «Ви нам конкуренти, ось ми і хочемо цю конкуренцію ліквідовувати». Але якщо ми конкуренти і досить активні, то навіщо нам об'єднуватися з технологічно відсталими сусідами. Це вже питання до наших можновладців і тих депутатів, які горло готові рвати, аби «пробити» таке об'єднання.

Ми свідомо так багато уваги приділили висвітленню проблем ВПК і збройного бізнесу, оскільки вони зазвичай рідко виходять на широке громадське обговорення. Але в них, як у краплі води, відбивається поставлена в підзаголовок проблема.

Неподоланий імперський комплекс

І це не просто таке замовлення від влади своїй пресі, що, певна річ, має місце. Це проблема психології наших колег. Перша реакція на позитивні події в нашій країні - не може бути. У згаданій передачі «Эхо Москвы» Олексій Венедиктов відзначив з деяким відчуттям заздрості, що в Україні скасована обов'язкова акредитація іноземних журналістів у МЗС. Його співбесідниця й ведуча Ольга Бичкова також була здивована. У цьому дрібному питанні ми просунулися до Європи. Ну як же так, не лише не почекали сусідів, а навіть на півкроку попереду.

Матвій Ганапольський теж відгукнувся. У своєму блозі наводить відповіді «ліберальної (!) аудиторії» радіостанції на деякі питання російсько-українських відносин і сприйняття слухачів України. «Чи повинна Росія робити спроби повернути Крим? Так - 66,7%, ні - 33,3%», «Чи повинна Росія вести пропаганду в Україні за допомогою української опозиції для об'єднання держав? Так - 41,2 %, ні - 58,8%». І це при тому, що міністр закордонних справ Росії Лавров у своєму інтерв'ю Олексію Венедиктову чітко й недвозначно відповів, що проблема приналежності Криму закрита й ніхто на державному рівні її не ставить. Виникає тоді запитання: чому ж у масовій свідомості відносно ліберальних слухачів питання стоїть прямо протилежним чином. Чи не тому, що в російських ЗМІ кримська проблема подається під особливим кутом. Так, влада заявляє, що питання закрите, але це зараз, настануть інші часи. Ганапольський вважає, що треба радіти тому, що «...для «ехівців» ці цифри вельми позитивні - рік тому все було набагато гірше - й Крим хотіло більше народу, а у прибічників пропаганди за об'єднання в одну країну була явна перевага. Ось так, для того, щоб росіяни приходили до спокійніших цифр, потрібна професійна журналістика. Потрібні «провокаційні» запитання Венедиктова». При цьому зауважимо, що предметом нашого матеріалу були не стільки запитання, скільки тон бесіди. Журналістика, інтерв'ю зокрема, будується на так званих гострих питаннях. Аби це знати, не потрібно читати, як радить нам Ганапольський, розумні книжки. Як зазначив у відгуках один зі слухачів «Эха Москвы»: «Якщо ви вважаєте, що це професійна журналістика (про інтерв'ю Венедиктова з Костянтином Грищенком. - Авт.), послухайте інтерв'ю Ларрі Кінга - жодного хамства та фамільярності й незрозумілих кривлянь». Дійсно, цей відомий американський телевізійний журналіст демонстрував високі стандарти професіоналізму. А які гострі запитання ставив своїм високопоставленим співбесідникам, серед яких було безліч президентів, прем'єрів і міністрів. При цьому сам пан Ганапольський віддає належне газеті: «Найцікавіше, що журналісти «Дня» - дуже хорошої газети, саме так і роблять зі своїми. Але тут з'явився чужий, а це явно імперські спроби поставити «неньку» на коліна».

Саме так. Не в тому річ, що чужий, а імперський наліт. Сторонній погляд завжди цікавий, якщо в основі його лежить отримання або доведення інформації. Наші міністри перебувають на публічних посадах і повинні відповідати за ту політику, яку проводять. А наші читачі повинні, зокрема й від нас, знати всі вади їхніх дій. І якщо такий об'єктивний погляд приходить від сусідів, то ми вдячні їм. Як відомо, у своєму оці... Але проблема російської журналістики полягає не в пошуку інформації та донесенні її до слухачів і читачів, а в проведенні певної політичної лінії. І вона визначається аж ніяк не в редакційних кабінетах, а в зовсім інших. Що наочно характеризують цифрові показники відповідей слухачів радіостанції на третє запитання, яке поставив Ганапольський: «Чи задовольняють вас відносини між Росією та Україною?» Так - 24,9%, ні - 75,1%». І нас відносини двох сусідніх держав абсолютно не задовольняють. От тільки причини цього абсолютно інші. Дотримуючись термінології Ганапольського, ми наочно бачимо в багатьох сферах наших відносин імперські спроби поставити «неньку» на коліна.

І не лише, наприклад, у питаннях ціни на газ або у сфері ВПК. Нам відмовляють у власній історії, як, утім, і білорусам. Узагалі, імперському запереченню власної української історії можна дивуватися. Адже поляки не відмовляють у цьому литовцям, хоча тривалий час були з ними в одній державі. Адам Міцкевич назвав Литву (фактично Білорусь) своєю батьківщиною, називав у своїх віршах і поемах вітчизною. Але наявність спільних років, проведених в одній державі, не означає, що Україна не має своєї історії. Заперечення цього страшніше за ціну на газ. Більшістю громадян Росії наша країна сприймається як частина єдиної й неділимої, що випадково відкололася. Балтія хай собі як знає, Центральна Азія теж може бути сама по собі, а от Україна ні за що.

Голодомору не було, був просто голод. Іще нещодавно й це заперечувалося, просто неврожай, засуха й так далі. Наші комуністи інколи повторюють і ці легенди радянської пропаганди. Потім виявилося, що погода була цілком нормальною, але хліб потрібен був для індустріалізації. Потім виявилося, що цей хліб на Заході нікому не потрібен був, свого не знали куди дівати. І він просто гнив в Одесі, Маріуполі й інших портах, оскільки його ніхто не купував, тому й не вантажили на кораблі, валявся в мішках на вулицях тоді польського Львова. Тоді навіщо морили голодом українських селян і казахських скотарів? Адже м'ясо забитої худоби точно неможливо було вивезти з безкрайніх степів. Відповідь одна: треба було переламати хребет непокірним народам, що не хотіли добровільно йти в колгоспний зашморг, приготований сталінським режимом. Так, голодували й у Росії. Але звідти переселяли на звільнені таким шляхом українські землі, зустрічного руху не було.

Скільки гніву й обурення через вживання терміну «геноцид» до Голодомору. Націоналізм, адже в Україні голодували не лише українці. Так ніхто цього й не заперечує. У Дніпропетровській, Одеській областях німецькі та єврейські поселення (їх тоді називали колоніями) просто обезлюдніли, у Вінницькій області те саме сталося з польськими селами. У Дніпропетровській (тепер територія Запорізької) області був Південно-сербський округ. Так у ньому сербів не залишилося. Від багатолюдних болгарських і грецьких сіл залишилися лічені, як, утім, і від російських. Для Сталіна українці як політична нація, незалежно від етнічного походження, була ворожою. Бачив він і гостро відчував небезпеку з південного заходу. Тому українське Відродження почали розстрілювати набагато раніше, ніж маховик Великого терору докотився до Росії. Не хліб потрібен був найкращому другу радянських фізкультурників, а знищення носіїв історичної пам'яті та народних традицій у широкому сенсі. Столицю перенесли з Києва до Харкова не через близькість тодішнього кордону з Польщею. А через опозиційні настрої не лише інтелігенції, а й широких кіл народу. Вважалося, що в пролетарському Харкові з цим буде легко. Виявилося, що й тут дуже швидко «захворіли» на ідеї незалежності. І не лише письменники, філософи та економісти, а навіть інженери й учені точних наук і, який жах, найвищі партійні функціонери. Які колгоспи, коли майже всі пам'ятали батька Махна й отаманів Холодного Яру.

Ось за цю історію, за пам'ять про неї, за небажання вважати функціонерів ОУН і вояків УПА зрадниками нас і прагнуть залишити в положенні молодших братів, яких, мов безрозсудних отроків, повчать, як жити. Одного дня нам довелося запитати одного викривача «зрадників» з ОУН-УПА: а кого вони зрадили? Радянській владі не присягали, громадянами СРСР не були, свої польські паспорти по можливості зберігали. Якщо хтось і міг мати до них претензії такого роду, то лише польська держава. Західна частина України, окрім Волині, ніколи в складі Росії не була. То чому жителі Львова або Івано-Франківська були зобов'язані любити так званих визволителів? Зрозумілої відповіді, як легко було передбачити, від мого російського співбесідника, окрім звинувачень у націоналізмі, не почути не вдалося. Більше того, його здивуванню не було межі, адже такі запитання він почув у російськомовному Дніпропетровську, де всі, на його думку, сплять і бачать, як об'єднатися з великою країною і якнайскоріше виправити історичний вивих «нашого роз'єднання».

Нагромадження подібних безглуздостей і характеризує інформаційну обстановку в Росії. Може, наших колег з «Эха Москвы» наведені Ганапольським цифри й тішать, але нас засмучують. І навіть деякі зрушення, зазначені ними, не змінюють загальної безрадісної картини. Якщо такими є показники серед ліберальних слухачів, то які вони в неліберальних? Імперська психологія не лише російської еліти, а й інтелігенції завжди цвіла пишним цвітом. У XIX столітті щодо польських повстань, у столітті нинішньому в погляді на Україну. І в цьому велика «заслуга» російської журналістики. Пан Ганапольський вважає: «А ось чого не потрібно - це існування журналістів-патріотів, які стоять горою не за аудиторію, а «за свого». Мабуть, газету «День» зі статтею, що викликала стільки відгуків, не дуже уважно читали. Там якраз є й критичні зауваження на адресу нашого міністра. То про якого «свого» говорить пан Ганапольський? А російські журналісти не патріоти? За «свого», точніше двох «своїх», не стоять? Іще й як, за рідкісним винятком не порівняти з тим, що пишуть про нашу владу найвищого рівня в українських ЗМІ. Про національного лідера й президента лише добре. Іншого не дано. Про російське телебачення годі й казати. Гостями з Росії на ток-шоу Савіка Шустера та Євгенія Кисельова сказано про це достатньо.

Якими ж уявляються взаємини російської й української журналістики. Перша й головна умова - рівність і незаангажованість. Критика має бути, якщо є для цього предмет. Олексію Венедиктову не сподобалася потворна будівля в кінці потьомкінських сходів в Одесі. І нам цей витвір місцевої влади й нерозбірливого бізнесу так само не подобається. І якщо в когось з наших російських колег болить душа за вигляд історичної Одеси, то спасибі їм. Але й ми хочемо, щоб наші зауваження, а в Росії нам теж далеко не все подобається, сприймалися адекватно. І більше нічого. Нічогісінько.

Юрій Райхель, «День» 

Фото - http://www.day.kiev.ua