Як кореспондентка УНІАН порушила заборону спілкуватись з Лукашенком і що з того вийшло

30 Вересня 2008
26526
30 Вересня 2008
13:33

Як кореспондентка УНІАН порушила заборону спілкуватись з Лукашенком і що з того вийшло

26526
Як кореспондентка УНІАН порушила заборону спілкуватись з Лукашенком і що з того вийшло
Голосування останнього диктатора

Дільниця № 449, приміщення Інституту фізичного виховання, 10-та ранку. Завершуються останні приготування до приїзду Олександра Лукашенка. Ще раз миють сходи, протирають навіть сміттєві бачки під інститутом. Починає грати музика. Іноземна преса дивується, до чого тут музика. Виявляється, це невід’ємний атрибут білоруських виборів. Дві дівиці грають на цимбалах, чоловіки підігрують на баяні, саксофоні, акордеоні. У залі панує неабияке відчуття свята. Ще одним атрибутом на виборчих дільницях є буфети. Буфет президентської дільниці, відповідно, багатий. Тут є буквально все, стоїть кілька стелажів з продуктами.

На цій дільниці грубе порушення закону: уже пройшло кілька годин, а люди тут не голосують, бо ж очікують президента. Потім для видимості почали запускати по одній-дві особи.

Музиканти грають танго…

Прес-секретар Лукашенка ще раз проводить з журналістами репетицію – хто за ким має задавати запитання. Їх зміст, зрозуміло, наперед визначений. Секретар наголошує, що важливо не переплутати порядок, хто за ким. Я кажу, що теж хочу щось запитати, мені відповідають, що я повинна подякувати вже за те, що мені пішли на зустріч і пустили подивитися на Олександра Лукашенка.

Якби не музика, то можна було б сказати, що запанувала гробова тиша, усі на своїх місцях. Лукашенко заходить за руку зі своїм чотирирічним сином Миколою. Дитині дають букет - квіти вона має подарувати тьоті, яку сама вибере. Хлопчик вручає квіти тітці з комісії, дає паспорт свого батька, вони обоє отримують бюлетень і заходять у кабінку. Батько-президент у досить піднесеному настрої.

Нещодавно Олександра Лукашенка запитали, хто буде його наступником, то він чи жартома, чи цілком серйозно показав на Миколку, який стояв поряд з ним.

Лукашенки проголосували, починається сценка – журналісти у визначеному порядку задають запитання. Лукашенко знав точно, що питань буде п’ять, бо одразу ж відповівши на нього сказав: «Якщо у вас нема питань, то я піду». Я підняла руку і сказала, що є запитання від інформагентства УНІАН.

Лукашенко вже намірився був іти, проте зупинився, попросив повторити назву агентства.

–Це Київ? Ну зрозуміло. Вибачте, щось мені така абревіатура не знайома.
– Це незалежне інформаційне…
– Зрозумів, у вас там усе зараз незалежне. Ну-ну, продовжуйте.

– Великі демократи, кажу я, – незважаючи на таку демонстрацію прозорих виборів, все одно не вірять у вашу щирість. Зокрема, Борис Нємцов…

– Хто-хто сказав? Боже мій! А де він зараз? Якби ви зараз на нього не зіслалися, то його б ніхто й не знав.

– Але ви ж його знаєте… Він сказав, що ви звільнили Олександра Козуліна тільки тому, що хочете отримати шенгенську візу, аби поїхати в Швейцарію чи Австрію кататися на лижах…

– Ви знаєте, я жодного разу не катався у Швейцарії на лижах і ніколи не збирався туди їхати. Це по-перше. Що стосується моїх віз, то надаю перевагу гірським лижам, швидше, на Сході, ніж на Заході. І в мене немає ніяких проблем з катанням на лижах. Це хвора людина на уяву, і в цьому його талант. Напевне, він виходить з того, як він це все бачить. Я себе дуже спокійно почуваю у плані візового режиму. Чесне слово вам кажу! Що стосується звільнення відомих діячів… Знаєте, Захід нам завжди казав нам, якщо ці люди будуть звільнені, то можливе певне налагодження економічних відносин. По-третє, ви коли-небудь чули, аби я кричав, що я демократ, диктатор? Я звичайна нормальна людина. Та заспокойтеся ви з тими ізмами, демократіями і тому подібним. У нас не менше демократії, ніж в Україні і Росії разом взятих, а можна сюди ще й щось західне записати. Ось вийдіть на вулицю, пройдіть з одного кінця міста в інший, кілометрів 25 по діаметру, і якщо на вас хтось косо подивиться, тоді ви можете сказати, що у нас погано, що нема ніякої демократії. Демократія там і тоді, де нормально живе народ. Demos – це народ, а не купка тих великих опозиціонерів, про яких ви щойно сказали. Тому на це потрібно дивитися спокійно так, як я дивлюся – диктатор так диктатор. У цьому є теж певний позитив. Це останній, уявіть собі, останній! Ось не приїхали б ви сюди, то де б ще в своєму житті зустріли й поговорили з диктатором. Бажаю вам хорошого проведення часу в Білорусі.

А Лукашенко правий, тебе в Мінську точно ніхто не зачепить і косо не подивиться. Тобто взагалі не хочуть розмовляти аж дуже, особливо якщо ти скажеш, що ти журналіст. А тим більше, коли ставиш цілком невинне запитання – чи підете ви голосувати. Одні молоді люди майже тридцять секунд мовчали, дивилися прямо в очі, потім сказали, що не знають, чи підуть вони на вибори.

У розмовах зі старшими все виглядає надто вже песимістично, не відчувається абсолютно ніякого ентузіазму. Правда, багато-хто з інозмі казав, що вони чекали гіршого, але побачили багатьох людей, які «навіть посміхаються».

Лідер білоруських комуністів Сергій Калякін пояснює мені такий страх людей тим, що Лукашенко ввів короткострокову контрактну основу при прийомі на роботу. Це один-два роки, рідко може трапитися п’ять років. Відповідно люди й бояться з ким-будь говорити. Ну хто захоче втрачати роботу?!

 

Свято для простих смертних

Після голосування президента йду дивитися як голосують прості смертні білоруси… Батько Лукашенко старається не тільки собі зробити свято з виборів, але й своєму народові. Для них на дільницях співають і гуляють народні колективи. Правда, того виборця на тих дільницях й не так багато, в основному, це старші люди, хористи надриваються для комісії. Ну не сидіти ж людям цілий день без діла, а так хочу музику послухають.

Хор «Радуйся» я зустріла на одній з центральних виборчих дільниць, вони якраз закінчили дарувати комісії свій спів, тут виборців майже немає. А ті, які були – старі пенсіонери – проголосували ще з самісінького ранку. Колектив направлявся до наступного місця голосування. Усього в графіку хору три дільниці. Я їду з ними. Хористка пані Валентина каже, що білоруси не можуть уявити собі голосування без концертів. Адже це велике свято для людей.

– Наш хор народний, тому ми співаємо виключно народні пісні. Ми виборцям піднімаємо настрій, загальний життєвий тонус. Ми співаємо на кожнісіньких виборах.

– Вам щось доплачують за те, що ви співаєте на виборах?

– Та ні, ну що ви! Це ж громадська робота. Нас по-іншому стимулюють: дають направлення на гастролі, купляють путівки на відпочинок.

Хор «Радуйся» заспівав навіть українську пісню, там були такі слова: «А я тебе люблю, ще й любити буду, скажу по правді, сватать не буду…»

Комісія сидить, похитується під музику, посміхається. Бабусі, які приходять проголосувати, уже залишаються, слухають і собі похитуються у такт музиці.

На кожній дільниці є біографії кандидатів, деякі виборці ще раз перечитують, аби не помилитися у виборі. .

Цікавлюся в молодих людей, які пришли проголосувати, за якими ознаками вибирали кандидата. Вони кажуть:

– Та ні за якими, просто подивилися в бюлетені на них, хто більше сподобався, за того й віддали свій голос.

А вибирати й справді нема з кого – один з двох. Хіба це вибір?!

Білоруси взагалі не знають своїх політиків, крім, звісно, Олександра Лукашенка, який для них усе. Вони знають, що тільки на нього можуть покладатися. А по-іншому й не може бути, люди не бачать альтернативи. Проте сам Лукашенко бачить у цьому лише позитив.

- Цiлком природно, що люди не знають своїх полiтикiв i кандидатiв. Наприклад, кандидатiв близько трьохсот. Хiба їх усiх запам’ятаеш. Упаси нас Боже вiд українських варiантiв.

Олександрові Лукашенкові дуже добре зараз демонструвати перед євроспільнотою свободу вибору після довгої і старанної роботи над виборцями щодо дискримінації в їхніх очах опозиції. Майже кожен опитаний мною виборець переконаний, що опозиція «годується» з Заходу. А це для них все!

– Та яка там опозиція?! – каже мені виборець. – Я не хочу вживати грубі слова, але які протести можуть бути, коли народ зробив свій вибір. Я не те щоб не поважаю нашу опозицію, я просто не люблю запроданців і різних відщепенців. Ну як можна на свою батьківщину бігти жалітися американцям?! Особисто я не зустрічав жодного нормального опозиціонера. Усі такі, яким заплатили американці.

Журналіст зі Швеції Сеппо Ісотало, який досі вісім років працював спостерігачем на виборах у Білорусі теж переконаний, що білоруська опозиція отримує фінансову підтримку з Заходу:

– Білоруська опозиція має підтримку з Заходу. Це дуже погано. І люди Білорусі сприймають це відповідно – як хабар.

 

Так званий мітинг

Так, більш жалюгідного мітингу я ще не бачила. Восьма година вечора, виборчі дільниці закрилися, і опозиція, як і обіцяла, вийшла на Жовтневу площу висловити протест виборам. Найвпливовіші білоруські опозиціонери – Олександр Мілінкевич та Олександр Козулін - прийшли разом. Вони останнім часом подружилися. Жоден з них у виборчій кампанії участі не брав. Кандидатом у депутати є дочка Олександра Козуліна – Оля Козуліна. Оля постійно мовчить, за неї говорить батько. Тому іноземні журналісти часто збиваються з толку, хто з них збирається бути депутатом.

Деякі люди прийшли спеціально подивитися на Ольгу Козуліну, проте біля батька її не було. Та люди взагалі її не знають в обличчя. До мене підходить одна жіночка й запитує тихенько:

– Це ви дочка Козуліна?

Олександр Мілінкевіч і Олександр Козулін спілкувалися з прихильниками у форматі діалогу:

– Ми знаємо, що явка по Мінську була дуже низькою і що їздили з урнами по квартирах, аби якось ту явку підтягнути за вуха. Це говорить про те, що влада не може притягнути своїх виборців на вибори. Ми запитуємо журналістів, чи бачили вони вибори як такі і вони відповідають, що не бачили. Тому постає питання – про що ми говоримо, були вибори, чи не було їх?

– Чи вважаєте ви, що був хоч якийсь демократичний прогрес? – поцікавилися журналісти в опозиціонерів.

– Був прогрес з точки зору лояльності влади і в м’якості відносин, тобто ЦВК, дільничні виборчі комісії були дуже ввічливими, дуже тактовними. Вони дозволяли міжнародним спостерігачам брати участь і спостерігати за цим процесом. З боку силових структур можна відзначити деяку стриманість, проте в цілому не помітно якісних зрушень у самому виборчому процесі.

Незалежно від того як пройдуть вибори, Європа все одно повинна розвивати відносини з Білоруссю. Вони повинні розуміти, що є політичний режим і є країна Білорусь, і народ Білорусі. Зрозуміло, що народ Білорусі зацікавлений у відносинах зі США і Європою.

Мілінкевич каже, що їздив по регіонах і за ним ніхто не слідкував, усі були ввічливі- преввічливі.

– Такого ніколи ще не було, просто до рани прикладай, але немає тої рани. І не можна визнавати такі вибори нормальними, які відповідають принципам ОБСЄ. Найстрашніше те, що люди не вірять у вибори, вони дуже апатичні в цьому плані. І це сумно! Влада спочатку залякала їх, а потім і цікавість убила.

– Чому ви не бойкотували вибори?

– Я не був кандидатом у депутати, - каже Мілінкевич. – Я не бойкотував вибори тому, що, перш за все, думав про людей. І якби опозиція не йшла на вибори, вони б упали в ще більшу апатію.

На протестну акцію зібралося близько 300 осіб, значна кількість з яких - журналісти та чоловіки сумнівної зовнішності. До речі, багатьох з них я бачила біля дільниці, де голосував Олександр Лукашенко. Проте демонстрантів ніхто не розганяв, міліції навіть видно не було, вони всі сиділи по дворах.

– Чому так мало людей прийшло на протест? – запитую я.

– Гадаю, тут дві причини… Перша – людям не цікаві ці вибори, вони розуміють, що країною і так керує одна людина. По-друге, вони, мабуть, не знали б що вимагати тут на площі, тобто людям не зовсім було зрозуміло, за чим сюди потрібно йти. Що, вони мали сказати: «Дайте нам нового кандидата?!». Я прийшов сюди, аби побути серед молоді… Так, потрібно щиро сказати, що ми не розворушили громадськість, – зізнався пін Мілінкевич.

А молоді мітингувальники - такі собі білоруські націоналісти. Дуже, до речі, законослухняні: коли вони рушили колоною до площі Незалежності, на якій красується Ленін, йшли по проїжджій частині, міліція попросила їх звільнити дорогу - і вони одразу ж зробили це. Колона не йшла на червоне світло. Усі були абсолютно тверезі.

Вони крокували під гаслами «Живи, Білорусь», «Білорусь у Європу», «Віримо, можемо, переможемо!». Вони протестували під біло-червоними, помаранчевими та прапорами Євросоюзу.

На площі було кілька пенсіонерів, вони теж прийшли щось сказати. Наприклад, Ольга Філонова скаржиться, що ніде не можна почути білоруської мови. І не знає, хто б на це міг відповісти, хіба що болото:

– Білоруська мова дуже красива, але чомусь так вийшло, що ми не знаємо своєї рідної мови. Кожен з моїх знайомих задає собі це питання. І нас душа за це болить. Проте на це запитання ми повинні собі відповісти самі, ніхто за нас цього не зробить. Це щось таке глибинне, щось у душі. Це потрібно запитувати у нашої білоруської природи, у наших лісів, наших прекрасних боліт. Я на вибори не ходила, тому що на нашій дільниці лиш два кандидати, і вибрати, можна сказати, просто ні з кого.

До речі, така ситуація майже на всіх дільницях така, тобто два кандидати – це найбільше, і вони, як правило, підтримують Лукашенка.

Інші старенькі прийшли сказати, що проти них чиниться геноцид:

–Ми не ходили голосувати, багато наших знайомих вчинили так само. У нас жодного разу не було зустрічі з кандидатами, ми не могли нічого їх запитати. Висять собі їхні плакати, але з них неможливо зрозуміти, хто вони і що вони. Ми ображені пенсіонери. Нас піддають геноциду. Нам відмінили будь-які пільги. Будь-які! Хочуть, аби ми поздихали швидше. А у вас (в Україні), ми чули, що тим пенсіонерам, які родилися з 1928 по 45 роки, - добавки. Пенсія в нас 200 доларів. Ми за неї можемо лише прожити. Ліки дорогі, заплатиш за квартиру, за телефон і все!

Молоде крило опозиції представляв Микита Краснов, лідер кампанії вільної молоді Білорусі, студент Європейського університету у Вільнюсі. Він був кандидатом у депутати, проте його не зареєстрували.

– Ми вимагаємо, аби в нас були демократичні вибори, аби була справжня демократична країна. Ми просто молодь, яка потребує нових виборів. Ми зараз висловлюємо і демонструємо крик своєї душі. Наші намети – це як символ того, аби нас почули на Заході, у Росії.

– У вас є аналогія з Україною чи з Киргизстаном, з Бішкеком? – цікавляться іноземні журналісти.

– Дякувати Богу, з Бішкеком у нас аналогії нема. Ми вважаємо, що білоруська ситуація – особлива, і ми не повинні брати щось брати і копіювати з України чи Киргизстану.

Демонстранти просили ОБСЄ не визнавати вибори. Бо, казали вони, Європа просто не розуміє, з ким вона має справу. Європейці повинні зрозуміти, що Лукашенко ніколи не буде демократичним європейським політиком.

– Якщо навіть і ОБСЄ визнає результати цих виборів, ми все одно вимагатимемо нових демократичних виборів, бо для нас все одно важливіше демократичні вибори, ніж підтримка ЄС. Це наша справа, справа молоді Білорусі.

Бідні демонструвальники розклали лише три намети, бо, як казали вони, решту – близько п’яти – у них конфіскувала міліція.

Іноземні журналісти ніяк не вгавали, усе їм хотілося порівняти з Майданом Незалежності. Але порівнювали ті, хто не був на Помаранчевій революції.

Микита пояснює таку малу явку демонстрантів тим, що всім його сябрам (друзям) приходили SMS з попередженням, що їх розганятимуть бітами.

Біля Леніна білоруська молодь помолилася і покаялася:

«Каємося, Боже, за гріхи наших дідів! Прости Господи, за ідолопоклонство комунізму!» і так далі.

Пани Мілінкевич і Козулін з молоддю не молилися, вони взагалі швидко кудись щезли.

Демонструвальники обіцяли цілу ніч стояти на площі, проте швидко розійшлися.

 
Оксана Климончук, УНІАН
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Оксана Климончук, УНІАН
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
26526
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду