«Поводир» починається відправкою кобзарів на смерть. Незрячих  вантажать у товарні вагони,  аби відвезти до місця запланованої розправи. Головний герой на ймення Пітер (Антон Грін), син убитого чекістами американського інженера, ховається під вагоном у ящику для вугілля, якраз достатньому за розміром для дитини. Для хлопчика це завершення його мандрів: підготовка до страти і сама страта обрамлюють фільм.

У «Поводиреві» дві сюжетні лінії: Пітера, що, втративши батька, мимоволі став поводирем сліпого кобзаря Івана Кочерги (Станіслав Боклан), і власне самого Кочерги, котрому протистоїть жорстокий і підступний чекіст Володимир (Олександр Кобзар), його колишній однополчанин  часів УНР. У цих двох останніх  - особиста взаємна війна, спричинена давньою зрадою Володимира, а мета Пітера - вижити й свідчити про те, що бачив (за кадром лунає голос літнього оповідача, котрим є, як ми можемо здогадатися, Пітер у старості). Події розгортаються у 1932-1934 роках, від початку Голодомору до харківського з'їзду кобзарів, використаного НКВС як пастка.

Сценарій (Олександр Ірванець, Ірен Роздобудько) організований цілком добре принаймні на початку; де треба - ритм подій стискається, де треба - сповільнюється. Особливо хочеться відзначити роботу оператора Сергія Михальчука, давнього партнера Олеся  Саніна; зйомка краєвидів та концертних епізодів  - поза будь-якою похвалою. Ще одне відоме ім'я - Джамала в ролі театральної акторки Ольги Левицької. В епізодах з'являються один з найкращих українських кобзарів Тарас Компаніченко та Сергій Жадан в якості поета-авангардиста.

На окрему згадку заслуговує піар-команда проекту. «Поводир» став, мабуть,  першим вітчизняним фільмом, прем'єрі якого передувала настільки продумана й влучна рекламна кампанія: від вміло дозованих укидань  інформації в ЗМІ до афіш із обличчям Джамали і слоганом «Заплющ очі. Дивися серцем».

Одне слово: діяли амбіційно, залучили справжній зірковий склад.

Одне з важливих завдань фільму - показати жахливу й велику епоху. Спосіб такого показу давно відомий: через життя пересічних громадян. Щоб ці життя викликали цікавість, характерам дійових осіб належить бути багатими на відтінки -  інколи драматичними, інколи смішними, інколи боязкими, інколи сміливими.

Натомість - передбачуваний поділ на чорне й біле. На абсолютне зло та абсолютне добро. На одновимірних демонів-чекістів і не менш одновимірних святих українців. Ніхто  ніяк не змінюється протягом усього фільму ані на краще, ані на гірше. Як із самого початку взята одна інтонація - похмурий сліпий рицар Кочерга, одноманітний жорстокий боягуз Володимир, розумний і скромний Пітер - так це й триває до фіналу. І Боклан, і Кобзар - чудові виконавці, їхнє обдарування помітне. Але їм, як і Антону Гріну, по суті, нема чого грати. Джамала прекрасна, коли співає, її естрадний номер блискучий, і тим більш прикро, що це натхненне перевтілення геть зникає, коли доходить до акторської рутини, до діалогів і крупних планів за участі її героїні.

Драматургічний розвиток другої половини «Поводиря» грішить  дрібними, але прикрими логічними неузгодженнями між окремими епізодами.  Майже всі сцени, пов'язані з подругою Івана, Орисею, зроблені відверто слабко через або брак потрібних емоцій, або через їхній надмір: у ліричних моментах просто не вистачає посмішки (гумор - узагалі не сильний бік Саніна) та художньої делікатності,  у драматичних - все настільки грубо, з криком, хрипом і зім'ятим  завершенням, що те, що мало б лякати - не лякає.

Через вищезазначену одноманітність героїв, через логічні й драматургічні «провисання» смисловий підсумок «Поводиря» звівся до чергового викриття злочинів  комунізму - хоча це мало б бути тим, що називається романом виховання  - тобто оповіддю про кінець дитинства і про дорослішання.  А для такого результату, що маємо натомість, достатньо було б публіцистичного нарису.

Тож, «Поводир» став безумовним успіхом вітчизняного кіна як індустрії і водночас, на жаль,  - мистецьким розчаруванням.

Але невдача «Поводиря» -   лише  частина ширшої проблеми, котра полягає у хибній стратегії. Про це чудово сказав один з наших найкращих режисерів, Сергій Лозниця: «Кіно - це колективна ілюзія, і в України є всі підстави створити свою колективну ілюзію - тому що зараз тут з'явився герой. У Росії героя немає. Герой - той, хто бореться з несправедливістю, і є прецедент, коли несправедливість було переможено. Зараз в Україні можливі фільми на тему виникнення таких героїв - як неореалізм в Італії. Адже відчувається піднесення, вирує енергія, і є всі підстави, щоб цей кінематограф народився».

Про своє минуле треба пам'ятати, про нього треба говорити. Але розвиток такого масового мистецтва, як кіно, лежить у сучасності. Глядач хоче впізнавати себе на екрані, і не можна весь час давати йому набір тем і персонажів, незмінний останні чверть століття; не можна знову й знову заганяти сюжети - в тому числі історичні - в стилістику «поетичного кіна», котра давно перестала відповідати реальності як соціальній, так і мистецькій.

Поновіть зв'язок із залом. Покажіть нарешті українцям їх самих. Героями Історії вони вже стали - то зробіть їх героями своїх історій. Вони заслужили на це.

Дмитро Десятерик, «День»

Фото - http://www.day.kiev.ua