Історія питання

17 Січня 2006
5065
17 Січня 2006
21:03

Історія питання

5065
Як питання редакційної політики медіа набували актуальності для українських журналістів
Історія питання


Як  питання редакційної політики  медіа  набували актуальності для українських журналістів

2002 рік

2002 рік увійшов в історію української журналістики як рік, коли “четверта влада” вперше спромоглася на колективний публічний та організований супротив у відповідь на політичний тиск з боку взаємозалежних можновладців та фінансово політичних угрупувань. Акції  протесту  журналістів восени 2002 року  стали наслідком приходу на пост голови Адміністрації Президента Віктора Медеведчука, який після  парламентської виборчої кампанії-2002 запровадив практику так званих “темників” не тільки у ЗМІ, контрольованих СДПУ(о), але й на інших телеканалах та у друкованих виданнях. «Темниками» називали  неофіційні, але обов’язкові для виконання більшістю  українських медіа, які були на той час підконтрольні  режимом Кучми, циркуляри щодо висвітлення подій та їх інтерпретації.

Третього жовтня 2002 року близько 50-ти київських журналістів, зібравшись разом у столичному Будинку кіно на круглий стіл “Політична цензура в Україні”, підписали “Маніфест українських журналістів з приводу політичної цензури”. Підписи  журналістів зі всієї України  під Маніфестом  почав збирати сайт «Детектор медіа». Загалом  до Маніфесту приєдналося 467 українських медійників. Таким чином, вітчизняні   журналісти вперше солідарно засвідчили існування цензури в українських медіа, навівши власні приклади – починаючи з переліку заборонених для висвітлення тем та особистостей, закінчуючи свідченнями про атмосферу страху, що була присутня в редакційних колективах. Також учасники круглого столу підкреслили, що не підтримують жодну політичну силу, і обговорили можливість протистояння цензурі та політичному тиску.

А 5 жовтня вже понад сто журналістів знову об’єднали зусилля для того, щоб сформувати  Страйком та Оргкомітет зі створення Всеукраїнської незалежної  профспілки працівників ЗМІ (згодом – Незалежної медіа-профспілки). Вони також прийняли текст Заяви, в якій вперше намагалися визначити своє розуміння “ПОЛІТИЧНОЇ ЦЕНЗУРИ” та її відмінності від “РЕДАКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ” медіа. Зокрема, в Заяві йшлося:  «Під політичною цензурою ми розуміємо, згідно зі ст. 5 Закону „Про інформацію”, ст.2 та 6 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” , ст. 2 Закону „Про телебачення та радіомовлення”, а також згідно власного досвіду праці у різних ЗМІ:
- Вимогу попереднього погодження повідомлень, матеріалів, а також заборону поширення повідомлень і матеріалів з боку державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян (політичних партій), крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю;
- Заборону – з боку вище перерахованих суб’єктів, а також власників та засновників ЗМІ – на висвітлення певних політичних та економічних тем та діяльності певних політичних та публічних осіб, що порушує право громадян на отримання від засобів масової інформації неупередженої та об’єктивної інформації;
- Тиск на власників, засновників, редакторів ЗМІ з боку вище перерахованих суб’єктів з метою нав’язування певного характеру інтерпретації фактів та подій, метою маніпулювання інформацією та суспільною думкою, а також метою перешкоджання дотриманню ЗМІ принципів ідеологічного та політичного плюралізму.
- Психологічний тиск з боку вище перерахованих суб’єктів, а також власників, засновників та менеджерів ЗМІ на журналіста з метою примусити його відмовитись від публікації матеріалу;
- Намагання з боку вище перерахованих суб’єктів монополізувати – економічними, політичними та силовими засобами - інформаційний простір, нав’язати великій кількості ЗМІ єдині стандарти інформаційної політики:
- Намагання вище перерахованих суб’єктів, а також власників або засновників ЗМІ перешкоджати журналісту у виконанні ним своїх професійних обов’язків, які визначені у ст. 26 „Закону про друковані засоби масової інформації (пресу) України”.
Ми впевнені, що є дуже чіткі критерії розмежування Редакційної Політики видання від Цензури. Редакційна політика – це те, що має відповідати всім вимогам чинного Законодавства України та Конституції. Це те, що має і може бути відкрито проголошено власниками ЗМІ, засновниками та редакторами.
Всі інші форми та методи впливу на діяльність ЗМІ та зміст їхньої інформації – це Цензура
».

У 2002-2003 роках була створена Київська Незалежна Медіа Профспілка – яка мала стати осередком об’єднання журналістів всієї країни. Завдяки вдалим переговорам активістів журналістського руху з керівництвом українського парламенту 4 грудня 2002 року відбулися парламентські слуханняСуспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні”, які Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації на чолі з народним депутатом від фракції “Наша Україна” Миколою Томенко готував у тісній співпраці зі Страйкомом та Київською незалежною медіа-профспілкою. В результаті слухань у квітні 2003 року народні депутати прийняли Закон України “Про внесення змін до деяких законів України за результатами парламентських слухань “Суспільство, ЗМІ, влада: Свобода слова та цензура в Україні”. Цей Закон вперше в українському законодавстві давав визначення поняття “цензура”, встановлював відповідальність за неправомірну відмову у наданні інформації, звільняв медіа від відповідальності за висловлення оціночних суджень, забороняв органам державної влади та місцевого самоврядування позиватися до суду щодо дифамації.

На жаль, народні депутати не внесли у законодавство про ЗМІ положення щодо публічної редакційної політики, яка базується на професійних журналістських стандартах, про необхідність якого вже  тоді вказували медіа-експерти. Так, наприклад,  у журналі „Національна безпека і оборона” в статті «Можно ли противостоять политической зависимости СМИ в современной Украине?» головний редактор «Детектор медіа» Наталія Лигачова пропонувала: потрібно  «Добиваться от законодателей внесения изменений в «Закон о печатных средствах массовой информации (прессе) Украины», статьи 12 и 18. Эти изменения должны определить а) ответственность собственника (учредителя) издания за несоблюдение задекларированных им при регистрации изданий программных целей, вплоть до закрытия издания. Программные цели должны быть публично задекларированы в Программе издания, утвержденной собственником. Добиваться – в том числе угрозой журналистских забастовок – от собственников изданий принятия Уставов редакций принадлежащих им СМИ (на основе требований ст. 21 и 22 «Закона о печатных средствах массовой информации (прессе) Украины»). В редакционных Уставах должны определяться в том числе и принципы редакционной политики – на основе стандартов профессиональной журналистики и журналистской этики. Редакционные уставы должны стать основой подписанных между собственниками изданий и редакционными коллективами (или членами профсоюза Договоров (коллективных), или индивидуальных Контрактов, предусматривающих обязанности и меру ответственности за нарушение их положений как собственником, так и работником издания».

В той же час, можна констатувати, що  наприкінці 2002 року журналістам вдалося дещо пом’якшити тиск з боку Адміністрації Президента, а також власників та менеджерів ЗМІ.

2003 рік

2003 рік став роком продовження боротьби журналістів проти «темників». Рік розпочався  з того, що існування цензури в українських медіа визнали не тільки українські парламентарії, а й  депутати Парламентської Ради Європи, і під час своєї зимової сесії у Страсбурзі вони документально зафіксували цей факт. „В Україні, відповідно до численних свідчень журналістів та висновків парламентських слухань з питань свободи слова та цензури, Адміністрація Президента надає інструкції засобам масової інформації щодо висвітлення основних політичних подій” – саме таку поправку було внесено у резолюцію ПАРЄ у січні 2003 року. Звісно, таке рішення не стало спонтанним. Йому передували декілька зустрічей членів Київської незалежної медіа-профспілки (Олександра Чекмишева, Вахтанга Кипіані, Наталі Лигачової та ін.)  з депутатами та чиновниками ПАРЄ безпосередньо в Києві. Крім того, для цього на сесії ПАРЄ побувала делегація незалежних українських журналістів (Андрій Шевченко, Олена Притула та ін.) разом із Миколою Томенком, тоді – головою парламентського комітету з питань свободи слова та інформації.

Журналісти розуміли, що подальші зусилля у  напрямку боротьби з цензурою, за прозору редакційну політику медіа  будуть ефективними лише за умов об’єднання. „Нам нужен профсоюз. Не просто свой, а свой в доску. Члена профсоюза в тысячу раз сложнее уволить, чем обычного работягу. Просто потому, что нужно согласие профкома. Профсоюзная организация может официально вести переговоры. Владельцам медиа придется подписывать соглашения, нарушить которые – подсудное дело. Объединенные профсоюзы могут вести отраслевые переговоры и менять ситуацию во всех СМИ Украины”, - писав  ще восени 2002 року в «Телекритиці»  нинішній голова НМПУ Сергій Гузь. А вже  на початку 2003 року осередки майбутньої Незалежної медіа профспілки України було створено у Новій Каховці, Дніпродзержинську, Запоріжжі, Миколаєві, Севастополі, Змієві, Сімферополі, Одесі, Харкові, Херсоні, Сумах та Києві. Захист профспілки дозволив журналістам бути сміливішими в боротьбі за право на професію, не боятися, що власник звільнить їх за це.

Але, на жаль, тоді журналістам не вдалося масштабно консолідуватися в боротьбі проти цензури. Створений Страйком згодом  розпустили, а на деякі телеканали повернулася система „темників”, які впливала на формування їх редакційної політики. Власники та топ-менеджери ЗМІ, у свою чергу, робили акцент на корпоративній етиці, закликаючи журналістів не виносити „цензурне” сміття з хати і вирішувати всі  питання у вузькому „сімейному” колі. Але така позиція  не знайшла підтримки в редакційних колективах. Не зважаючи на заклики керівництва, деякі  журналісти продовжили боротьбу за право повідомляти споживачам достовірну інформацію.

Навесні 2003 року Інтернет-видання  «Детектор медіа» випустило  книгу «Телебачення спецоперацій. Маніпулятивні технології в інформаційно-аналітичних програмах українського телебачення: моніторинг, методи визначення та засоби протидії».   У рекомендаціях щодо засобів протидії маніпуляціям та цензурі у ЗМІ в цьому  ґрунтовному дослідженні велике значення надавалося  саме необхідності введення в практику всіх українських медіа, а найперше – телеканалів – публічних  Засад  редакційної політики. Пропонувалося  зробити  обов’язковим декларування  кожним телеканалом власної редакційної політики – зробивши, в тому числі,  це умовою  отримання каналами ліцензій на мовлення  або продовження  вже отриманих ліцензій.
 
Незрівнянним прикладом  перемоги журналістів стало підписання влітку 2003 року засад редакційної політики між колективом та власниками 5 каналу. Угода про взаєморозуміння дозволила всім сторонам цієї домовленості встановити чіткі правила гри на телеканалі. Угоду підписали, з одного боку, представник власників каналу, народний депутат  Петро Порошенко (фракція  «Наша Україна»), з іншого – топ-менеджери каналу Андрій Шевченко, Роман Скрипін.

Таким чином, Засади редакційної політики 5 каналу стали ПЕРШИМ ПУБЛІЧНИМ  ОФІЦІЙНИМ ДОКУМЕНТОМ в історії українських  медіа,  який  зафіксував  права та обов’язки власників ЗМІ, топ-менеджерів та редакційного колективу. В основу цього документі лягли редакційні засади (вказівки продюсерам), прийняті  у корпорації ВВС, адаптовані до українських реалій.
 
Напередодні річного засідання Ради співпраці Європейського Союзу та України організація Human Right Watch підготувала свій звіт „Боротьба навколо новин: неофіційна державна цензура на українському телебаченні”, в якому знов підтверджувався вплив таємних інструктивних меморандумів, відомих як „темники”, на діяльність ЗМІ в Україні. Документ на 48 сторінок було оприлюднений на важливій річній зустрічі між Україною та країнами  Європи  у Брюсселі.

2004 рік

У 2004 році втручання в редакційну політику українських ЗМІ посилилось. За даними моніторингу Інституту масової інформації, порівняно з попереднім роком кількість зафіксованих фактів економічного, політичного та непрямого тиску на журналістів та медіа суттєво збільшилось - з 37 до 60 випадків. Насамперед, це було  пов’язано з президентськими перегонами.  Тотальна маніпулятивна роль, яку відвели медіа під час виборчої кампанії-2004 можновладці та лояльні до режиму Кучми олігархи призвела  до другої хвилі активних публічних протестів.  Вони відбулися напередодні першого туру голосування у президентській компанії  і  отримали назву „журналістської революції”.

Так, 25 жовтня 2004 року 25 журналістів „5 каналу” оголосили безстрокове голодування  в знак протесту проти тиску на телеканал. Нагадаємо, тоді рахунки „5 каналу” були арештовані, в багатьох регіонах України кабельні оператори відмовлялися від трансляції, а окремі політичні сили через Нацраду намагалися позбавити канал ліцензії. Цю акцію протесту підтримали їхні колеги з інших телеканалів. Саме приклад „5 каналу” дав іншим журналістам „зелене” світло на продовження боротьби з „темниками”.

А 28 жовтня журналісти п’яти центральних телеканалів – Нового каналу, ICTV, „Інтеру”, „Тонісу” та НТН – висловили протест проти  ситуації, яка склалася  у зв’язку з висвітленням виборчої кампанії. Тоді вони отримали підтримку від Київської незалежної медіа-профспілки  та громадських організацій. На „Телекритиці”, яка є корпоративним сайтом журналістів, за декілька днів було зібрано підписи 346 тележурналістів під Заявою проти цензури.

2 листопада акцію протесту українських журналістів підтримали в Росії, а наступного дня свою заяву розповсюдила Міжнародна федерація журналістів. „Журналісти зіткнулися із високим рівнем негативного тиску з боку керівництва та їхніх політичних господарів. Вони проявили велику відвагу для захисту сої прав”, - відзначив генеральний секретар МФЖ Айдан Вайт.

10 листопада журналісти „Вістей” Першого національного  каналу ухвалили написані ними ЗАСАДИ РЕДАКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ.  Вони  запропонували топ-менеджменту в особі першого віце-президента НТКУ Миколи Канішевського та директора ТВО „Новини” Артема Петренка підписати з ними Угоду про редакційну політику. Але керівництво НТКУ відмовилось підписувати засади, які підготували 13 новинних журналістів, не визнавши їх юридичним документом. Тоді журналісти в односторонньому порядку зобов’язалися дотримуватися  цієї угоди.

Потім поширилися випадки тиску на журналістів УТ-1, які таким чином відмовилися від темників: їх знімали з ефіру та звільняли. Це призвело до нової акції протесту „Тут звільняють за правду!”, організованої КНМП 16 листопада, та підтриманої колегами з Нового каналу, „1+1”, „Інтеру”, ICTV, СТБ, НТН, ГАЛА-радіо та радіо „НАРТ”. В цей же день свою підтримку українським журналістам висловила Норвезька спілка журналістів.

Ще 28 жовтня 7 журналістів каналу «1+1» за власною ініціативою звільнилися з каналу  в знак протесту проти „темників”, і офіційно прокоментували свій крок. Згодом до них приєднався восьмий колега – Євген Глібовицький, а потім  розпочався відтік кадрів і з інших телеканалів. Крім  того, на Майдані з’являлись намети різних медіа .

Під час помаранчевої революції РЕДАКЦІЙНИЙ КОДЕКС було підписано на каналі ICTV.
13 листопада 2004 року  в Києві відбувся круглий стіл „Власники та журналісти: причини конфліктів та можливі шляхи їх вирішення”, організований Київською незалежною медіа-профспілкою, „Детектор медіаю” та Інститутом масової інформації  (ІМІ). Цінність цього заходу була у тому, що журналісти та єдиний представник телевізійного топ-менеджменту (шеф-редактор „Інтеру” Олексій Мустафін) обговорили можливість підписання угод про редакційну політику між власниками ЗМІ та співробітниками. Тоді учасники круглого столу наголосили, що така форма  домовленості обов’язково повинна бути публічною, інакше у керівництва завжди буде можливість порушити  угоду, не відкриту для громадкості.

Актуальна тема вийшла за рамки круглих столів, семінарів та прес-конференцій. На сайтах та у пресі розпочалася жвава дискусія щодо необхідності впровадження редакційних угод.
Дуже цікавою і корисною пропозицією є затвердження редакційних статутів телерадіокомпаній, які міститимуть принципи їхньої редакційної політики, - писала у статті для „Детектор медіа» після обговорення необхідності внесення змін до законодавства про телебачення та радіомовлення керівник правового центру Незалежної асоціації телерадіомовників Тетяна Фоміна, - Усі учасники зустрічі погодилися, що такий документ повинен існувати, хоча б для того, аби глядачі (слухачі) і творчий колектив телерадіокомпанії знали про те, які принципи діяльності компанії задекларовані, і могли порівняти цю декларацію з реальністю. Крім того, цей документ, якщо він буде затверджений керівником компанії разом із творчим колективом, посилить позицію журналістів у трудових спорах у разі порушення керівництвом телерадіокомпанії затверджених принципів редакційної політики ”.

ЇЇ думку в своїй публікації підтримав тодішній голова КНМП Єгор Соболєв: „Я пропоную зобов’язати телекомпанії закріпити в редакційних статутах невтручання власників та їх менеджменту в безпосередній процес виробництва новин. Це не є обмеження бізнесу. Власник має всі можливості підібрати гарного шеф-редактора. Але після цього він повинен йому довіряти. Так буде краще спатися обом ”.

Керівник юридичної служби Асоціації мережевих телерадіомовників України Дмитро Федечко зазначив тоді, що обов’язковість укладання договору між власниками та працівниками вже передбачена українським законодавством. „Його основою є ЗУ „Про колективні договори та угоди”, - писав він на сторінках „ТК”, - Умови, які проектом пропонується викласти у „Редакційному статуті”, можна і слід викладати у колективній угоді. Немає перешкод ані для того, щоб викласти в цій угоді гарантії інтересів журналістів як будь-яких інших працівників, ані для відображення спеціальних норм, які зумовлені особливою роллю і значенням засобів масової інформації, в тому числі телебачення і радіо”.

Підсумував дискусію „Детектор медіа” тоді голова НМПУ Сергій Гузь, який назвав самим дієвим із наявних механізмів для запуску редакційних угод законодавство про колективні переговори та колективні договори. „Да, там нет прямых указаний на введение пункта о редакционных уставах, - писав він- Но процедура составления коллективных соглашений такова, что позволяет включать в него любые разделы”.

Під час круглого столу, який провела за участю представників іноземних медіа-профспілок НМПУ 19 грудня 2004 року, його учасники визначили два можливих підходи для вирішення цієї проблеми: або через внесення змін до медійного законодавства, якими б ЗМІ зобов’язувалися мати задекларовану редакційну політику та угоди між власниками та творчими співробітниками. Або через внесення відповідних змін до практики колективних угод.

А вже 20 грудня Громадська рада з питань свободи слова та інформації заслухала робочу групу з підготовки проекту нової редакції Закону України „Про телебачення та радіомовлення”, яка до другого читання цього документу підготувала ряд пропозицій щодо захисту права журналістів на професію. Серед основних проблемних моментів, які визначили тоді для першочергового вирішення, член робочої групи Комітету ВРУ з питань свободи слова та інформації Юрій Кобзар назвав створення законодавчих механізмів для забезпечення балансу між власниками, топ-менедлжерами і колективом телерадіоорганізацій. Вирішити цю проблему пропонувалось через створення наглядових рад ТРО, які можуть формуватися зі складу засновників (власників), творчого колективу та громадських орагнізацій та будуть наділені певними повноваженнями, наприклад, щодо заборони цензури, матимуть право дорадчого голосу при призначенні чи звільненні керівників ТРО. Крім того, законопроект давав правове визначення редакційного статуту як обов’язкового нормативного документу, що регламентує редакційну політику телерадіоорганізації та порядок її здійснення, відносини між керівництвом та творчим колективом телерадіоорганізації, права і обов’язки творчих працівників та критерії, за якими можна визначити їхній професійний рівень. Стаття 56 проекту містила перелік вимог до змісту редакційного статуту, терміни та порядок його затвердження і санкції у разі їх порушення.

2005 рік

Знаковою подією 2005 року стало створення у січні Коаліції громадських організацій „Суспільне мовлення”, робоча група якої розробила ЗАСАДИ РЕДАКЦІЙНИХ ПРИНЦИПІВ ГРОМАДСЬКИХ МОВНИКІВ – змістовного і обґрунтованого документу, що претендує бути взірцем для ньюз-румів будь-якої телекомпанії.

У травні цього ж року цей документ став у пригоді журналістам Першого каналу, які,  нарешті,  публічно підписали свої засади редакційної політики з топ-менеджментом  та  владою – в обличчі тодішніх  віце-прем’єра з гуманітарних питань Миколи Томенка, президента НТКУ Тараса Стецківа та віце-президента НТКУ  з інформаційного мовлення Андрія Шевченка.

Був  також підготовлений  ґрунтовний документ з основ редакційної політики на телеканалі «Інтер» - за ініціативи та за безпосередньою участю тодішнього головного редактора інформаційно-аналітичної служби каналу Олексія Мустафіна. На жаль, нові власники каналу, які прийшли  на «Інтер» восени 2005 року, поки що відмовились підписати цей документ.  Та й  більшість українських телеканалів продовжують працювати без „редакційних угод”.

Отже, журналістська боротьба за професійні права  продовжується. Журналістам необхідно  настійливо добиватися підписання публічних угод про принципи редакційної політики, які базуватимуться на професійних журналістських стандартах і будуть частиною колективних угод із власниками.

Усі матеріали рубрики „Редакційна політика” публікуються  за підтримки Посольства Великобританії в Україні.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
„Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5065
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду