Зворушливий ролик про те, як просто переходити на українську мову тим, хто раніше цього не робив, досі гуляє в мережі. І щодня в Фейсбуку можна знайти гнівні пости — заклики бойкотувати українські телеканали через російську мову. Здебільшого це стосується фільмів та серіалів, котрі поволі починають знімати в Україні.

Прогнозовано активісти згаданої соціальної мережі визначають якість та «українськість» продукту за мовою. Немає дня, щоби хтось із учасників визвольних змагань за збільшення української мови в інформаційному просторі України, зокрема на телебаченні, не написав і не розмістив тексту-звинувачення. Суть якого: телебачення русифіковане, його треба бойкотувати, не вмикати каналів із російською мовою в ефірі — й тоді рейтинг упаде, а отже власникам доведеться змінювати мовну політику.

Можливо, такі ініціативи — красиві. Їх влаштовують передусім для самоповаги. Можна щодня ставити собі «плюс» як небайдужому й називати себе не віртуальним, а реальним борцем за сто відсотків української мови в ефірі. Але не все, що красиве — корисне.

На погляд вашого автора, тему користі від подібних протестів закрив Отар Довженко на початку цього року: «На флешмоби в фейсбуку з закликами бойкотувати канали чи позбавити їх ліцензії ніхто з телевізійних топ-менеджерів уваги не звертає. Сотні чи навіть тисячі користувачів соцмереж, які й так не є цільовою аудиторією центральних телеканалів, не впливають на рейтинги».

У соцмережах та від цілком конкретних, реальних та впізнаваних співгромадян звучать також апеляції до держави як до інституції, вимоги втрутитися й заборонити. Але й тут пан Довженко дає вичерпну відповідь: «Держава не має повноважень втручатись в ефір, якщо канал не порушує законів і виконує умови ліцензії. А коли такі заборони все-таки приймаються, як у випадку закону “Про внесення змін до деяких законів про захист інформаційного телерадіопростору України”, то не зрозуміло, як забезпечити його дотримання і довести порушення». Щоправда, ваш автор знав це ще минулого вересня, після приватної розмови з головою Держкіно Пилипом Іллєнком. Йому аж ніяк не можна закинути відсутність мовного патріотизму й піклування про збільшення української, зокрема, в кіно і серіалах вітчизняного виробництва. Проте на моє питання, чи можна українське телебачення законодавчо зобов’язати створювати стовідсотково україномовний продукт, відповідь була коротка: «Ні».

Від себе додам: у середньостроковій перспективі про такий закон не будуть думати навіть найпатріотичніші парламентарі, україномовні в побуті. І не лише тому, що спершу ініціативу мало хто підтримає, а в разі її прийняття після тривалих баталій ніхто не буде виконувати. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення не може навести ладу з показом російських мілітарних та поліцейсько-бандитських серіалів, на які знайшовся закон. І вже точно не даватиме вказівки виробникам, якою мовою мають випускатися в ефіри серіали власного виробництва.

Мені по-дитячому цікаво почути відповідь на таку вимогу керівництва групи каналів «1+1», каналу «Україна», а особливо — керівника медіагрупи StarLightMedia Володимира Бородянского. Втім, що скаже якраз пан Бородянський на подібну ініціативу, якщо вона таки трансформується в закон, можна прогнозувати вже. Без боязні помилитися. Так само — у прогнозах, скільки разів він особисто витре об неї ноги.

До захисників рідної мови із Фейсбуку претензій не менше. Той же Володимир Бородянський у своєму палкому захисті всього радянського — не лише щирий, а й навіть ідеологічно мотивований. Ось цитата: «Я не бачу проблем у ностальгії за Радянським Союзом. Радянський час був? Був. Хороше там було? Було. Так для чого позбавляти людей цього?» Натомість борці з поглядами таких, як пан Бородянський, часто вдаються до подвійних, а то не потрійних стандартів.

Наприклад, критикуючи «Плюси» за «Останнього москаля» чи тавруючи майбутні серіали від «України» за прогнозовану російськомовність, звитяжці чомусь не реагують на «Казкову Русь» та інші проекти від «Кварталу 95», котрих в ефірі навалом. Відстежуючи, хто й де показав «Іронію долі» та заганяючись довкола радянської кіноспадщини як такої, вперто дивляться шоу Шустера й Кисельова, хоча діалоги й монологи там здебільшого ведуться російською мовою. Заклики ігнорувати політичні ток-шоу через маніпулятивність, «руку Кремля» та походження ведучих діють іще менше, ніж заклики бойкотувати канали через «не ті» фільми. Ранкові шоу в ефірі всіх каналів-лідерів або російськомовні, або двомовні, та цим чомусь не переймаються ті, хто йде хрестовим походом за україномовність ефірів. Мабуть, у цей час вони ще сплять.

Нарешті, ведучі та судді талант-шоу здебільшого російськомовні. Репертуар у співаків-аматорів — російська нинішня або російська радянська естрада. Харківський актор Михайло Озеров нещодавно написав у Фейсбуку: «Включил “Голос країни”, где в жюри сидят Вокарчук, Кароль, Дорн и Потап)) Смотрю на конкурсантов, трех посмотрел — и к ним поварачивались практически все судьи и они ВСЕ выбрали Потапа. Я в шоке, или я не понимаю ничего, объясните, что за нишу занял Потап!?». Позиція репера Потапа щодо російсько-українських стосунків приблизно така ж, як у Ані Лорак і Таїсії Повалій. Але, по-перше, присутність Потапа в журі, як і в телеефірі, чомусь дратує питомих патріотів менше, ніж серіал, знятий в Україні українськими командами з українськими акторами про Україну, де всі говорять російською. І по-друге, з'явися поруч із Потапом згадана вже Ані Лорак чи Андрій Данилко, якому теж «все це» не подобається, оборонці рідної мови й тут не звернули б окремої уваги.

Так поступово підходимо до факту, котрий багатьом борцям за очищення українського ефіру від мови окупанта не сподобається. Хоча б тому, що вони в цьому напрямку ніколи не думали. А саме: спротив викликає не так мова, як особистість її носія.

Ані Лорак може мовчати, хоча українською, як і Повалій, володіє досконало. Частині громадськості не подобається позиція цих артистів, якою б мовою вони при цьому її не висловлювали. Бо Вахтанг Кікабідзе української не знає, так само як не знають грузинської всі, хто зараз читає цей текст. Проте це не заважає нам сприймати його другом України і, що важливіше, нашим однодумцем.

Українізація вітчизняного телебачення не має з українською мовою в ефірі нічого спільного. Ці два поняття слід розвести й прийняти інший факт: україномовним наше телебачення стане автоматично, без особливих проблем. На це піде навіть Володимир Бородянський, якщо припустити: радянські цінності, котрі публічно сповідує досить молода людина, раптом перестануть бути цінностями для нього та йому подібних.

Конкретніше: від радянських цінностей (включно з вітанням жінок 8 березня по всіх каналах) мають відмовитися ті, хто приймає рішення створювати той чи інший продукт. В ідеалі знімати ті ж серіали українською повинні в наказовому порядку відмахнути своїм підлеглим власники (виділено мною. — А.К.) каналів. У такому разі менеджери зітхнуть, але змінять чи бодай уточнять свої вимоги до продукту. Але якщо все обмежиться наказом перейти на українську, бо «так положено», це все одно не означатиме українізації. Насправді зведеться до перекладу, й то не завжди грамотного. І факт україномовності легко введе патріотів в оману щодо змісту трансльованого продукту.

Це можна розглянути на прикладі скандалу довкола фільму «Кривава вольниця» з циклу «Легенди карного розшуку», показаного 11 грудня 2015 року в ефірі НТН. Ніби все правильно. Продукт — не російський, а власного виробництва каналу, причому проект існує давно. Місце дії — Україна. Дійові особи — теж українці. Але там розповідається про ліквідацію повстанського відділу зусиллями працівників НКВС, і це подається як успіх. А в розповіді про боротьбу НКВС із УПА автори «Кривавої вольниці» — на боці НКВС. Питання: якби цей продукт випустили в ефір українською мовою, чи змінилася б від того його суть? Відповідь, думаю, відома.

Інший приклад відомий небагатьом. Один український автор, який прекрасно володіє рідною, кілька років тому написав сценарій українською мовою. Сюжет — боротьба українських повстанців із чекістами в 1920-х роках. Коли у сценарій вчиталися замовники, вони схопилися за голови: автор, будучи по суті своїй радянською людиною, показав ВЧК в позитивному ключі. Він тішився, що чекісти загнали повстанців у хитру пастку. І доводив: це ж історичний факт, отамана такого-то справді розгромили. До речі, з початком російської окупації згаданий автор почав випускати газети сепаратистського змісту, але то вже інша історія.

Двох прикладів розумному досить, щоби переконатися: українська мова не може бути впроваджена в телевізійний простір на всіх рівнях і звучати природно, поки не почнеться процес українізації в головах.

Має відбутися зміна світогляду: російське в масі своїй дорівнює радянському. І радянські формати небезпечніші, ніж російська мова ефіру. Бо формат можна перекласти будь-якою мовою. Ефект той самий, що від українських титрів, котрими супроводжують — згідно із законодавством! — серіали про подвиги НКВС, ГРУ, Глухаря з Коноваловим та інших «ментів».

Щойно той чи інший канал погодиться на революцію й вирішить пропонувати аудиторії продукт іншого змісту, ніж звичний для категорії 55+ російсько-радянський, тільки-но візьме орієнтир на Захід, хай навіть порівняно гірші його зразки — зміст пропозиції поміняється дуже швидко. Адже опір усьому російсько-радянському в разі курсу навіть на не найкращий західний формат — очевидний для тих, хто вже спробував. А свідома, не за наказом, відмова від того, що Україні не властиво, означатиме початок справжньої українізації.

Від якої до збільшення частки української мови в серіалах, документальних циклах, талант- і ток-шоу — один логічний крок. Адже згаданий на початку ролик саме це й доводить: на українську перейти просто, якщо свідомість уже зазнала незворотних позитивних змін.

Фото - www.htbackdrops.org