«Чекайте Машкова, якого ви ніколи ще не бачили»
| |||||||||
Режисер Олексій Учитель і виконавець головної ролі Володимир Машков були в Південній Пальмірі, що називається, «прольотом» на відкритті I Одеського МКФ. На сцені знаменитої Одеської опери, популярному акторові, загальному улюбленцеві, героєві серіалу «Ліквідація» Володимирові Машкову вручили приз у вигляді величезного кришталевого кристала, а потім відбулася коротка розмова двох кіномайстрів із декількома журналістами.
- Чому вирішили робити прем'єру в Одесі?
Олексій Учитель: - Тому що це чудове, дивне, незвичайне місто. Це було одностайне рішення. Не тільки моє, не тільки Машкова, який обожнює Одесу, а й наших прокатників - також. У нас таке передчуття, що якщо ми стартуємо тут, то далі з прокатом все буде добре.
- Можливо, сюжет фільму якимось чином пов'язаний з Одесою?
- Ні, абсолютно. Це історія, яка відбувається восени 1945-го і взимку 1946 року. Головний герой - сержант, який пройшов усю війну, від краю й до краю. Після перемоги приїжджає до сибірського поселення, тут і починається вся історія - кохання, пристрасті, емоції, перегони на паровозах тощо. Для мене ця картина була абсолютно новою, незважаючи на деякий досвід роботи в кіно. Навіть за законами голлівудськими, картина дуже масштабна. Довелося вирішувати велику кількість технологічних і виробничих питань.
- Яких?
- Було, наприклад, побудовано ціле село, 20-метровий міст через справжню бурхливу річку. На жаль або на щастя, довелося примушувати акторів робити все самостійно. Володя Машков і тонув, і горів, і стрибав із паротяга, чого тільки не робив! Можливо, моє минуле документаліста підказало, що це необхідно, аби не просто повірити в цю історію, а відчути її. Для мене дуже важливою є атмосфера в картині. Тут - цілий «сніп» відомих акторів: Сергій Гармаш, Олексій Горбунов, Олександр Баширов, прекрасна німецька актриса Аньойрка Штрехель і молода, але вже популярна московська актриса Юлія Пересільд. З оператором Юрієм Клименком, якого я вважаю кращим у Росії, ми працюємо вже у п'ятій картині.
- А хто автор сценарію?
- Олександр Гоноровський. Працюємо ми з ним вперше. Людина він надзвичайно талановита, з дивовижним образним мисленням, що дуже важливо було для нас. Думаю, нас можна внести до «Книги рекордів Гіннеса» - за моїми, в основному, вимогами він написав 109 варіантів сценарію!
- Який бюджет картини?
- Великий! 15 мільйонів.
- А що довелося освоїти новому акторові Володимиру Машкову під час цих зйомок?
Володимир Машков: - Я, по можливості, прагну вибирати ролі, аби не повторити пройденого. Ось Олексій Юхимович сказав, що примушував нас усе робити самостійно. Ні, ми самі це робили з радістю. Мені дуже давно хотілося попрацювати з Учителем, і я вдячний йому за те, що у нас був величезний підготовчий період. Але коли у вересні під'їхали до річки, на якій мені треба було будувати міст (вона називалася Ворскла, під Пітером, де вода +6), була цікава сцена. На березі стоять люди, з групи і місцеві, досить тепло вдягнені, й мовчки спостерігають, як я буду залазити в цю досить неспокійну (тут проводять рафтинги) й холодну річку. Та, нічого не вдієш, тим більше, коли знімають, мусиш робити, з точки зору звичайного життя, досить безглузді вчинки, і ось я два тижні «прожив» у цій воді. Попало і колодою в голову, і віднесло мене - спасибі моєму другові каскадеру Славі, який витягнув мене. Це був такий воєнний стан - я не вірив, що за допомогою дівчинки можна побудувати міст. Але, взявшись за цю справу, зрозумів, що взагалі немає нічого неможливого, особливо, якщо знаєш справу. Людина, яку я зіграв - це, напевно, один із наших справжніх ідеалів - він Переможець! Це особливо стосується території Росії, України, Білорусі, ми пройшли цю страшну війну. І я впевнений, що в нас усіх є цей ген переможця. Ось і в нашій картині - історія про переможців. Я навчився водити паровоз. Це машина родом із 1905 року, єдина - на ходу, пройшла і революцію, й Фінляндію, й війну. У нашій картині паровоз - абсолютно жива істота. З ним треба працювати, розмовляти, підгодовувати, він починає дихати, набирати ритм. Коли ми вперше підійшли до нього, машиніст Павло Некрасов - двометровий парубок, з коцюбою в руках, сказав, усміхаючись: «Ласкаво просимо в пекло!» Ось у цьому паровозі я провів майже рік - весь знімальний період. Найдивніше, чому мене навчили, - смажити яєчню на лопаті в топці паровоза. А якщо серйозно, фізично це була, напевно, найскладніша картина. Ми всі дуже чекаємо на прем'єру.
- Я не зустрічав такого ставлення до справи, - продовжує розмову Олексій Учитель. - Піврічний період підготовки й майже рік зйомок Володя не знімав своєї шинелі, майже нікуди не виїжджав, ніде більше не знімався. І вже не можна було провести грань між ним самим і його героєм. Чекатимемо Машкова, якого ви ніколи ще не бачили. Думаю, це його ставлення, на межі фанатизму, й дало результат, який глядачам належить оцінити.
- Володимире, ваш дід був залізничником, може звідси така трепетна любов до паровозів?
- Дід був справжнім паровозником, начальником Тульського депо. Я його дуже погано пам'ятаю, зараз дуже хочу з'їздити туди. Гени, напевно. Лише професія актора дає можливість прожити стільки життів, покататися самому на паровозі. Не раз згадував Костянтина Сергійовича Станіславського, який говорив: «Через свідому психотехніку артиста - до підсвідомої психотворчості природи». Тобто коли ти повинен свідомо виконувати якісь дії, що відповідають пропонованим обставинам і тому персонажеві, якого ти граєш, можливо (він не гарантував цього!), вона відкриється. І тоді, як писав поет, «почне дихати ґрунт і доля». Ось я і намагався довести себе до такого стану, коли вже нічого не треба було грати.
- Всі неприємності зйомок зводилися до екстріму, в якому часто перебували актори?
- Ой, - згадує режисер, - у нас був дуже неприємний ексцес. Вкрали всю звукову апаратуру з уже записаними файлами. Це було під Лугою. Я був приголомшений - через два дні міліція все знайшла, включаючи зловмисника. Дуже смішно, але це вирішив «заробити» охоронець готельного комплексу, в якому ми жили.
- А чому ви запросили до вашого фільму німецьку актрису?
- Тому що її героїня - німка, яка опинилася в Росії перед війною.
- Повірте, - підключається Машков, - це дуже хвацько закручена історія, яку треба дивитися!
- Пане Учителю, всі ваші попередні фільми, окрім «Полоненого», - атмосферні, камерні, тут ви різко змінюєте стилістику. Чи означає це - прощавай камерність?
- Я абсолютно не зраджував собі. Кожна моя наступна картина жодним чином не повторювала попередню. Мені це подобається, хоча й чую звинувачення в «шараханні». Вважаю, що режисер живе, поки він має можливість і сили здолати себе і бути кожного разу іншим. Залишається головне, обов'язкове й найцікавіше для мене - дослідження людської долі.
- Володимире, як на ваше життя й біографію вплинула роль у серіалі «Ліквідація»?
- По-перше, рішення зробити прем'єру наступного фільму в Одесі. Коли ми знімали «Ліквідацію», я прожив в Одесі рік, і лише двічі за цей час виїжджав до Москви. Ви вже зрозуміли, що це моя система. Завданням було - розчинитися в цьому місті, щоб у районі Молдаванки мене особливо не вирізняли. Схоже, вдалося.
- Кажуть, що збираються знімати фільм про Володимира Висоцького. Ви хотіли б зіграти цю роль?
- Для мене ця роль несумісна з життям. Колись вперше зіграв у кіно в дебюті прекрасного українського режисера Анатолія Матешка «Зелений вогонь кози», за сценарієм сина Висоцького Аркадія. Ми багато говорили тоді про його батька, думаю, я би побоявся його грати. Хоча, сподіваюся, другий його син, Микита, доведе справу до пуття, і ми всі із задоволенням дивитимемося це кіно.
- Ви пробували себе в різних іпостасях у житті, в акторстві, в режисурі й ніде не тиражували себе. Де збираєтеся спробувати себе в найближчому майбутньому?
- Ну, перш за все, я актор. Стільки, скільки я вчився цій професії, ще пошукати - дев'ять років. Починав у Новосибірську, потім - Москва і так далі. Окрім іншого, я династичний актор - тато з мамою в театрі служили. Колись були різні думки, біологом стати хотів, наприклад, але гени взяли своє. Які розмови чув з дитинства? Мама, режисер театру ляльок, говорила татові, який грав Карабаса Барабаса: «Не бери так Буратіно за ніс! Йому боляче!» Я виходив на вулицю, де біля під'їзду бабусі сиділи, а з вікна першого поверху - італійський галас. «Артисти репетирують», - говорили вони одна одній. Я був шокований, ішов займатися комахами, а прийшов врешті-решт... до театру. Професія актора займає все твоє єство, і мабуть, нічого іншого мені робити б не хотілося. У режисурі я виступав як аматор, робив те, чого мені дуже хотілося емоційно. Звідси - «Сирота казанська», яку я присвятив усім мамам, і «Тато» - фільм, присвячений усім татам. Це моя особиста ініціатива, зроблена на власний страх і ризик. Я довго працював у театрі й маю сказати, що професія актора театру дуже відрізняється від кіноакторства. Мені хотілося б продовжувати зніматися у різних, хороших режисерів, аби продовжити «пошуки себе». Тому що саме в кіно професія дозволяє «дістатися» до себе настільки близько, побачити у цей момент початок інстинктів. Це дивна річ! Коли хлопає хлопавка - це початок існування в іншому вимірі. Я це дуже люблю і здається, що тільки-тільки починаю пізнавати справжній смак професії. І друге, чим би мені хотілося зайнятися найближчим часом, - записати зі своїм учителем Олегом Павловичем Табаковим і моїми друзями аудіопідручник «Робота актора над собою» за однойменною книжкою Костянтина Сергійовича Станіславського. У ролі Майстра - Олег Табаков. Мені дуже хочеться ще раз пройти весь цей шлях. Він обов'язковий для студентів, артистів і, можливо, буде цікавий для людей, професія яких далека від мистецтва.
- Олексію Юхимовичу, професія режисера, на відміну від акторської професії, передбачає дуже чітку громадянську позицію. Який меседж ви несете глядачеві своєю картиною «Край»?
- Питання, здавалося б, таке просте й водночас дуже складне. Я за своєю людською і творчою природою не шукаю якихось нових поворотів у простих, загалом, речах. Якщо говорити, що «Край» - картина про кохання, це дійсно так. Єдине, що і в цій картині, й у фільмі «Полонений» мене дуже цікавила метаморфоза - ми можемо випивати, плескати один одного по плечу, потискати руки, а через декілька годин або днів стати заклятими ворогами. Це вражаючий стан, коли такий перехід відбувається. Не на фізичному, а на «мозковому» рівні. І мені хотілося б, аби всі розуміли, що не національність, не рівень інтелекту, а ставлення до життя визначає людські взаємини. Одного дня пізно ввечері у Пітері до мене підійшло п'ятеро підлітків, і, якби не з'явилися випадкові перехожі, не знаю, що було б зі мною. Я бачив їхні страшні, порожні очі, повні ненависті. І не лише у війнах, але й у мирному житті ненависть ця теж існує. Понад усе мені хотілося б, аби не було цієї ворожнечі. Про це говорю у своєму кіно. Чи зможу переконати або навчити, не знаю.
Світлана Агрест-Короткова, спеціально для «Дня»
Фото - «День»
