День
11:26
Четвер, 27 Грудня 2018

Томос, Майдан, Порошенко, Христос та Путін: все тільки починається

Томос, Майдан, Порошенко, Христос та Путін: все тільки починається

Андрій Окара, День

Новостворена автокефальна православна церква розкриває перед Україною безліч несподіваних можливостей.

У відомому анекдоті Абрам жалиться Богу — мовляв, все погано і безрадісно, набридло жебракування! Господи, ну допоможи! На що Господь йому промовляє з небес: «Ну ти хоч би лотерейний білет купив, чи шо?»

У створенні автокефальної православної церкви в Україні не так важливі його причини, мотиви і подробиці самого процесу. Найважливіший — результат. Звісно — за умови відповідності усім церковним канонам, православному Преданню, правилам Вселенських Соборів та канонічному праву. Російська пропаганда переконує, що головний зацікавлений у створенні нової автокефальної церкви — Петро Порошенко, і зробив він це заради своєї передвиборчої кампанії. Ну і Вселенський патріарх Варфоломій, у якого є «папські» амбіції, тобто амбіції бути єдиновладним очільником всього православного світу.

А ще російська пропаганда переконує, що, насправді, за цим процесом насправді стоїть не так Порошенко — він же, звісно, маріонетка, не так Варфоломій — він теж незрозуміло хто, оскільки Візантійської імперії не існує з 1453 року. Насправді за цим процесом стоять їхні «ляльководи з Госдєпа», ЦРУ та інших організацій з жалхивими для радянських людей назвами та абревіатурами. От, чого, приміром, до Києва їздить Семуель Браунбек, посол США у питаннях міжнародної релігійної свободи, губернатор штату Канзас? Він же католик за віросповіданням!

І чого знову почав їздити цей, як його, Джон Хьорбст — колишній посол США в Україні, який організував Помаранчевий майдан, — за версією російської пропаганди. Правда, чомусь та сама пропаганда не згадує, що цей візитер — православний за віросповіданням. І не аби-який, а прихожанин тої самої «білогвардійської» РПЦЗ та делегат об’єднавчого собору (по возз’єднанню РПЦЗ з РПЦ), результатами якого так пишається Путін.

Але це саме той випадок, коли абсолютно байдуже — чи був у справі створення автокефальної церкви подібний передвиборчий мотив Петра Порошенка, чи не було. Головне, що купили «лотерейний білет». А про все інше — подбає Господь. Це як в теорії Адама Сміта: ти можеш робити свій бізнес виключно заради власного блага, але тим самим об’єктивно ти збільшуєш спільне благо. Аналогічним чином не має значення, чим саме керувався Володимир Путін, коли віддавав наказ захопити Крим — бажанням підняти свій рейтинг, бажанням «відновити історичну справедливість» та зібрати усіх росіян в одній державі, бажанням відновити СРСР чи бажанням перетворити півострів на велику воєнну базу для російської присутності на Близькому Сході. Головне — наслідки: «кримнашизм» та моральний підйом протягом двох років всередині Росії та політика ізоляції з боку Заходу, що поступово перетворює її на країну-ізгоя.

Так само, не має значення, яка в цьому процесі була роль Сполучених Штатів. Це тільки довірливим російським телеглядачам федеральні телеканали пояснюють — мовляв, Україні, українському суспільству ніяка автокефальна церква не потрібна — за її створенням стоять американці — аби поглибше відірвати Україну від Росії та розчленувати «единый народ»! Хоча мало що так розірвало Україну та Росію, як кремлівська політика щодо Криму та Донбасу. Але роль США в процесі створення автокефальної церкви виявилась дуже важливою, хоч і допоміжною, а не магістральною: американці натякнули, що провокації проти українських і константинопольських православних ієрархів недоречні і що створення церкви і отримання томосу хай краще пройдуть без загострення бойових дій на Донбасі.

Взагалі, Кремль та навколокремлівські політтехнологічні центри не припиняють дивувати своїм тотальним, жахливим, епохальним, феєричним нерозумінням України та логіки українського життя. І це при тому, що не менш як половину політичного контенту в російському політичному інформпросторі ось вже п’ятий рік напряму чи опосередковано присвячено саме Україні, українському питанню та російсько-українській війні. І все це — і Майдан, і Томос, і все інше — робиться за допомогою «пєчєнєк» Вікторії Нуланд — з єдиною метою: заради розчленування знищення Росії «заокеанськими ворогами». Коротше кажучи, «Америка напала на Россию на Донбассе».

* * *

В російському медіа-полі не знають і знати не хочуть, що релігійної незалежності та автокефальної церкви Україна чекала дуже довго — ще довше і, здавалось, безнадійніше, ніж незалежної держави. І що значення томосу про автокефалію українській православній церкви в історичній перспективі аж ніяк не менше, ніж революції Гідності та Майдану. Інша справа — як не загубити усі ті колосальні можливості, перспективи та потенціали щодо переформатування не лише церковного устрою, але й православного духовного життя, які відкриваються внаслідок томосу? Як не змарнувати, не перемножити на нуль зусилля тисяч людей, що боролися за автокефалію української церкви впродовж століть, а особливо після 1991 року? Як не перетворити новостворену православну церкву на клон РПЦ — з усім її сталінсько-імперським бекграундом? До речі, єпископи УПЦ МП могли прийти на об’єднавчий собор та обрати свого кандидата в предстоятелі — адже їх була більшість! Але не прийшли і не обрали.

Нинішні процеси багатьма спостерігачами сприймаються як справжнє господнє чудо. Навіть найбільші оптимісти з середовища навколоцерковних журналістів, релігієзнавців та священників різних юрисдикцій протягом останніх десятиліть висловлювались в тому смислі, що, мовляв, так, автокефальна церква обов’язково буде в Україні! Всього-навсього років за 50. Ну за 45 — якщо дуже пощастить. І ми її обов’язково побачимо — як і небо в діамантах! Якщо будемо жити вічно — як академік Патон. Ну або принаймні як Філарет чи Лев Толстой.

Але «лотерейний білет» — у вигляді співпадіння кількох дуже важливих процесів — раптово і докорінно змінив цю ситуацію.

* * *

До речі, Українська православна церква Московського Патріархату не була вже таким однозначним агентом «Русского Мира», як багато кому тепер здається. Більше того, ідея обретіння автокефалії в канонічний спосіб визрівала і розвивалася свого часу саме в «києвоцентричному» УПЦ МП — під омофором блаженнішого митрополита Володимира. Навіть вперше про автокефалію українські єпископи благали Москву ще за часів Радянського Союзу — наприкінці 1991 року. Але їхні благання в Москві «не помітили».

А вже після кончини Володимира в 2014 році гору взяли «москвоцентристи» — митр. Онуфрій та митр. Антоній. «Києвоцентристів» розпорошили, тему набуття автокефалії «забули», почали молитись, услід за патріархом Кирилом, «о прекращении междоусобныя брани на Украине».

Але що ж томос животворящий та закон про перейменування роблять з людьми!

Не минуло й п’яти років, як з’ясувалося, що УПЦ МП не визнає анексії Криму і погоджується з українською державою в її оцінках того, що відбувається на Донбасі! Тобто вже ніякі не «междоусобныя брани»! І навіть тепер вони закликають Путіна «прекратить эту агрессию»!

До речі, кілька днів тому, приблизно в той самий час, коли єпископи МП дозволили собі таку от відчайдушну і несподівану сміливість, на засідання колегії Міністерства оборони РФ, де були присутні президент РФ Путін та міністр оборони Шойгу, завітав також і святіший патріарх Московський та всія Русі Кирил. Цікаво, що він там робив? Невже закликав російське керівництво припинити «междоусобныя брани»? Чи навпаки — зайшов освітити нові російські суперракети?

* * *

«Російська трійця» — Кремль, Останкіно та Чистий провулок (місцезнаходження резиденції РПЦ) — за останні тижні утворила нереальний галас — мовляв, зараз «бандерівці» будуть вбивати «канонічних» священників, «віджимати» храми, викидати на вулицю православних (МП) ченців. Але, слава Богу, нічого подібного нема. І, дасть Бог, ніколи не буде. В Українському суспільстві, державі та новоствореній церкві існує дивовижний консенсус про те, що ніякого насильства бути не повинно, що лише мирний та добровільний перехід (або неперехід) до нової церкви може бути актуальним. Але регулярно з’являються заяви особливо «пильних» та «суперпатріотичних» доброхотів — мовляв, слід негайно розібратись з «московськими попами» та воздати їм мірою за міру! Заяви ці щедро, уважно та з великою вдячністю цитуються чи не усіма російськими ЗМІ, особливо федеральними телеканалами.

У цієї «російської трійці» є і трійця улюбленців: президент Порошенко, київський митрополит Філарет (Денисенко) та константинопольський патріарх Варфоломій. Сучасні репери так не покривають одне одного на реп-батлах — ну які там «Гнойний» та «Оксімірон», як солідні та представницького вигляду дядьки виливають в прямих ефірах тони відбірного словесного бруду, кубометри інтелектуальних помиїв на Порошенка, Філарета та Варфоломія.

Хоча насправді це симптоматично — і Кремль, і РПЦ добре знають, ЩО САМЕ вони втрачають, розстаючись з Україною та з українським православним народом. Вони втрачають мрії про імперію, мрії про першість в православному світі, мрії про Київ як «мать городов русских», мрії про УПЦ МП як засіб впливу на українське населення.

* * *

Польський та ізраїльський юрист Рафаель Лемкін — той самий, що розробив та науково обґрунтував для ООН концепцію геноциду, яка лягла в основу Конвенції ООН про попередження злочинів геноциду та покарання за нього (1948), вважав, що український Голодомор-1933 можна вважати геноцидом через 4 причини: по-перше, знищення національної інтелігенції; по-друге, через знищення українського селянства; по-третє, через цілеспрямоване заселення УРСР представниками інших етносів. І, по-четверте, через знищення української православної церкви — Лемкін пише про ліквідацію УАПЦ, розстріл у 1937 році Василя Липківського та знищення 10 тисяч українських православних священників, а також про післявоєнну розправу над грекокатолицькою церквою, насильно приєднаною після війни до РПЦ.

В цьому контексті створення Української помісної православної церкви може розглядатись не просто як церковний чи політичний крок, а як подія, співставна за своїм масштабом та можливостями, що відкриваються перед країною, з апостольським хрещенням давньої Русі.

* * *

П’ятнадцятого грудня відбувся Собор, на якому було утворено нову православну церкву.

Так, особисто мені дуже хотілося б, аби зібрання на Софійській площі було б не мітингом, не з’їздом, а величезним молебнем з хресною ходою. І не з блакитно-жовтими прапорами, а з корогвами та іконами. І щоб співали не «Ще не вмерла Україна», а «Боже єдиний великий, Русь-Україну храни!», і щоби з музики там була не лише пісня Тараса Петриненка 30-річної давнини «Боже, Україну збережи, Господи, помилуй нас!», а хоровий концерт Бортнянського або літургія Іоанна Златоустого авторства Кирила Стеценка чи Павла Чеснокова, або «Всенощное бдєніє» Рахманінова, або стародавні канти у виконанні Тараса Компаніченка. І щоби на сцені хрестились і цитували Євангеліє та висловлювання отців церкви. І щоби президент взяв би благословіння у нового предстоятеля нової церкви.

Але нічого подібного не було і близько.

Це зробило шоу менш ефектним, але ніяк не вплинуло на легальність та легітимність самого собору та рішення по створенню автокефальної церкви. Порошенко виглядав і на соборі, і на зібранні на Софійській площі відсторонено — наче політрук або чиновник, якому заборонено виявляти власні релігійні почуття. Але, з іншого боку, будучи представником влади, він і повинен в подібній ситуації діяти не як чадо церкви, не як православний мирянин (чи навіть дияк), а як держслужбовець світської держави. В якій, до речі, релігійні організації хочуть бути відокремленими од держапарату не лише формально, але й за суттю, тобто так, аби держава не могла використовувати церкву в своїх суто утилітарних політичних цілях.

Не має значення, чи принесуть ці процеси зростання передвиборчого рейтингу для президента Порошенка, чи не принесуть. Навіть якщо не принесуть, ім’я Порошенка вже вписане в історію України одним тільки цим церквоутворюючим собором. Головне, що ця подія стала дуже значущою «точкою біфуркації», «спаленим мостом» та «пунктом неповернення» для історії України, Росії, Східної Європи та усього православного світу. Українська церква отримала такий масив нових можливостей, такий поштовх до оновлення, якими аж ніяк не слід нехтувати або залишати їх напризволяще.

Наприклад, довгий час греко-католики намагались сформувати в українському суспільстві такий сталий стереотип: якщо ти за Україну, то повинен бути греко-католиком. Якщо ти православний — значить, ти за Росію. Тепер подібні вигадки зовсім неактуальні.

Україна, будучи довгий час релігійною провінцією, має шанс за короткий час перебрати на себе функції важливого православного центру — якщо архієреї, ієреї та вірні будуть колективними зусиллями творити нову церковну реальність. Якщо новоутворена автокефальна церква зможе на якийсь час забути про політичні та інші мирські справи і зосередитись на тому, на чому вона і повинна бути зосередженою — на Христі, на Його вченні, на проблематиці вічного життя, яке обіцяє Христос кожному, хто готовий прийти до Нього. І саме відповідей на подібні екзистенційні питання не вистачає сучасній людині, та і сучасним християнським церквам теж.

В будь-якому разі, це саме той випадок, коли доречно процитувати рекламу: «Все тільки починається!..»

День
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
364
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop