Остап Костюк: «Чоловічі вартості нівелюються новим світом. Ми наголошуємо на них»

12 Лютого 2011
39077
12 Лютого 2011
01:56

Остап Костюк: «Чоловічі вартості нівелюються новим світом. Ми наголошуємо на них»

39077
Ось уже понад рік інтернаціональна українсько-польська кіногрупа виїжджає на полонини Верховинщини: знімають кінопроект «Вівчарі». Про фільм, життя, чоловічу вірність і силу «Галицький кореспондент» розмовляє з режисером стрічки, відомим львівським музикантом Остапом Костюком
Остап Костюк: «Чоловічі вартості нівелюються новим світом. Ми наголошуємо на них»

-Остапе, розкажи, з чого все почалось, як народилась ідея «Вівчарів»?

Ідея виросла з проекту «БАЙ. Гуцульська містерія», в процесі дослідження гуцульського феномену. Багатолітній досвід експедицій та розвідок на полі гуцульської культури вимагав якоїсь матеріалізації, узагальнення. З часом виокремились певні теми чи напрямки, які розробляються цим метапроектом: це гуцульська музика як мистецька школа, ПЛЄС - дослідження різдвяних ритуалів, і от власне полонинська тема як важливий базовий елемент гуцульської культури. Для мене пастуша традиція гуцулів - це важливий корінь старої культури. Це своєрідний ключ, без якого не зрозуміти саму культуру, не прочитати її символіку. Традиція літування і вівчарства, архаїчний спосіб господарювання і одночасно своєрідний щорічний циклічний ритуал - все це інакший спосіб мислення цих людей.

У реаліях сьогодення, коли такий спосіб життя є абсурдним, а як бізнес - практично збитковим, усе це тримається тільки на вірності й відданості конкретних людей, останніх вівчарів (у значенні не фермерському, а в культурному вони є носіями старовинної практики).

З таких-от міркувань народився сценарій «Жива ватра» - історії старих людей, оповідь про професію і своє життя у зв'язку з літуванням. Ця історія складається з художніх образів, розповідей різних вівчарів, що творять єдиний образ пастуха.

 

- Як сформувалась команда проекту, хто в ній?

Сценарій став точкою відліку і предметом розмови, яку ми почали з оператором Олександром Поздняковим. З цієї співпраці і народився проект "Вівчарі". Наприкінці 2009 року ми почали роботу над втіленням проекту. Початковий сценарій став орієнтиром. Для повноцінного фільму ми поїхали на документацію: ми вирішили не нав'язувати ситуації свій концепт, а знімати про конкретних героїв, щоб остаточний сценарій складався з їхніх життєвих історій, з питань, які важливі саме для них. Була ідея взагалі частину фільму дати знімати їм самим, бо це не підглядання за героями, але спільна розповідь. Для мене як режисера важливо, щоб ми не використовували людей для якихось своїх мистецьких вибриків, не підглядали за ними, як за тваринами на зооканалах, а співпрацювали для однієї зрозумілої всій команді ідеї. Командою є в такому значенні не тільки знімальна група, а й вівчарі як герої, які свідомо діляться з нами своїм життям, бо в ньому є багато надзвичайного.

 

- Як до вас поставилися самі вівчарі?

Сприйняли, і це важливо. В сучасному світі ми потрібні одне одному. Вівчар потрібен кожному з нас як архетип, поетичний образ, складова нашої свідомості. Ми потрібні, щоб висвітлити, показати проблему світу, що гине, і людини, вірної собі. В полонинській ситуації ми виручаємо одні одних: вівчарі допомагають нам знімати кіно, ми допомагаємо їм в роботі - чи принесемо води, чи витягнемо машину, завантажену вівцями на гірському перевалі на висоті 1600 м. Це взагалі основоположний шлях: ми маємо проживати деякі ситуації разом, без цього будь-яке взаєморозуміння неможливе. Ми маємо стати друзями, це співпраця і процес взаємопізнання молодих людей і досвідчених, людей міста і села, людей кіно і полонини.

 

- Жорсткі ситуації були?

Жорсткість - це практично один з аспектів літування, вона є практично постійно, бо є щоденна важка праця: 10-годинне доїння, монотонне і щоденне, випас близько тисячі овець, молоко носять відрами до стаї на відстань півкілометра, ночівля під відкритим небом на варті, небезпека диких хижаків - вовків та ведмедів, яких не бракує в тому високогірному регіоні. А їх ще й заборонено вбивати, навіть у разі нападу, бо це ж Карпатський національний парк. В липні вовки роздерли двох лошат... Ти просто чекаєш цього, ти мусиш бути завжди на сторожі, готовим до всіх несподіванок, ти відповідальний за чужих овець, за надої.

 

- Розкажи детальніше про героїв.

Більшість вівчарів з села Бабин Косівського району. Це село славиться вівчарями і бринзою, відповідно, їх так і називають - бриндзюки. Основний оповідач - старий вівчар з Верховини, 85-літній Іван Бесащук.

 

- Чому і сьогодні ще йдуть у вівчарі?

Це одне з основних питань проекту. Ми показуємо об'єктивну реальність, сучасний світ і проблеми сучасного гуцульського села, світ, в якому живуть герої, і абсурдну з точки зору сучасного світу професію. Коли я питаю, що ви маєте з цього - гроші, статус? - ні - заробляють близько 2 тис. грн. на місяць за тяжку працю в суворих умовах. Що ж є мотивацією? Для частини - так, це тривіальна можливість заробити тих кілька гривень за відсутності будь-якої роботи в регіоні. Такі пастухи часто втікають, бо не витримують умов. Шість чоловік з нашої полонини пішли за літо, тобто мотив заробітку не працює, бо все ж існує можливість легких грошей - вкрасти й продати ліс, поїхати кудись на заробітки. До речі, ще одне до жорсткої ситуації: в останні роки у Карпатах дуже дощові літа, робота в болоті і під дощем впродовж двох місяців дуже важка. Багато хто не витримує і втікає, а полонинський закон - коли ти пішов без дозволу, то тобі не платять взагалі. І навіть тяжко пропрацювавши майже два місяці, чоловік кидає полонину, бо не здатен витримати, - оце жесть. А інші - вони і є героями, вони продовжують займатись справою своїх дідів, бо знаються і люблять це. У них немає раціональних пояснень. Ця полонинська справа - це все їхнє життя, просто це треба любити, і все, так вони кажуть.

 

- Скажи, вони п'ють там?

Не п'ють. Це дуже цікаво, бо це здорові мужчини, які люблять жінок і випити, але відданість праці на чотири місяці змушує їх усамітнюватися і працювати. Пити немає коли - робота від зорі до зорі. Буває тільки деколи при вечері по келішку, і все. Забави не частіше, як раз на місяць, і також коли хтось приїде там на Петра... Запросять якого скрипаля - набуток не всі сто, але не допізна, бо на світанку знову все спочатку: доїння, з вівцями на пашу ходити треба, робити сир, будз і вурду... Кожен день вони монотонно повторюють свій ритуал - тут без особистої мотивації і твердості не обійтись, це мусить бути глибока твердість. "Коли паде дощ, ми можемо радіти, бо знаємо, що скоро буде погода, коли сонячно і тихо, ми десь засумуємо, бо скоро знов дощі", - це про змінну карпатську погоду і посмішку гідної людини, що готова до всіх змін і випробувань.

Тому наш фільм - це історія про вірність і чоловіка. І взагалі - про чоловічий світ. Жінку в старі часи взагалі не дозволялося брати на полонину. Чоловічі вартості нівелюються новим світом. Ми наголошуємо на них.

 

- Насамкінець: що ти відчуваєш, повертаючись після зйомок з полонини у велике місто?

У місті я далі працюю над проектом, бо щоб кіно знімати, треба десь діставати якісь ресурси, треба його і представляти. Я відчуваю, що у нас в країні дуже схожа ситуація - що з кіно, що й з вівчарством: все тримається на внутрішньому поклику окремих людей і зовсім не організовано. Кіно, яке великою мірою є про Україну і для України, не може знайти українських грошей для втілення. Тому шукаємо європейських партнерів.

Повертаючись з гір, я відчуваю радість і втому. Це таке чоловіче відчуття. В такі моменти ти розумієш, що живеш. Ти маєш що сказати і кажеш це своєю працею. Ми - кіно, вівчарі - бринзу. Як бринза потрібна для життя, так, я думаю, наша розповідь потрібна людям, щоб побачити себе (чи хочемо ми працювати, чи маємо справу життя, чи є досить міцними, щоб її продовжувати). І це проблема екології, екології внутрішньої - чи ми відповідаємо самим собі і світу, чи відповідаємо на питання минулого, з чим ідемо в майбутнє, чи ми готуємо, щоб щось передати іншим, чи тільки споживаємо і смітимо, як туристи.

Ідея цього фільму не про екзотику, а про автентику. Автентика не така красива, але жива, автентика - це про справжніх живих людей, які на своєму місці, а екзотикою годують туристів, роблячи такі собі гуцульські сувеніри і засираючи гори й свідомість жителів. Одним з основних героїв фільму є малий хлопчик на полонині, який каже наприкінці стрічки, коли йде до школи, що не піде на другий рік на полонину. Йому одиноко. Ціле літо він один в середовищі постійно зайнятих дорослих, його єдині друзі, з якими він бавиться, - це великі білі полонинські пси... Це один із способів нашої оповіді, старий дідусь перед лицем смерті розказує легенди з дитинства, а дітвак говорить про одинокість, і це все на фоні безперестанної праці середнього героя: він мовчки працює, весь мокрий, але посміхається. Відповідь малого є питанням, чи буде це жити завтра, можливо, ні, можливо... Але те, що це є зараз, це важливо мені і, думаю, глядачам.

Відео фільму 


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розмовляв Влад Требуня, «Галицький кореспондент»

Фото - «Галицький кореспондент» 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Влад Требуня, «Галицький кореспондент»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
39077
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду