Як у Львові не потрібна Газета Виборча

20 Жовтня 2007
17019
20 Жовтня 2007
16:34

Як у Львові не потрібна Газета Виборча

17019
Як у Львові не потрібна Газета Виборча
Журнал Ї спільно з видавництвом Грані-Т (Київ) готує до друку новий альбом "Україна-Польща: спадщина століть", що буде присвячений спільному для українців і поляків архітектурному спадку, що волею історії опинився по різні боки кордону. Вступ до книжки має бути про те, як і чому виникла ідея саме такого видання. Автори ідеї і ті, хто її матеріалізує у папері, світлинах, палітурці були переконані, що така книжка на часі, вона знайде свою нішу не тільки на книжковому ринку, але й на ринку політичному, міжнародному, суспільному. 
 
Підтвердження прийшло із зовсім несподіваного боку, і вже тоді, коли до завершення роботи над книжкою залишається написати тільки вступ. 
 
Частина людей, переважно на Західній Україні, але не тільки - і у Києві, і у Харкові, у Житомирі також, відчуває порожнечу, яка утворилася після 1991 р., коли, разом із падінням підконтрольного Москві блоку совєтських держав, зникла і мережа поширення книжок і газет иноземними мовами. Тут нам йтиметься власне про польськомовну літературу і пресу, саме завдяки якій мовою наших найближчих сусідів володіла переважна більшість мешканців міст, а розуміли її чи не всі. Велику роль у цьому зіграло і польське телебачення і радіо, яке у найважчі часи застою рятувало від безнадії, бо було набагато вільніше і демократичніше, ніж два канали московського телебачення і радіо Маяк, наприклад. Тільки радіо й телебачення слухалося і дивилося тоді майже нелегально, а от книжки і газети, звісно, правильні і нешкідливі для режиму, можна було придбати у книгарнях Дружба і кіосках Союзпечаті. Дещо, наприклад, журнал "Przekroj", можна було навіть передплатити. І навіть те підцензурне читання давало свої плоди, щонайменше - знання ще однієї иноземної мови.
 
Переконана, що саме вільний доступ до иншої преси, володіння иншою мовою, а значить, і иншим стилем мислення, иншою культурою підготувало тоді ґрунт до взаємної підтримки польського і українського суспільств у часи здобуття незалежності обома країнами. Польща однією із перших визнала незалежність України, через Польщу українцям відкрилися ворота до Европи, відсутність мовних бар'єрів дала змогу українцям не тільки працювати у Польщі, але й привозити звідти інновації і технології, до яких навряд чи додумалися б чиновники у різних вітчизняних міністерствах.
Разом із падінням тоталітарних режимів спільний інформаційний простір з уже незалежною Польщею практично зруйнувався. Нова українська влада замістила сегмент иншомовної преси на виключно російський, або російського виробництва. Тепер уже практично неможливо купити польську газету, журнал, книжку чи компакт-диск. Кабельне телебачення і радіо залишається, але це не компенсує відсутності преси чи книжок. 
 
На перший погляд, це ніби доволі незначна проблема, у порівнянні, скажімо, з творенням 328 коаліції чи черговою заміною одних депутатів на инші. Але, тільки на перший. 
 
Зробивши спробу поширити бодай у Львові найбільш впливову у Польщі "Газету виборчу" ("Gazeta wyborcza"), Журнал Ї зробив кілька дуже тривожних соціологічних відкриттів. 
 
Польське товариство у Львові відкрито оголосило, що їх не цікавить GW і навряд чи хтось захоче заплатити навіть символічну суму за підбірку тижневих номерів Газети з усіма додатками. Безкоштовно вони також не дуже хочуть, бо цікавляться більше жіночими гламурними журналами з Польщі. 
 
Представник Торгово-Промислової палати, інституції, яка безпосередньо займається нав'язуванням бізнес-контактів із найближчими сусідами і інвестиціями в Україну, із щирим здивуванням запитав, а що це за така невідома йому газета. Подальша розмова втрачала усякий сенс. 
 
Представник середнього класу, бізнесмен, який провадить чи не найуспішнішу каварню у Львові і має чимало контактів з польськими партнерами, у каварні якого істотну частку прибутку роблять саме польські туристи, відповів із нехіттю, що не впевнений, чи хоче, навіть безкоштовно, отримати Газету Виборчу і покласти її для читання у своїй кнайпі. 
 
І найтривожніше: молодий хлопчина, студент, із блиском в очах задекларував, що не буде читати польською, бо це колись була окупація. (Цікаво, а ті польські студенти з Любліна, Кракова і Варшави, які сиділи у наметах на Майдані незалежності у грудні 2004 року, теж були окупантами?).
 
Якби провести якесь аналогічне дослідження у Польщі щодо української преси чи пам'яток української культури на території Польщі, результати не дуже відрізнялися  б від щойно описаних. У сусідній країні також запанував печерний націоналізм і ксенофобія. Сподіваємося, що тимчасово.
 
То ж у чиї руки потрапляє той культурний спадок спільної історії, взірці якого будуть подані у альбомі? Ті, що з українського боку, і ті, що з польського? Яка доля у тих кам'яних і дерев'яних споруд, які, як цвяхами, скріплені нашою спільною історією?
 
Є кілька підходів. Можна погоджуватися, що це пам'ятка культури, але чужої, і хай представники тієї, чужої культури ними і займаються. Тоді варто очікувати дзеркальної поведінки і з польського боку щодо наших пам'яток на їхній території. Насправді така позиція - це мовчазна згода на руйнування людьми чи часом того, що ще лишилося.
 
Можна затято переробляти костьоли на церкви і навпаки, нищачи дорогою первинні архітектурні задуми і гармонію вистрою храмових інтер'єрів. Це, звісно, краще, аніж повне занедбання і руйнація, але все ж... Залишається якийсь осад, невловиме відчуття гріха нехтування чиєюсь душею, яка вкладена у кожен камінь чи кожну дошку храму - костьолу чи церкви - байдуже. 
 
Можна, врешті, просто розібрати на кавалки і цеглини, з яких потім зробити цілком ужиткові плоти чи муровані стайні. Матеріал не пропаде. А що пропаде історична і людська пам'ять - це вже инше питання. 
 
Нарешті, можна спершу розумом через пізнання, а потім серцем через розуміння, відчути і усвідомити, що ці церкви, костьоли, каплиці і монастирі - це та наша спільна матриця, з якої через століття народилися дві незалежні нації, що є і надалі будуть пов'язані між собою єдиною кровоносною системою пам'яті про спільні роди, території, битви, перемоги і поразки. Духовна пам'ять конденсується у храмах, де людина стає вільною і може без страху дивитися в очі сусідові, не чекаючи удару від нього і сама не тримаючи каменя за пазухою.
 
Ці пам'ятки архітектури волають про спадкоємця. Їх можна, варто і обов'язково треба зберегти, можливо деякі наповнити життям, не конче сакральним. Світовий досвід дає чимало прикладів ревіталізації архітектурних та історичних пам'яток через наповнення їх иншими, не менш важливими функціями. Вони діють, і дуже успішно, як музеї чи виставкові, концертні, культурні центри. Якщо зараз немає ідей і коштів - то найпростіше і найскладніше водночас - зберегти, законсервувати. Можливо, згодом знайдуться і ідеї, і гроші. 
 
Який шлях ми оберемо? Питання, що руба стоїть перед Україною, починаючи від 1991 року, щоразу загострюючись на чергових виборах. Галасуючи про евроінтеграцію, варто пам'ятати, що найближчою брамою, яка відкриє нам шлях до Европи, буде саме Польща, без порозуміння з якою ми надалі дрейфуватимемо у бік режиму, який 20 років веде війну з чеченським, а за путінського правління - і з власним народом. 
 
Через маленькі храмові портали чи брами маєтків нашої спільної шляхти, збережені на території Польщі і України, набагато легше дійти до реальної толерантності чи міжкультурної співпраці, аніж через голосні промови і декларації на мітингах. 
 
Набагато важче буде упорядкувати в головах тих молодих і гарячих ура-патріотів, які, сповідуючи простацький націоналізм, підігрітий третьою, зовсім не дружньою ані до Польщі, ані до України, стороною, байдуже дивитимуться на руйнацію спільних пам'яток, не відчуваючи при цьому, що стерилізують, вихолощують, обезбарвлюють і знечулюють територію, на якій житимуть самі і їхні діти. 
 
Альбом пропонує тільки невелику частку того спадку, який нам дістався. Найбільшою трагедією було б, якби фото у цьому альбомі були останніми прижиттєвими для деяких унікальних пам'яток. Аби цього не сталося, власне цим виданням автори проекту пропонують розпочати велику спільну міжнародну акцію з оприлюднення, інвентаризації і ревіталізації пам'яток европейської історії і культури на території України.
 
А починати, як бачиться, доведеться від початку. Від просвіти, як не зруйнувати двері і портали, якими і з якими колись увійдемо до Европи. Від уміння читати инші газети иншими мовами. 
 
Ірина Магдиш, редактор Журналу Ї
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Ірина Магдиш, «Ї»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
17019
Коментарі
2
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
rivnet
6023 дн. тому
Я "виріс" на польскому радіо та часописах, мешкаючи в радянські часи на Заході України. Якби не Лято з Радіо", Мінімакс, Радіо Кур'єр або часописи Пшекруй, Горизонти??(маленький формат) та кілька інших видань я не був би тим ким є тепер. Ніколи не забуду ранок коли звично включив радіо і почув що в Польщі ввели військовий стан. Щодо поширення польської преси сьогодні - враховуйте наявність інтернету. ГВ є у мережі вільно. Так само як і інші видання. І взагалі, інтернет змінив ставлення до друкованих медіа. Требі шукати інших шляхів, не просто продаж чи розповсюдження преси. Злучайте не готовий продукт, а людей, що його створюють...
Оксана
6024 дн. тому
Все правильно, все влучно. Щоправда, не зовсім зрозуміло, у чому полягала ідея - у безкоштовному розповсюдженні чи все ж таки у продажу/передплаті?
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду