16:30
П'ятниця, 15 Червня 2018

Спільна риса державних видань – байдужість до виконання закону про роздержавлення

А ситуація з друкованою комунальною пресою складається драматична…
Спільна риса державних видань – байдужість до виконання закону про роздержавлення
Спільна риса державних видань – байдужість до виконання закону про роздержавлення

За даними Державного комітету телебачення і радіомовлення, станом на 1 червня із 733 зареєстрованих видань роздержавилося аж… 209. Темпи процесу свідчать, що ажіотаж відсутній. Порівняймо цифри: 1 березня – реформовано 173 видання, 1 квітня – 183, 1 травня – 197, 1 червня – 209. Приблизно по десятку щомісяця.

Нещодавно ми вже розглядали деякі питання, що виникли в процесі реформування, та нині пора приділити більше уваги очікуваному результату. Що станеться з регіональним інформпростором України після 1 січня 2019-го? А із загальнонаціональними державними виданнями, яких нині нараховується понад вісім десятків, а приватизувалося – й одного десятка не набереться?

Державні: рух чи імітація?

Оці вісім десятків державних видань важко об’єднати за якоюсь спільною ознакою. Хіба що тільки участю державних структур у засновництві. А далі – у кожного своя історія. В одних, окрім державних органів, у засновниках ще й навчальні, дослідницькі, наукові установи, комерційні організації («Судова експертиза», «Ринок цінних паперів», «Олімпійська арена» тощо). В інших – тільки міністерства, та в декого – ще й громадські організації («Український театр», «Культура і життя», «Кримська світлиця», ціла низка різноманітних видань Мін’юсту). В одних – приміщення під тисячу квадратів («Охорона праці»), в інших – маленька кімната чи орендовані в сторонніх осіб приміщення, а взагалі – більшість редакцій у переліку Держкомтелерадіо не вказує конкретної площі.

А головне – фінансування. З держбюджету фінансуються (як свідчить таблиця Держкомтелерадіо) всього приблизно десяток видань, інші ж існують за рахунок власної діяльності. Що й не дивно: скажімо, установи та фахівці передплачують і продовжать передплачувати медичні, фінансові, юридичні науково-практичні видання. Так що деякі безболісно перетворяться в офіційні вісники.

На наш погляд, спільна риса цих державних видань – байдуже ставлення до виконання закону про реформування. Ми різко критикуємо місцевих посадовців за перешкоджання газетярам у виконанні закону, а між тим негативний приклад подає центральна влада. У багатьох випадках немає спроби навіть імітувати процес роздержавлення. А вже про звітність годі й говорити: замість конкретних даних у колонках офіційного переліку – суцільні лакуни.

Аналіз стану реформування державних ЗМІ ще в травні минулого року виконав Центр демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ). На нашу думку, для більшості видань до 1 січня процес може завершитися безболісно і з користю для держави. Навіть якщо деякі ЗМІ припинять своє існування.

Окрема розмова про головні державні газети – «Голос України» (Верховна Рада) та «Урядовий кур’єр» (Кабінет Міністрів). Саме ці видання не надали ніякої інформації для загальнодержавного переліку Держкомтелерадіо. Якби їхні засновники (парламент чи уряд) прийняли відповідні рішення щодо реформування, то народ про це, мабуть, дізнався б. Досі нічого не вирішили? Чого чекають? Можливо, редакції парламентської та урядової газет сподіваються, що закінчення реформування відтермінують?

Виходить, що ті, хто приймають закони, самі ж їх і не виконують. А буде потреба – дружно проголосують за внесення змін.

Якби не для «галочки» ухвалювалися такі закони, не для звітування перед західними друзями, а для справжньої, необхідної суспільству реформи, то вже давно варто було б спокійно й продуктивно обговорити долю цих двох важливих видань. Щоб і офіційна інформація була доступною для всіх, і депутати мали свою трибуну. Головне ж – результат. Чи не так?

Коли цей матеріал уже був підготовлений, чутки про подовження строків реформи знайшли підтвердження: зареєстровано проект № 8441, внесений групою депутатів на чолі з головою Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторією Сюмар, яким пропонується, зокрема, дати ще півроку тим виданням, які з вини засновника не встигли реформуватися.

Друга проблема – військові ЗМІ: «Військо України», «Народна армія» (засновник – Міноборони), «Слово честі» (журнал Нацгвардії), газета «Прикордонник України» (засновник – Держприкордонслужба) та ще кілька видань. Вони в «підвішеному стані», бо закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо створення друкованих засобів масової інформації Міністерством оборони України на час проведення антитерористичної операції» визначає певну процедуру створення друкованого ЗМІ Міноборони на період АТО, але ж АТО вже завершено, натомість почалася Операція об’єднаних сил ЗСУ.

Щось подібне відбувається і з культурологічними газетами й журналами «Українська культура», «Український театр», «Культура і життя», «Музика», ще низкою видань, засновником чи співзасновником яких є Міністерство культури. У переліку Держкомтелерадіо лаконічна фраза: «Наказ Мінкульту відсутній».

З грудня 2017 року ситуація в «Національному газетно-журнальному видавництві» Мінкульту мало змінилися. Про це свідчить нещодавня прес-конференція головних редакторів культурологічних ЗМІ Мінкульту. Виявляється, трудові колективи редакцій газет «Культура і життя» та «Кримська світлиця», журналів «Музика» та «Українська культура» ще на початку 2016 року визначилися щодо реформування на другому етапі, але Мінкульт досі не прийняв відповідного рішення.

Питання полягає не просто у виході Мінкульту із засновників. Редакції вважають, що й ставши незалежними, мають отримувати державне фінансування. У бюджеті України, на їхню думку, не повинен зникнути рядок про підтримку друкованих ЗМІ культурологічного напрямку. У всьому світі така підтримка існує. З 2019 року цю підтримку, вважають редактори, необхідно давати роздержавленим ЗМІ, щоб вони не були знищені.

Дійсно, соромно буде, якщо зникне, наприклад, журнал «Музика», започаткований ще у 20-ті роки минулого століття. Але яким він має бути сьогодні, щоб і за змістом, і за оформленням відповідав вимогам часу?

З іншого боку, питання культури, мистецтва досить фахово висвітлюються і в популярних приватних загальнополітичних інтернет-виданнях і друкованій пресі. То чи є потреба в бюджетній підтримці саме роздержавлених спеціалізованих україномовних видань?

Поки що увага приділялася саме процесу роздержавлення, юридичним, організаційним аспектам «розлучення» медіа з владними засновниками. Настав час детально проаналізувати очікувані результати і перспективи створення якісного сучасного інформаційного продукту. Ініціювати й забезпечити проведення такого дослідження, на нашу думку, має Держтелерадіо.

Місцеві медіа: хто рятуватиме потопельників?

Подібне дослідження необхідно провести й щодо регіональної та місцевої комунальної преси. Хто помре, хто виживе і завдяки чому (кому) виживе? Які території не відчують дефіциту місцевої інформації, а які можуть залишитися в темряві? Яку роль в інформуванні відіграє інтернет? Поки складається враження, ніби реформування віддано на волю випадку, везінню, особистій активності редакторів та інтересам обласних чи районних посадовців.

А ситуація з друкованою комунальною пресою складається драматична. Ціни газетного паперу (а він весь імпортний, переважно російський) захмарні: 23-27 тисяч гривень за тону. З липня свої тарифи підвищує «Укрпошта». Ми вже наводили розрахунки редактора роздержавленої районки з Львівщини Миколи Іванцева. Підвищувати передплатні ціни при поточному економічному становищі населення – для газет однозначно втрачати наклад. А тиражі й так невеликі. Як зможуть існувати газети тиражем 2-3 тисячі, яких – більшість? На наш ринок не прийдуть німецькі видавці, як до поляків: і час не той, і країна не та. Гадаємо, знайдуться місцеві багатії, які фінансуватимуть газети як політичні збиткові проект. І тоді ми матимемо не свободу слова, а свободу власників.

Цікавий факт виявила нещодавно. Трудовий колектив редакції газети Криворізької міськради «Червоний гірник» у травні 2016 року не виявив бажання брати участь у приватизації видання, і 25.05.2016 міськрада вирішила:

– реформувати на другому етапі комунальні підприємства (йшлося про «Червоний гірник» і літературно-художній альманах «Саксагань». – Авт.) у строки, визначені чинним законодавством України, шляхом виходу Криворізької міської ради зі складу засновників друкованого засобу масової інформації та редакції;

– з подальшою приватизацією майна «Редакції Криворізької міської комунальної газети "Червоний гірник"», що перебуває у комунальній власності, відповідно до чинного законодавства з питань приватизації;

– з перетворенням «Редакції міського літературно-художнього публіцистичного альманаху "Саксагань"» членами її трудового колективу на суб’єкт господарювання зі збереженням назви, цільового призначення, мови видання і тематичної спрямованості друкованого засобу масової інформації.

Ось так два роки тому журналісти «Червоного гірника» не виявили бажання самостійно хазяйнувати, а їхні колеги з альманаху – навпаки. Можна було б здивуватися позиції трудового колективу однієї з найстаріших загальнополітичних газет регіону (виходить з 1924 року), високотиражної в минулі роки.

Однак не поспішайте з висновками. Раптом 25 квітня поточного року Криворізька міськрада вносить зміни у своє попереднє рішення (№557 від 25.05.2016) і мотивує це зверненням головного редактора газети Ігоря Квочки й рішенням зборів трудового колективу від 20.03.2018. Тепер працівники «Червоного гірника» мають право самостійно перетворити своє комунальне підприємство на приватний суб’єкт господарювання.

На жаль, на наше звернення на електронну пошту редакції Ігор Квочка не відповів.

Нагадаємо, що в грудні 2016-го ми аналізували комунальний медіаландшафт Дніпропетровщини, присвятивши «Червоному гірнику» окремий розділ під заголовком «Вілкули – forever?». І нині на сайті «Червоного гірника» чільне місце займають мер Юрій Вілкул і його син, народний депутат від «Опоблоку» Олександр Вілкул. Дуже скоро побачимо, чим обернеться приватизація та чи залишаться Вілкули постійними ньюзмейкерами газети.

Наостанок, як і в кожному матеріалі про реформу преси, звернімо увагу на досвід успішного редактора. Сьогодні це Сергій Скібчик з районної газети з Рівненщини «Володимирецький вісник», яка роздержавилася у квітні минулого року. Сергій очолив видання у 2012 році, а вже з 2014-го редакція не отримувала дотацій. Тижневик має наклад 6400 примірників, виходить у кольорі на 20 сторінках формату А3. Дотичний до газети онлайн-проект «Арт-медіа Полісся» діє з 2013 року й щодня його відвідує до 5000 відвідувачів. Одинадцять осіб повністю забезпечують роботу цього товариства з обмеженою відповідальністю, чий загальний дохід за 2017 рік становив близько 2 мільйонів гривень, причому реклама складала 36%.

Скільки серед роздержавлених районних газет буде успішних і самодостатніх? І чому б не організувати серед них конкурс на отримання гранту? Адже чудова нагода підтримки – тих, хто дійсно незалежний і живе власним коштом, за рахунок власного видавничого бізнесу.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
820
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop