Газета "День",21.11.2001 Особливими обіцяють бути нинішнї передвиборчі перегони. Зокрема, щодо способу їх висвітлення. У незалежній Україні ці перегони не перші, але вперше українські журналісти на повний голос заговорили про дотримання власної професійної етики. Інтерв’ю керівників Міжнародної організації захисту свободи слова «Репортери без кордонів» — її віце-президента Даніеля ЖАНКА та члена ради «Репортерів», шеф-редактора «Радіо Франс-Інтернасьональ» і Президента етичної комісії журналістських профспілок Франції Жаклін ПАПЕ — значною мірою відбивають погляд на деякі аспекти цієї проблеми західно-європейської журналістської спільноти. Варто зазначити, що у день розмови з нашим кореспондентом Жаклін ПАПЕ дізналась про загибель в Афганістані колеги — репортера «Радіо Франс» Жоанни СУТТОН.

— Діяльність «Репортерів без кордонів» відома в усьому світі. Останнім часом ви активно виступали проти закликів самоцензури, зокрема проти закликів американських державників до журналістів не поширювати стратегічно важливу інформацію, особливо відомості, пов’язані з воєнними діями в Афганістані. Чому ви це робите, адже зрозуміло, що таким чином може бути розповсюджено «закриту» інформацію?

Даніель ЖАНКА : Реакція американської влади цілком зрозуміла. Сполучені Штати піддалися нападу і відчувають себе його жертвою, а керівники країни сказали, що вона перебуває у стані війни. А якщо виникає воєнна ситуація, то перше обмеження стосується свободи інформації. Мета американської влади зараз — мобілізувати громадську думку, мобілізувати суспільство проти ворога. І ЗМІ є одним із засобів мобілізації суспільства. Тому зрозуміло, що США йдуть на кроки, які змушують пресу подавати інформацію у тому спрямуванні, яке б сприяло розв’язанню цієї проблеми. З другого боку, ми розуміємо, що і в самих ЗМІ — і серед керівників, і серед адміністративного складу, і навіть серед репортерів — є певна частина журналістів, які на цьому патріотичному пориві намагаються здійснювати самоцензуру, аби не зашкодити інтересам своєї держави.

— Тобто, на вашу думку, заклики до самоцензури, навіть за умов війни, є обмеженням свободи слова?

Д.Ж . — Ми не маємо права виносити якісь вироки стосовно дій американської влади. Але як міжнародна організація, місія якої — захист свободи слова в усьому світі, стурбовані тим, що у Сполучених Штатах встановлюються обмеження на поширення інформації. Тим більше, що Сполучені Штати самі завжди виступали на захист свободи слова в усьому світі. До того ж саме в американській конституції існує поправка, яка забороняє ухвалення будь-якого державного акту, що обмежував би свободу слова. І, справді — такого акту в історії Сполучених Штатів донині не було.

Але зараз ми побачили, що влада країни пішла на кроки, які суперечать проголошеним нею принципам. Зокрема, заборонила поширювати фотознімки, вести зйомку під час розбору уламків двох башт у Нью- Йорку. Відтак «Репортери без кордонів» вважали цілком нормальним провести розслідування з цього приводу і відрядили до США спеціальну комісію. Ця комісія зафіксувала і факти самоцензури, заангажованості журналістів, і факти тиску та заборони з боку влади. Що ми хотіли цим показати? Те, що в умовах війни ЗМІ опиняються втягнутими у конфлікт як з одного, так і з другого боку. Ми просто хочемо нагадати всім журналістам, що в такій ситуації не треба підпадати під вплив і пам’ятати, що з одного боку, є інформація, яка походить від сил добра, свободи, а з другого боку — відомості, джерелом яких є сили зла і біди.

Досвід війни у Перській затоці дещо із запізненням, але переконав, що певна частина інформації, зокрема, та, що поширювалася американськими ЗМІ, не відповідала дійсності і була спрямована на те, щоб мобілізувати американське суспільство на реалізацію конкретного завдання. Тому необхідність нашого сигналу тривоги продиктована також висновками, зробленими раніше. Щоб ми самі були свідомі цього. І це зовсім не означає, що «Репортери» мають намір когось чи щось судити. Безперечно, ми жодним чином не підтримуємо ні Талібан, ні те, що було вчинено, — ми засуджуємо теракти і також були шоковані, як і всі інші, вибухами у Нью-Йорку. Втім, ми вважаємо за потрібне зайвий раз нагадати, що треба дивитися на світ відкритими очима, дбати про те, щоб мати інформацію правдиву, відкриту, чесну, і уникати небезпеки маніпулювання журналістами.

— А в Афганістані чи Пакистані аналогічне розслідування мало б сенс ?

Д.Ж . — Останнім часом ми проводили багато таких розслідувань стану преси, в тому числі і в арабських країнах, де ситуація є значно гіршою, ніж у Сполучених Штатах. І ми знаємо межі свободи, яку мають журналісти в цих країнах, зокрема у Пакистані. Єдине, що зараз їхати до Афганістану і проводити там розслідування стану преси Талібану, просто безглуздо... Наша мета — зовсім не протиставляти, не казати — тут хороші, там погані, тим більше — порівнювати ситуацію у США, країні з розвинутою демократією, і ситуацією в Афганістані чи Пакистані. Ми вважаємо, що навіть найменше обмеження свободи слова має фіксуватися. Головним чином «Репортери без кордонів» мають своїх представників, свої відділення в європейських країнах. Представництв в арабських країнах немає — це шкода, безумовно. Але це також констатація того факту, що в цих державах свободи преси або не існує взагалі, або її вельми обмежують чи контролюють.

— Міжнародна організація «Репортери без кордонів» брала активну участь у розслідуванні справи Ігоря Александрова. Вами було організовано поїздку українських журналістів до Слов’янська, завдяки чому широка громадськість мала змогу ознайомитися з реальним станом речей щодо скоєного злочину. Як ви оцінюєте результати цієї місії?

Д.Ж . — У звіті розслідування зафіксовано те, що «Репортери» побачили, але цей документ не виносить вироків. І це не наше завдання робити висновки і виносити вироки. Єдине, що було зрозуміло: Ігор Александров загинув у зв’язку з виконанням своїх професійних обов’язків. Більше того, загибель стала наслідком виконання журналістом цих обов’язків. На жаль, випадки загибелі журналістів через цю причину мають місце у багатьох країнах світу.

Єдине, чого ми прагнемо, — пролити світло на те, що сталося. Це було й у випадку з Ігорем Александровим, і у випадку з Гергієм Гонгадзе. І щоб було виявлено і покарано згідно із законом винуватців злочину. Бо, на жаль, — і останнім часом ми змушені констатувати це, і не лише в Україні — трапляються випадки безкарного вбивства журналістів: владні структури роблять усе можливе для приховування фактів злочину і його наслідків.

— Із визначення етики як сукупності принципів і норм поведінки певної професійної групи виходить, що це поняття має константу і змінні величини. Якщо під цим кутом зору порівняти сучасні моральні кодекси ЗМІ із тими, що їх було складено 5 — 10 років, півстоліття тому...

Жаклін ПАПЕ : Найголовніший принцип журналіста-професіонала і справа його честі (так було і дві тисячі років тому, так є і зараз, так буде і надалі) — це пошуки правди, істини. Але не будь-якою ціною. Журналіст повинен бути чесним і максимально уважним до істинності джерел інформації, яку він шукає. Аби адекватно реалізувати свої людські і громадські права — працювати, займатись суспільною діяльністю, голосувати, — людині бажано користуватися правдивою інформацією. І журналіст має тут значну владу, є носієм цієї влади, яку у Франції називають четвертою. Я надаю перевагу іншому визначенню: противлада, не у розумінні протистояння, опозиції, а у тому, що журналіст висловлює думку і позицію суспільства по відношенню до реально існуючої, легітимно оформленої влади.

— Журналістська влада, про яку ви говорите, — передусім відповідальність...

Ж.П . — Так, і нам часто доводиться дискутувати з журналістами з приводу способів добування інформації, її перевірки і донесення, конкретно у Франції — до французьких громадян, які мають право на отримання цієї інформації. Журналіст сам по собі не є носієм вищої істини, тому він має обов’язок працювати над собою і співпрацювати з колегами. Скажімо, у нас на радіо «Франс-Інтернасьональ» кожний день обговорюють, як висвітлювати події, спричинені терактами 11 вересня, як відбити весь спектр думок, позицій стосовно того, що відбувається зараз.

Наприклад, у нас немає журналістської одностайності стосовно двох інтерв’ю бен Ладена, які було поширено. Одна телекомпанія оприлюднила їх, інша відмовилася від цього. Тут немає якогось єдиного правила, це не точна наука. Моя особиста думка — я б не використовувала в ефірі касети з готовими інтерв’ю. Але мені б хотілося самій зробити інтерв’ю з бен Ладеном. І проблема не в тому, що інтерв’юєнт — бен Ладен. Стримує мене єдине — що ці інтерв’ю робила не я. Моє розуміння обов’язків журналіста під час інтерв’ю — журналіст має вести розмову, він має протиставляти погляди, тези, антитези.

— Отже, ваше небажання оприлюднювати інтерв’ю бен Ладена пов’язано лише з авторством плівок. І вас зовсім не турбує етичний момент проблеми? Все-таки бен Ладен — людина, яка очолює світову терористичну організацію. Після терактів у США деякі, зокрема російські журналісти, закликали колег поводитися етично і не брати, навіть при стовідсотковій нагоді, інтерв’ю у лідерів ісламських фундаменталістів, тим більше у бен Ладена...

Ж.П . — У Сполучених Штатах проводилася така ж кампанія, у Франції з цього приводу є жарт: чи можна було б надати слово Гітлеру? І відповідь: можна надати хвилину Гітлеру і хвилину — євреям.

Особисто я поки що не бачила доказів того, що бен Ладен — це терорист. З другого боку, я не можу не визнавати того факту, що за ним стоїть значна частина людства. Але я не хочу також давати в ефір касету, записану невідомо ким, невідомо де, за яких обставин і, зрештою, невідомо з якою метою. Тим більше, що найновіші технології змушують нас по-новому сприймати і оцінювати етичний бік того, що ми робимо. Саме технологічні потужності сучасних ЗМІ вносять основні зміни у моральні кодекси журналістської діяльності. Адже цифрові теле- і радіотехнології дозволяють філігранно фальсифікувати записи.

Крім того, перший французький етичний кодекс закріпив принцип, що журналіст не має права ідентифікувати себе як інша особа, тобто завжди має представлятися як журналіст. А зараз, і «Репортери без кордонів» фіксують це у різних куточках світу, інколи просто неможливо виконувати обов’язки журналіста, не йдучи на ці трюки. Але заради морально-етичної противаги треба довести глядачеві, якщо ви, приміром, знімали прихованою камерою, чому ви змушені були на це піти. І другий аспект: результат того, що ви зняли прихованою камерою, має важити більше, ніж зло обману, на яке ви пішли.

В Алжирі за часів спалахів різанини людей неможливо було робити репортажі відкритою камерою. Втім, треба було показати світові, що там відбувається насправді. І в цьому випадку доведення до людей істини важило більше, ніж дотримання принципу, що недопустимо знімати прихованою камерою. Але, з другого боку, я особисто не переконана, що Мішель Перар, французький журналіст з «Парі мач», якого затримали таліби, мав право на дві речі: переодягатися в жінку і ризикувати життям двох пакистанських колег, які його супроводжували і яких він втягнув у цю справу. По-перше, тому що він поставив на карту життя двох інших осіб. І по- друге, переодягаючися в жінку, він розумів, що через свій зріст, статуру і поведінку, він буде викритий, тому він виступав як провокатор.

Мені здається, що у Франції, на жаль, поміж молодих журналістів зараз є такі, які готові піти на все, що завгодно. Тому їм треба давати подібні уроки, з ними потрібно обговорювати ці питання — оці межі допустимого. Але «Репортери» боролися за визволення Мішеля Перара, бо, зрештою, злочину в діях журналіста не було.