Шведський кур’єр Солженіцина

19 Липня 2010
4060
19 Липня 2010
15:24

Шведський кур’єр Солженіцина

4060
Історія про «Великий північний шлях» і фактор особистості в журналістиці
Шведський кур’єр Солженіцина

Мені, студентові Запорізького національного університету, пощастило провести рік у Швеції, вивчаючи журналістику в Технологічному університеті міста Лулео. За кордоном я зустрів багато цікавих людей. Про одну з таких зустрічей я й хочу розповісти.

 

Я познайомився з дивною людиною, оглядачем шведського національного телебачення SVT, відомим журналістом-міжнародником Стігом Фредріксоном. Саме він допоміг письменнику Олександрові Солженіцину оприлюднити більшість його матеріалів, проливши такими чином світло на те, що насправді відбувалося в Радянському Союзі.

 

Звісно, ім'я лауреата Нобелівської премії в галузі літератури, письменника-дисидента і громадського діяча Олександра Ісайовича Солженіцина знають в усьому світі. Він був першим, хто заговорив про табори смерті. Але, крім цього, Солженіцин залишається досить неоднозначною особистістю, багато хто критикує його як за творчість, так і за його погляди й висловлення. Українці для критики мають свої вагомі причини. Колись наш дисидент і політичний діяч Левко Лук'яненко виступив проти матеріалу Солженіцина «Посварити рідні народи?», в якому письменник називав Голодомор історичним викривленням...

 

Але ви переконаєтеся, що ця історія не лише про те, як думкам Солженіцина за допомогою Стіга Фредріксона вдалося «витекти» крізь «залізну завісу», а й про фактор особистості в журналістиці.

 

- Народився я 1945 року, - розповідає Стіг. - Журналістської освіти в мене немає. Під час військової служби я вивчав російську мову, потім захопився французькою, історією літератури, закінчив університет. Тоді було легко знайти роботу в журналістиці. Ще під час навчання я почав писати для місцевої районної газети. Це були рецензії на театральні спектаклі й книжки.

 

За допомогою цих публікацій після університету Стіг потрапив до стокгольмського бюро «Ассошіейтед Пресс». Потім - працював у шведській агенції новин «ТТ» (Шведська телеграфна агенція). А ще за рік молодого кореспондента відправлять до Москви. 1972 року, коли йому не було й 27 років, журналіст почав працювати одразу на кілька телеграфних агенцій Швеції, Данії, Норвегії та Фінляндії. Саме тоді він і познайомився з Олександром Ісайовичем Солженіциним.

 

Налагодження контакту

Ще до приїзду в Росію Фредріксон був знайомий з перекладачем праць Солженіцина шведською.

 

- Перекладач попросив мене зв'язатися із Солженіциним, щоб на прохання Шведської академії дізнатися в письменника, як організувати церемонію нагородження Солженіцина Нобелівською премією в Москві. Ідея була така: премію мали дати Олександрові Ісайовичу у квартирі його дружини, в центрі Москви, на вулиці Горького.

 

Від перекладача Стіг отримав адресу дружини Олександра Ісайовича й навіть дізнався про місцезнаходження письменника, якому було заборонено з'являтися у квартирі дружини, тому він жив на дачі в Ростроповича (відомого радянського віолончеліста) в селищі Жуківка. Але одного разу, коли Стіг прийшов до Наталії Дмитрівни, дружини письменника, йому пощастило зустрітися і з самим Солженіциним.

 

- Я запитав у нього щодо церемонії й передав його відповідь до Стокгольма. - згадує пан Фредріксон. - Зрештою з цього нічого не вийшло - секретареві Шведської академії не дали візи в Москву - КДБ просто заборонило цю церемонію.

 

Але це не зупинило ані письменника, ані журналіста: першого - розповісти всю правду про те, що відбувається в Союзі; другого - допомогти цій правді «витекти» через залізну завісу. Після тієї зустрічі Олександр Ісайович попросив Стіга про ще одну зустріч. А коли вона відбулася, Солженіцин попросив шведа про послугу: передати до Стокгольма його нобелівську лекцію.

 

- Я пообіцяв, що постараюся йому допомогти, - продовжує Стіг. - Він дав мені плівку, на якій було сфотографовано лекцію. Цю плівку я поклав у свої речі й сів на поїзд до Гельсінкі. Мені пощастило, я благополучно зумів провезти цей «багаж» із Фінляндії до Стокгольма. А восени 1972 року лекцію Солженіцина опублікували по всьому світу. Це був дуже сильний текст. У ньому він вперше вживав слово «ГУЛАГ», що згодом стало відомим усьому світу.

 

Далі Стіг повернувся до Москви. За словами Фредріксона, Солженіцин був дуже задоволений їхньою «співпрацею». Письменник і шведський журналіст зустрічалися регулярно: «він давав мені рукописи, тексти, листи, які слід було надіслати на Захід», - розповідає Стіг.

 

Новий маршрут

Утім, довго так тривати не могло: швед зрозумів, що самому вивезти матеріали Солженіцина через кордон йому не вдасться. І тоді йому допомогло... посольство Норвегії в Москві.

 

- Оскільки я тоді працював також для Норвезької телеграфної агенції, норвезьке посольство вважало мене своїм справжнім кореспондентом! - вигукує пан Фредріксон. - Вони були настільки мені вдячні, що дозволяли користуватися їхньою дипломатичною поштою. А ось шведське посольство мені відмовило...

 

Згодом Олександр Ісайович назве цю допомогу від Стіга і норвезького посольства «Великим північним шляхом»... Одного разу Солженіцин дізнався, що в КДБ є копія його книжки «Архіпелаг ГУЛАГ». Письменник вирішує піти в контратаку. І, зустрівши Стіга пізнього вечора у вересні 1973-го, він віддає шведові листа для свого адвоката (який жив у швейцарському Цюриху). У ньому Олександр Ісайович терміново просить усіх перекладачів видавати перший том «Архіпелагу ГУЛАГ»: французькою, англійською, німецькою й навіть шведською.

 

- Того вечора він мені дав прес-комюніке, яке я передав усім моїм колегам. Уперше світ дізнався про книгу «Архіпелаг ГУЛАГ», перший том якої вийшов 1974 року на заході. А в лютому, через місяць після виходу першої книжки, Солженіцина заарештували. Його позбавили громадянства й вислали із СРСР.

 

Хитрість і розбіжності поглядів

20 років Олександр Солженіцин прожив у Вермонті, США. До Москви повернувся лише 1994 року.

 

Стіг дотепер дивується, чому їх не впіймало КДБ.

 

- Тоді я весь час думав, що в Радянському Союзі є одна людина, за якою всі повинні стежити - і це був Солженіцин. Ви можете уявити собі ресурси КДБ? Набагато пізніше, 1993 року, я взяв у Солженіцина інтерв'ю для шведського телебачення й запитав: «Чому нас не спіймали?» І письменник відповів: «Стіг, ви знаєте, навіть у найдосконалішої організації є свої недоліки». І крім цього, він сказав, що ми були хитрими.

 

Протягом усього таємного співробітництва Стіга й Олександра Ісайовича швед не зробив жодної позначки про їхні зустрічі. Знав Фредріксон і про можливе прослуховування його телефону:

 

- Наш зв'язок був тільки в наших головах: час, число, місце, де ми мали зустрітися. Коли щось траплялося, то були й резервні дати. Моя і його дружини знали про це, крім них - ніхто більше, - додає Стіг.

 

У середині 1980-х Фредріксона відряджають кореспондентом до Вашингтона на чотири роки.

 

- У Москві ми не говорили про політику - не було часу й були важливіші справи - пошта і тексти. Наші зустрічі були короткими, бо треба було весь час пильнувати. Але потім, коли він опинився на заході, ми дізналися, що наші політичні погляди не збігалися, - каже пан Фредріксон.

 

- Як ви це зрозуміли?

- Можливо, я був наївним, але я бачив його, як і весь світ, - борцем номер один проти радянського ладу й комуністичної системи. Із цього я робив висновок, що він демократ, як я. Але потім виявилося, що він дуже критично ставиться до заходу. Він критикував Росію Єльцина так, як критикував Радянський Союз. Я взяв у нього інтерв'ю, коли йому виповнилося 80 років - це було 1998 року. Тоді він різко розкритикував капіталізм та олігархію, на що я сказав, що він має визнати, що зараз часи кращі, ніж були в СРСР. На це він мені відповів: «Ні, я не згоден, я був сильним критиком радянського ладу, але й сьогодні погано. І тільки коли до влади прийшов Путін, він почав щось позитивне в розвитку...». Останніми роками він чимдалі більше підтримував Путіна...

 

Цікаво, що сам він вважав своєю головною працею не «Архіпелаг ГУЛАГ», не «Останній день Івана Денисовича», не «У колі першому», а «Червоне колесо». І сам я не дочитав цього твору, там сім тисяч сторінок, у чотирьох вузлах-томах.

 

А причина, чому Солженіцин не повернувся до Росії одразу після розпаду Радянського Союзу (1991 року за це його критикували), - в тому, що він хотів дописати цей роман у Вермонті. І коли він закінчив цей твір, то переїхав до Москви й там відійшов. У США в нього були спокійні умови і натхнення. Він міг тихо сидіти й працювати, найважливішим для нього було завершити «Червоне колесо», - розповідає Стіг.

 

- Стіг, яким у вашій пам'яті залишився Солженіцин?

- Він був, звісно, сильною особистістю. У нього був дуже сильний характер: якщо він хотів чогось - важко було сказати «ні». Я давав йому себе використовувати, але робив це свідомо. Вражає, що таке прагнення було в нього протягом всього життя: він весь час знав, куди він іде, чого він хоче і яка його мета й місія. Так, він з дитинства хотів бути письменником. І коли він сам опинився в ГУЛАГу, але не став його жертвою, а пережив ті часи, він вирішив, що його місія - бути свідком за всіх, хто не вижив і загинув. Дивно, що він дожив майже до 90 років. Звісно, у нього було важке життя: табір, заслання, рак... Я брав у Солженіцина інтерв'ю, коли йому виповнилося 80, він шкодував, що міг працювати лише по 12-14 годин на день, а не як раніше - по 16 годин. Він працював щодня й без вихідних, бо вважав, що в нього була така місія.

 

Від редакції

Деякі учасники Літньої школи журналістики «Дня» продовжують підтримувати творчий контакт з газетою і після «випуску». Навіть крізь державні кордони. Зокрема, минулий рік автор цього тексту Ігор Самокиш (у нашій Літній школі він брав участь двічі) провів у Швеції, де вивчав журналістику та масові комунікації. Саме звідти він привіз цю справді захоплюючу історію.

 

Ігор Самокиш, «День»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Ігор Самокиш, «День»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4060
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду