Був режим, який широко визнавали ззовні за «найменше зло» для демократії, ба навіть найприйнятнішу для громадян тієї країни форму демократії. Був режим, який дотримувався нейтралітету щодо расових і релігійних питань. Цей режим за двадцять років засудив до страти аж дев’ятьох опозиціонерів, і то формально за кримінальні, а не політичні злочини. Цей режим неохоче витрачав народні кошти на будівництво нових в’язниць, а тишком радив невдоволеним емігрувати чимдалі або відпочити у засланні вглибині країни. Цей режим навіть запрошував галасливих «конструктивних опонентів» редагувати й досі славетні енциклопедії.

Єдина відмінність у тому, що режим Муссоліні з пихою декларував себе як «тоталітарний», а теперішні українські можновладці доволі переймаються демократичним антуражем. Опозиціонери називають цей режим «авторитарним», коли не «ліберально-авторитарним», посилаючись на якісь формальні ознаки, але український чиновник, непохитно впевнений, що «тут усе наше» (себто підконтрольне), чхає на стилістичні нюанси і діє відповідно. Історичні паралелі — річ невдячна, та коли довелося спертися на багнети Старшого Брата, італійський ліберальний авторитаризм виявився вельми годним вдатися і до рішучіших акцій (на кшталт масових страт і депортацій). Але спочатку було слово... і, відповідно, цензура.

В цій статті йдеться про цензуру як вияв двох підходів до правового регулювання в найширшому, глибинному розумінні, вияв двох філософій права. Перша з них уважає, що право є мірою дозволеності поведінки, і ця міра, принаймні в теорії, є єдиною для всіх, хто її використовує. Друга філософія добре знайома з підручників марксизму, за якими вчилися всі старші чиновники в Україні: право — це воля панівної соціальної групи (класу), і дозволено все, що корисне для здійснення цієї волі.

Головні проблеми, навколо яких традиційно зосереджуються суперечки про свободу слова, самовираження і — трохи вужче — діяльності ЗМІ, стосуються якраз міри дозволеного втручання держави у вираження приватними особами ідей або оцінок як таких.

Першу проблему можна сформулювати так: чи є такі погляди або оцінки, вираження яких узагалі не варто дозволяти? А отже, навпаки, чи має держава право обмежувати вираження цих оцінок без огляду на їхні ймовірні шкідливі наслідки? Усталеною є квазізагальна згода, що розпалювання расової чи релігійної ворожнечі, а також пропаганда війни та насильства гідні осуду незалежно від будь-яких інших обставин. Суперечливішим з огляду на право, але теж поширеним, є формальний осуд пропаганди «непристойної» поведінки. Тобто треба не тільки утримуватися від підтримки певних поглядів і оцінок, а взагалі ігнорувати факт їхнього існування.

Встановлювати такі обмеження й санкції за їх порушення можуть світські закони та релігійні канони, статути панівних партій і неписані звичаї «політичної коректності» — це залежить від конкретних умов того чи того суспільства. В цьому контексті важливо, що й українські можновладці чітко висловили в Конституції та законах про інформацію згоду вважати деякі погляди та оцінки гідними безумовної правової заборони, а тих, хто їх висловлює, у кращому разі порушниками громадського порядку, в гіршому — «підривними елементами».

Друга проблема спричинена тим, що закритий судовий розгляд окремих справ, військові та дипломатичні таємниці тощо держава традиційно вважає своїми «заповідними зонами». Доступ до інформації про них звичайно обмежений, але вона може бути оприлюднена, коли її вже неможливо використати на шкоду державі або тим особам, чиї права держава захищає. Про оцінки тут зазвичай не йдеться, а існування такої інформації не приховується: для правопорядку важливий сам факт оприлюднення у спосіб або час, не дозволений власником інформації, себто державою. Великих перешкод для ЗМІ це звичайно не створює, хіба що вони прагнуть дістати сенсаційні матеріали будь-що й готові відповідати за можливі правопорушення.

Третя проблема куди складніша і є однією з притичин для ліберальних теоретиків, адже право кожної особи на інформацію часто-густо суперечить правам інших осіб, наприклад, праву на недоторканність приватного життя чи на захист репутації. А що всі державні службовці також мають такі права, то можна напевно стверджувати, що в українському контексті держава найревніше захищатиме саме «честь мундира» чиновників, котрі зазнали слушної (або не дуже) критики з боку українських же ЗМІ. Вельми показово, до речі, що українська держава не намагалася захистити у суді репутацію службовців, яких у корупції звинувачували іноземні ЗМІ.

Що в кожному окремому випадку важить більше — захист приватних прав чи необхідний для процедур народовладдя вільний обмін думками? Це питання надалі обходитиме Верховний суд США, а не України. В американському Верховному суді давно встановили: ідеал — це не відсутність маніпулювання ЗМІ й інформацією, а наявність у пересічного громадянина можливості протягом прийнятного часу одержати інформацію в потрібному йому обсязі на «ринку ідей», що самотужки виявляє та відкидає спроби такого маніпулювання.

У відносинах між державою та ЗМІ ключовою проблемою сьогодні стає саме «масовість» інформації, поширення якої начебто загрожує правопорядку. «Масова інформація» є феноменом не лише соціологічним («масове» чи то «інформаційне суспільство» — винахід саме соціологів), але й правовим. Утім, головну увагу дослідники співвідношення права на інформацію з іншими правами традиційно приділяють свободі самовираження чи вільному доступу до інформації абстрактного індивіда.

Цю масовість інформації можна класифікувати як «масову подію» в термінах абсолютної частоти (скільки разів певні погляди чи оцінки відтворюються за єдиний момент часу) та частоти відносної (скільки часу минає між відтвореннями цих поглядів чи оцінок). Чимало ознак вказують на те, що найбільше стабільність правопорядку загрожено саме через маніпулювання масовістю інформації: чиясь інформація може бути на порядок «якіснішою», проте її частка на «ринку ідей» наближатиметься до нуля через несумлінну конкуренцію з боку монополіста відповідних частот (не лише ефірних).

Досить порівняти, скажімо, до скількох людей і як часто за однаковий проміжок часу здатні донести свої оцінки державний телеканал і той-таки пересічний громадянин. Чи не тут коріння соціальної апатії та переконаності в тому, що «мій голос все одно нічого не важить»? І чи можна за наявності таких масових переконань очікувати стабільної демократії?

2.

Традиційно вважається, що за радянських часів відносини між ЗМІ й державою регулювалися переважно не законами, а «партійною дисципліною» та вказівками «для службового користування». Але до цих засобів контролю вдавалися задля активнішої мобілізації громадської думки в бажаних напрямках. Якщо придивитися уважніше, то впливові органи цензури на кшталт Головліту, потужні служби електронного пеленгування, система заборон на придбання оргтехніки, підписки про нерозголошення інформації тощо мали на меті обмежити доступ до засобів копіювання й транслювання даних, тобто перешкодити масовості інформації, яка начебто підважувала радянський правопорядок. І принципово відтоді нічого не змінилося.

Відмінність між протоолігархією пізньорадянського періоду та сучасним олігархічним режимом, який стабілізувався в Україні, полягає в тому, що засоби державного контролю, призначені для мобілізації громадської думки, стали практично непотрібними. Як довели ще радянські дослідники на прикладі таких самих латиноамериканських режимів 1970–80-х років, «олігархічні проекти» реформування суспільства взагалі можливі тільки за умов найширшої соціальної дезінтеграції та демобілізації.

Досягнути цього можна, зокрема, завдяки простій схемі: інформацію як міру логічної невизначеності треба якомога мінімізувати, перешкодити їй стати «масовою подією», чи то, згідно зі звичнішою для українських чиновників марксистською термінологією, «оволодіти масами».

Тому типовим для перехідних суспільств на кшталт українського є переконання можновладців, нібито ЗМІ, якими володіють конкуренти, становлять серйозну загрозу, котрій варто запобігти будь-що. Мало того, загрозою є і квазіконкуренти, себто ті, чиї цілі не тотожні, хоч прямо й не суперечать цілям можновладців. Тож запобігання небажаній масовій інформації відбувається не через імовірнісний вибір громадянами на «ринку ідей», а за допомогою монополізації та інших форм конкуренції без єдиних для всіх учасників правил — цілком відповідно до вже згаданої раніше другої філософії права.

А ця філософія має засадничий гандж: тотальний контроль заради профілактики, власне, ні від чого стовідсотково не убезпечує, але вимагає значно більших ресурсів, щоб запобігати навіть таким шкідливим подіям, імовірність яких дуже мала. Саме цим і хибує попередня цензура, попри всі її привабливі для суб’єктів контролю сторони.

3.

З огляду на зручність аналізу, ми не розглядатимемо тут відносини між державою та (квазі)конкурентними ЗМІ у площині конкуренції за бодай теоретично «рівних можливостей», як-от кампанії та контркампанії зв’язків із громадськістю (викиди компромату або «чорний пі-ар»), перекуп корпоративних прав чи окремих журналістів у конкурентів тощо.

Цікавіше дослідити саме ті способи запобігати масовості інформації, вдаючися до яких, державні органи та їхні службовці або просто порушують закон, або застосовують його на дискримінаційних підставах, за «подвійними стандартами», що зводить нанівець функцію права як загальної міри дозволеності поведінки.

Через обмежений обсяг статті продемонструємо це на прикладі нехтування чи перекручення певних конституційних норм, які містять безпосередні гарантії професійної діяльності журналістів і ЗМІ.

Заборона цензури. Стаття 15 Конституції забороняє будь-яку цензуру, проте розголошено кілька випадків, коли працівники правоохоронних органів намагалися перешкодити розповсюдженню тих чи тих матеріалів, наприклад, пов’язаних зі «справою Гонгадзе», без посилань на норми, про забезпечення таємниці слідства абощо (див.: Преса i влада: хронiка протистояння. — Київ: Інститут масової iнформацiї, 2001, с.17). Відомі також випадки «ручного управління» інформаційними повідомленнями, передусім на телебаченні.

Конституційний суд у рішенні від 18 жовтня 2000 року, хоча з іншого приводу, визнав обов’язкову реєстрацію різновидом попереднього дозволу певної діяльності. Це дозволяє розцінювати як різновид попереднього дозволу, себто цензури, і вимогу про обов’язкове реєстрування ЗМІ, і створення будь-яких органів на кшталт Ради з питань телебачення та радіомовлення, що мають право, застосовуючи процедури ліцензування і квотування, дозволяти інформаційну діяльність на визначений чи невизначений час.

Особливе занепокоєння викликають періодичні заклики державних речників впровадити аналогічні процедури для решти електронних ЗМІ, які досі не улягалі цензурі чи квазі-цензурі (інтернет, віртуальні ЗМІ тощо). Хоча сама вимога правового регулювання цієї царини не загрожує впровадженням цензури, треба пам’ятати, що гарантована статтею 31 Конституції таємниця «листування та іншої кореспонденції», у тому числі через будь-які електронні засоби чи ЗМІ, може бути обмежена як виняток «лише судом задля запобігання чи розслідування кримінального злочину — якщо іншими способами одержати інформацію неможливо». Отже, будь-які превентивні обмеження діяльності таких електронних ЗМІ видаються явно неконституційними.

Гарантоване статтею 32 Конституції право кожного на судовий захист, спростування недостовірної інформації про себе або на вилучення будь-якої інформації про себе також не може бути підставою для жодної превентивної цензури в інтересах «захисту прав», бо стосується лише вже наявної інформації та відшкодування вже заподіяної шкоди. На практиці, у країнах, де гарантовано такі права, йдеться тільки про мемуари та подібні до них книжки, які за оперативністю видання не можна порівнювати зі ЗМІ, особливо електронними.

Ще одним різновидом цензури є «профілактичні погрози» (в тому числі через прокуратуру та інші правоохоронні органи) покарати журналістів і ЗМІ за поширення недостовірної інформації. Такі погрози є прямим порушенням статті 19 Конституції, яка вимагає від органів державної влади і місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб «діяти лише на підставі, в межах повноважень і в спосіб, що передбачені Конституцією і законами».

Гарантії свободи думки і слова, вільного вираження своїх переконань (стаття 34). Обмеження законом права вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію у той чи той спосіб на свій розсуд стосуються захисту «репутації і прав інших людей», а не державних органів, оцінка діяльності яких часто стає підставою позовів про захист репутації. Єдиний конституційний виняток — «підтримання авторитету і неупередженості правосуддя», котре, згідно зі статтею 124 Конституції, в Україні здійснюють тільки суди, а не МВС, Служба безпеки чи Прокуратура.

Коментуючи вбивства та зникнення журналістів, державні службовці зазвичай наполегливо пов’язують такі події з кримінальними мотивами осіб, непричетних до державних органів. Це істотно перешкоджає зберігати таємницю слідства, а подеколи й неупередженість правосуддя, що є порушенням водночас статей 19 і 34 Конституції.

Штрафи, що їх стягують за рішеннями судів у справах, скажімо, про відшкодування моральної шкоди, та інші судові витрати часто є надмірними порівняно із заподіяною шкодою і призводять до офіційного чи фактичного банкрутства ЗМІ. Зрештою, це обмежує масовість небажаної для позивачів інформації. За підрахунками Програми правового захисту та освіти ЗМІ IREX ПроМедіа/Україна, штрафи у цивільних справах сягають понад 10 тисяч гривень у 28,3% присудів проти ЗМІ (див.: Свобода висловлювань i приватнiсть, сiчень-червень 2000, №1-2), а штрафи за кримінальні наклепи чи образи наразі не перевищують 80–120 мінімальних зарплат, чи то 9440–14160 гривень, незалежно від масовості їх поширення. Щоб уявити фінансові наслідки штрафів для місцевих друкованих видань, які виступають відповідачами в понад 90% позовів, варто згадати про їхні пересічні наклади (1–5 тисяч примірників), періодичність друку (один-два рази на тиждень) і роздрібну ціну (до однієї гривні).

Конституційні права журналістів, зокрема, щодо способу вираження своїх переконань, може неправомірно обмежити судова заборона займатися професійною діяльністю протягом кількох років — хоча таке покарання передбачене кримінальним законом.

Непрямим порушенням цих прав, а також гарантованого у статті 61 Конституції принципу, за яким юридична відповідальність має індивідуальний характер, є вимога обов’язково розкривати джерела інформації, так само, як і застосування санкцій не до особи, котра висловила певну інформацію, а до журналіста чи ЗМІ, які її поширили. Теоретично, журналіст, котрий знав чи мав знати, що особа, яка дає йому інтерв’ю, розголошує державну таємницю, міг би нести відповідальність; але звідки він може про це знати, якщо сам не є носієм державної таємниці?

Право подавати колективні та індивідуальні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади і державних службовців (стаття 40). Вельми поширеним в Україні порушенням, яке ще й істотно обмежує конституційне право громадян брати участь у справах державного управління (стаття 38 Конституції), є нехтування державними службовцями свого обов’язку давати у встановлений законом строк обгрунтовану відповідь на звернення та запити, висловлені в ЗМІ від власного імені чи від імені інших осіб.

Порушенням статті 40 Конституції може вважатися також обмеження доступу до інформації, наприклад, відмова акредитувати представника ЗМІ в державних органах чи накидання журналістам додаткових витрат на збирання та копіювання інформації, якою володіють державні органи і яка стосується цих звернень і запитів.

Подвійним порушенням є будь-яке засекречення чи обмеження вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту. Такі дії заборонено статтею 50 Конституції, а отже їх не можна здійснювати, навіть посилаючись на державну таємницю чи конфіденційність інформації.

Гарантії права власності. Стаття 41 Конституції оголошує непорушним право кожної особи володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, зокрема, інтелектуальною, і результатами творчої діяльності. Об’єкти власності можна примусово відчужувати тільки на підставі закону та за умови попереднього і повного відшкодування їхньої вартості. Що до нашої теми, то це стосується, наприклад, вилучення державними службовцями оригіналів творів чи примірників ЗМІ. Безоплатну конфіскацію їх може дозволити тільки суд, так само, як і обшуки та вилучення цих матеріалів. Без судового рішення такі дії державних службовців неправомірні, а отже, цілком законною є вимога компенсувати заподіяну ними шкоду безпосередньо на підставі статті 56 Конституції.

Гарантії підприємницької діяльності і захист конкуренції (стаття 42 Конституції). Дозволи на професійну діяльність у галузі ЗМІ, як і згадані вже заборони на таку діяльність, є різновидом попередньої цензури, а отже, дискримінують окремих виробників інформаційної продукції.

Захист від незаконного звільнення, гарантований статтею 43, застосовується переважно до редакторів та журналістів державних і комунальних ЗМІ, що часом спричиняє тривалі судові процеси та затримки у виконанні присудів про поновлення журналістів на попередній посаді.

Законодавство України не визначає види монопольного становища на ринку окремих видів ЗМІ, хоча концентрація накладу друкованих та поширення електронних ЗМІ через утворення холдингових структур дедалі очевидніша. Для цього, як свідчить практика, досить викупити корпоративні права на частку навіть меншу, ніж передбачені законом ліміти для телекомпаній.

Порушенням статті 41 Конституції є також дискримінація окремих ЗМІ з боку державних чи комунальних установ (пошти, служб доставки, друкарень тощо) у наданні та вартості послуг. Вельми показовим це стає на тлі різноманітних пільг, надаваних державним теле- та радіоканалам, і того, що державні ЗМІ фактично не відповідають за моральну та іншу шкоду, яку вони можуть заподіяти громадянам своїми повідомленнями. Саме існування таких ЗМІ, нетипове для демократичних країн, створює загрозу для виконання статей 15 і 24 Конституції, перша з яких гарантує політичну та ідеологічну багатоманітність і забороняє визнання державою обов’язкової ідеології, а друга проголошує рівність конституційних прав та рівність громадян перед законом і забороняє привілеї за ознаками політичних та інших переконань.

Не менш значущими є митні та інші обмеження. Йдеться не лише про скандально відомі випадки на кшталт вилучення касет у народних депутатів України митниками Бориспільського аеропорту. Касети, дискети та інші примірники електронних носіїв інформації, що надаються до копіювання, підлягають, окрім митного контролю та зборів, ще і сплаті акцизних зборів, наче алкоголь чи інші товари, споживання яких держава нібито прагне обмежити в такий спосіб.

Поданий тут перелік дискримінаційного застосування правових норм до ЗМІ в Україні годі вважати повним, але навіть він показує небажання запровадити «ринок ідей» за єдиними правилами. На тлі постійних декларацій про рівність усіх перед законом зберігається зверхність «державних/суспільних інтересів», а радше їхніх речників.

Загалом, «ринок ідей» — як і решта ринків — формується за умов дещо нервового та примітивного протистояння продавців і початкової необізнаності покупців, а отже, може здатися якоюсь патологією, що їй треба запобігати, захищаючи «простих» громадян. Проте вже відсутність монополії та державної цензури створюють передумови для впорядкування цього ринку, а от «єдино правильне інформування» не створює геть нічого, крім відчуття чергового відставання України через ментальні комплекси її сьогоднішніх можновладців.

www.krytyka.kiev.ua