19 грудня у бізнес-центрі київського готелю «Турист» відбувся майстер-клас Савіка Шустера «Мистецтво інтерв’ю». Ведучий найуспішнішого на українському телебаченні політичного ток-шоу «Свобода слова» прийняв пропозицію Навчального центру Незалежної асоціації телерадіомовників поділитись досвідом та вміннями із українськими журналістами. Для самого Савіка це була перша лекція за багато років – відтоді, як у першій половині 90-х він викладав журналістські спецкурси у двох московських інститутах. «Піддослідними кроликами» для Савіка із задоволенням послужили одинадцятеро журналістів, серед яких – як досвідчені й відомі, так і зовсім молоді. Побував там і кореспондент «Детектор медіа».

«Цікаво», «захоплююче», «артистично», «професійно» - усі ці характеристики занадто бліді для означення оповідацьких здібностей Савіка Шустера. Сім годин промайнули майже непомітно, а в журналістів усе не вичерпувались запитання. До того ж, Савік охоче відходив від головної теми зустрічі й дискутував із колегами на цікаві їм теми – про політику і політиків, хвороби та шляхи розвитку вітчизняної журналістики, теленовини та ток-шоу, і, звісно ж, про програму «Свобода слова».

Спершу Савік розповів про свій шлях у журналістиці. Починав він 1978 року в Італії, у Флоренції, з нарисів про радянських дисидентів для місцевої газети. Коли ж у 1979 радянські війська вторглись до Афганістану, Савік вирішив, що це – його шанс зробити стрибок і ввійти у велику журналістику. Зв’язавшись із організацією «Лікарі світу», він у складі групи медиків перейшов пакистансько-афганський кордон. В охопленому війною Афганістані вони мусили вдавати місцевих мешканців... Спроба виявилась успішною: Савіків матеріал опублікував журнал «Newsweek», тож він, за його власним визначенням, «увійшов до журналістики у парадні двері». У 80-ті працював репортером і фоторепортером на найбільших війнах тих часів, дописуючи до поважних європейських та американських видань. Згодом, переїхавши до Парижа, разом із колегами-фотографами створив інформаційне агентство «Collective Press», що проіснувало півтора року. Проте, у 1988 році, коли в Савіка народився син, він відчув потребу покинути фрілансерство та пошукати постійної роботи. Так він опинився в Мюнхені на «Радіо Свобода».

У 1988 році, згадує Савік Шустер, російська «Свобода» являла собою сумне видовище: «весь день вони читали Солженіцина в ефірі, а о п’ятій вечора йшли з роботи». Незабаром в СРСР було знято глушіння закордонного радіо, і Савік зайнявся розбудовою мовлення, зокрема, створенням кореспондентської мережі в самому Союзі. Відразу після путчу 1991 року Савіка відрядили до Москви, де його щойно вилучили з «чорних списків» іноземців, яким був заборонений в’їзд у країну. З 1992 року він постійно працював у московській редакції «Радіо Свобода», з липня 1996 по травень 2001 року – очолював московське бюро.

У 2001 році почалась телевізійна кар’єра Савіка на каналі НТВ. Там Савік вів програми «Герой дня» (12 хвилин щовечора у понеділок-четвер), «Свобода слова» (щоп’ятниці після новин), «Третій тайм» та «Вплив». За два з половиною роки «Свобода слова» на НТВ стала надзвичайно популярною і впливовою, її частка сягала 30%...  Коли у 2004 році програму закривали, заступник керівника Адміністрації президента РФ Владислав Сурков пояснив автору програми: мовляв, «Свобода слова» «розхитує державу». Попрацювавши на не дуже цікавій йому посаді гендиректора телекомпанії з документального кіно, Савік прийняв пропозицію українського каналу ICTV і в травні 2005 року переїхав в Україну, де почав робити добре знайомі нам проекти – «Свободу слова» та «Третій тайм».

На запитання, чому він обрав саме професію телеведучого, Савік відповів категорично: «Я дуже сумніваюсь, що в журналістиці є така професія – телеведучий. Це своєрідний підсумок життя. Єдина якість ведучого – викликати довіру в аудиторії, а цього на жодних факультетах не вчать».

Отже, на думку Савіка Шустера, телеведучий – це вершина кар’єри журналіста, і шлях до цієї вершини є лише один: репортерська робота. Її він називає основою журналістської професії, і наводить приклад англосаксонської традиції, в якій неможливо стати телеведучим без солідного досвіду репортерства. «Репортерство для журналістики – як фізпідготовка для спорту. Я й сам би залишився репортером, але не бачу навколо себе розумних телевізійних начальників, які могли б використати мене в такій якості», - зізнався Савік. Він також порекомендував усім, хто працює телеведучим, незалежно від популярності й «зірковості», час від часу практикуватись у репортерстві, аби не втрачати кваліфікацію. Випадки із власного досвіду, переказані Савіком, либонь, викликали заздрість у багатьох присутніх. Наприклад, журналістові довелось півтора місяці провести в Пешаварі, чекаючи на зустріч із Гульбеддіном Хекматіаром. «Я поставив собі мету: бути першим репортером, хто знайде радянських військовополонених в Афганістані, і мені це вдалось», - згадує Савік. Для отримання якісної ексклюзивної інформації авторитетні західні ЗМІ не шкодують ані часу, ані коштів, ані людських і технічних ресурсів: на одного репортера може працювати декілька груп, що займаються збиранням інформації. Українським журналістам, чиї репортажі часом пишуться «на коліні» на шляху з місця події у студію, залишається хіба що чекати змін... 

А зміни потрібні. Характеризуючи сьогодення українського ТБ, Савік порівняв його з російським телебаченням 1994-95 років. «У 93 році в Росії закінчилась політика, в 96-му, коли журналісти об’єднались проти кандидата у Президенти Зюганова – закінчилася й журналістика», - пояснив він, згодом конкретизувавши: «Зараз у Росії є журналісти, але нема свободи слова; в Україні ж є свобода слова, але нема журналістів…».  Бракує каналу, новини якого глядачеві треба дивитись обов’язково, щоб бути у курсі подій, відтак, між каналами немає справжньої конкуренції, що зумовлювала б прагнення до розвитку. «На «Радіо Свобода», - згадує Савік, - ми постійно боролись за те, щоб першими дати інформацію. Других у нас не терпіли. Журналіста, який приносить новину другим, я переводив на іншу роботу». В Україні ж інформаційні служби діють за принципом «пипл схавает».

Всупереч поширеному стереотипу, що українське суспільство дуже політизоване, насправді рівень його поінформованості про вітчизняну політику надзвичайно низький. Савік розповів, як перед початком «Свободи слова» розпитує аудиторію – пересічних громадян, що приїжджають з усієї України, - які політичні події тижня їм запам’ятались: 90% не знають практично нічого, або називають лише скандальні події, на зразок відставки міністрів. Тому, пояснив він, програма й триває так патологічно довго – 4-5 годин: її учасники повинні обговорити всі актуальні події, яким не знаходиться місця в новинах.

Отже, в чому полягає мистецтво інтерв’ю? «Добрим інтерв’юером стають, а не народжуються», - впевнений Савік Шустер. Саме в репортерській роботі освоїти техніку інтерв’ю найлегше, оскільки там, на відміну від прямого ефіру, зазвичай можна повернутись до героя та поставити додаткові питання, переграти якісь ситуації. Інтерв’ю починається із прибуттям на місце події, і будь-яка розмова з очевидцями, місцевими мешканцями, учасниками подій може бути корисною для журналіста: «На кожній людині, з якою ви зустрічаєтесь, ви вчитеся робити інтерв’ю». Важливим є вміння зачарувати людину, викликати в неї довіру, розговорити її; навіть у випадку, якщо ви збираєтесь використовувати лише факти, варто поцікавитись власною думкою співрозмовника.

Савік докладно зупинився на особливостях інтерв’ю у друкованій пресі, на радіо і телебаченні. Торкнувшись форматів телевізійних інтерв’ю, Савік зауважив, що формат «Сам на сам» на телебаченні помер, адже люди живуть у зовсім іншому темпі, і не мають більше бажання і часу слухати і дивитись розмову двох людей. «Бі-бі-сішний» формат hard talk є винятком, адже він призначений для сприйняття представниками різних культур і мусить бути універсальним, але й для нього існують обмеження – необхідні гострі запитання, високий градус розмови. Формат телеінтерв’ю потроху дрейфує у бік ток-шоу. Глобальні зміни у жанровій структурі телевізійних ток-шоу відбуваються під впливом реаліті-жанрів: частина старих форматів відмирає, інші виходять на перший план.

Загалом, найскладніше у створенні телешоу – вигадати вдалий формат; сам Савік, будучи автором декількох форматів, серед яких і «Свобода слова», визнає, що найцікавіші задуми так і не вдалось утілити – топ-менеджмент не схотів вкладати гроші в ризиковані проекти. Та він не полишає надії, що хтось із українських телеменеджерів таки ризикне. За хороші, але не дуже рейтингові формати, на думку Савіка, варто боротись: «Від нас хочуть, щоб ми робили лише треш, щось на зразок світської хроніки. Але у сітці мовлення мають бути й не рейтингові, а «розумні», репутаційні проекти».  

Проблемою політичних ток-шоу в Україні є передусім консерватизм глядача, який не бажає бачити на екрані нові обличчя. Це зумовлює незмінність складу головних героїв усіх телепрограм. Найбільш запитаною, за словами Савіка, сьогодні є Юлія Тимошенко; за нею йде Юрій Луценко. Успіхом користуються також скандальні й парадоксальні постаті на зразок Леоніда Черновецького. Натомість, Віктор Янукович закономірно уникає участі в ток-шоу, адже ситуація, коли необхідно імпровізувати, є для нього дуже небезпечною.

В останній частині майстер-класу Савік перейшов до практичних порад. У будь-якому інтерв’ю, незалежно від типу ЗМІ, повинні бути, щонайменше, два сюжетні повороти, тобто різкі зміни теми. Без цього принципу, який є догматом для голлівудських сценаристів, неможливо втримати увагу глядача.

Знаючи особливості майбутнього співрозмовника, інтерв’юер повинен вирішити, чи варто від початку ставити різкі, гострі запитання, чи спершу дати розкритись. Тут Савік навів приклад популярного американського ведучого Леррі Кінґа, який розпочинає свої бесіди із запитань, що передбачають коротку відповідь -  на зразок «ви любите чай чи каву?» або ж «пане Путін, що сталося з вашим човном «Курск»?». Спостерігаючи за публічними людьми, професійний інтерв’юер відзначає для себе, який саме тип питань для них найкраще підходить; у свою чергу, політики, знаючи стиль роботи інтерв’юера, готуються до його типових пасток та прийомів. Усе це слід ураховувати, аби розмова не була передбачуваною для глядача.

Журналісти разом із Савiком спробували дібрати запитання для недовгого (12 хвилин – 4-5 запитань) інтерв’ю з Олександром Морозом і Юрієм Луценком. «Ми не можемо запитати Мороза, чи брав він гроші за перехід до «антикризової» коаліції, отже, найцікавіше запитання не буде поставлене, - пояснив Савік. – Проте він, імовірно, змістовно відповість на таке запитання: „Багато людей вважає, що ви їх зрадили. Як ви почуваєтесь у цій ситуації?”». Що ж до Луценка, найважливіші запитання до нього, на думку Савіка, мають стосуватись його роботи на посаді Міністра внутрішніх справ, а не планів на політичне майбутнє, як здавалось декому з журналістів.

Перебираючи кандидатури гостей, інтерв’ю яких можна змоделювати, Савік Шустер рішуче відкинув можливість запрошення до студії Наталії Вітренко: «Вона вже все сказала. Єдине, що мені цікаво почути від неї – про її фінансові відносини з Максимом Курочкіним. Але вона вже й на це запитання давала ухильну відповідь. А все, що вона може сказати про НАТО, російську мову і таке інше, мені не потрібно». За словами Савіка, українські політики, що намагаються вибудувати собі скандальний імідж «а ля Жириновський», не володіють головним умінням того ж таки Жириновського – бути цікавими для глядачів і щоразу різними.

Звісно, за кілька годин, відведених на майстер-клас, Савік розповів далеко не все, що міг, а журналісти почули не все, що хотіли. Проте, Незалежна асоціація телерадіомовників обіцяє, що далі буде. В наступному році НАМ планує провести ще декілька майстер-класів Савіка Шустера, а згодом, можливо, зробити їх регулярними і залучити для проведення таких заходів інших відомих фахових медійників.

Олена Хорозова, керівник Навчального центру НАМ:

«Ми активно працюємо над розробкою нових цікавих навчальних програм для всіх медіа фахівців. Навчальний центр заснований порівняно недавно, проте перед ним стоїть амбітна мета - протягом 2-3 років стати  провідним центром освіти та підвищення кваліфікації медіа-фахівців в Україні.

Нашим головним завданням у 2007 році буде запропонувати і менеджерам і журналістам і іншим творчим працівникам новітні найпрогресивніші програми підвищення кваліфікації і професійного розвитку. Наступного року обов’язково відбудуться декілька цікавих майстер-класів провідних українських та закордонних журналістів, готується низка тренінгів для медіа-менеджерів різних рівнів, розробляється серія цікавих юридичних семінарів. В якості тренерів ми плануємо запрошувати знаних вітчизняних фахівців та іноземних «зірок». Думаю, ми зможемо запропонувати якісно новий рівень освіти кадрів українським телерадіокомпаніям».