Нам дуже пощастило отримати можливість працювати одночасно і журналістами, і ведучими. Це класна західна практика провідних європейських та американських каналів, у тому числі таких гігантів як BBC, CNN. Для мене це просто ще одна грань професії журналіста. Важливо правильно подати картину дня так, щоб колеги були задоволенні, а глядачі наступного дня десь у транспорті говорили: «Бачили вчора «Вікна-новини» на СТБ? Вони такі гарні сюжети роблять».

Ваша колега Ольга Кучер також нещодавно дебютувала в ролі ведучої. Вона обрала образ друга, який розповідає останні новини за філіжанкою кави. Як Ви плануєте подавати інформацію людям?

У нас дуже гарний колектив, багато талановитих, чудових журналістів і кожен з них має свій стиль подачі. Для мене новина – це вишукана страва, яку важливо правильно подати, ще й бажано з правильним соусом. Новини – це не розважальне шоу, а ведуча – це не зірка, яка «посвітила лицем» і її почали упізнавати. У нас дуже кропітка, щоденна праця, де за кожне промовлене слово ти несеш відповідальність.

Юлія Янчар під час робочого процесу

Розкажіть, як ви потрапили у серйозну журналістику?

Я довго до цього йшла. Маю дві вищі освіти журналіста, одну з них здобула у Варшавському університеті. Сім років тому я мала можливість залишитись після навчання у Польщі, але з часом зрозуміла, що дуже-дуже хочу повернутися додому. Я із Західної України, почуття патріотизму у нас у крові! Не маючи жодних зачіпок переїхала до Києва і філігранно виточувала журналістську майстерність, починаючи з роботи на регіональному каналі. Пізніше мене запросили працювати у «Вікна-новини» на СТБ. Зараз, повертаючись думками у минуле, я розумію, що вчинила дуже правильно, коли повернулася до України.

На вашу думку, чи змінилася українська журналістика останнім часом?

Це був найскладніший рік в українській журналістиці. Так, ми здобули колосальний досвід, але я б ніколи не побажала майбутньому поколінню пережити те, що й ми, починаючи з Євромайдану. Добре пам’ятаю той день, коли Янукович не підписав угоду з ЄС. О п’ятій ранку побачила відео, де розганяли студентів. З того моменту все й почалось — Майдан, Крим, війна. Це справді найдраматичніший рік для України. Попри інформаційну боротьбу, українська журналістика зберегла своє обличчя і всі стандарти професії.

Юлія Янчар

Дехто засуджує появу позитивних новин, враховуючи події в країні, що Ви думаєте з цього приводу?

Країна зараз у війні, але не варто шукати негатив у тому, що життя продовжується і у новинах подаються позитивні сюжети. Це справді найбільше горе, яке сталось за всю незалежність країни, але ми повинні думати і про психологічний стан іншої частини людей.

Зараз багато сентиментальних сюжетів, у нас з’явилася нова рубрика про героїв нашого часу. Їх зараз так багато, що можна кожен ефір наповнювати тими незвичайними вчинками простих людей.

Ми сміялись з патріотизму американців які «тулили» свій гімн, свої прапори у кожний фільм, але ці люди вибороли право на незалежність ще у 19 столітті, а ми робимо це тільки зараз у 21 столітті. Кожен подвиг звичайного хлопця, чийогось брата, чийогось батька заслуговує на те, щоб бути почутим!

Буває так, що ведучий не погоджується з об’єктивністю сюжету?

Новини – це колективна робота. Вона залежить не тільки від журналіста, а й від водія, який повинен вчасно тебе привезти, оператора, який має зняти правильний відеоряд, режисера монтажу, редактора… Мені пощастило працювати у колективі, де є діалог. Ми поважаємо думку один одного, прислухаємось до порад, то ж я не маю підстав не довіряти нашим журналістам.

Стати ведучою, це для вас найвища точка журналістської кар’єри?

Особисто для мене фах журналіста – це невпинна робота над собою. Сказати, що десь закінчується межа – буде неправильно. Коли ти берешся за місію розповідати щось людям, то маєш сама в цьому дуже добре розбиратися. Якщо ти їдеш до парламенту, то маєш розуміти, що таке регламент, законопроекти. Якщо є дівчата, які мріють сісти «в кадр» і думають, що на цьому закінчиться кар’єра, то це не так.  Я дуже люблю свою роботу. Я щоранку встаю, чи світить сонце, чи падає дощ, залюбки біжу на свою роботу. І я щаслива, що знайшла себе у цій професії, це дорогого варте.

«Особисто для мене фах журналіста – це невпинна робота над собою», — Юлія Янчар

Повертаючись до вашого досвіду роботи  за кордоном, розкажіть у чому  різниця між польською та українською журналістикою?

Польська журналістика  має класичну проамериканську модель. Вона дуже зріла. Коли мені було 22 роки я прийшла на стажування до однієї з провідних газет Польщі. До мене поставились як до дитини, хоча я мала трирічний досвід роботи. На Заході у кадрі сидить не людина-диктор з театрального інституту, а журналіст чи редактор, це апріорі. До речі, там  чоловіків набагато більше. У нас журналістика більш емансипована.

Чим же у них займаються 22-річні журналісти?

Вчаться, стажуються. Якщо у нас до 30-ти дехто встигає зробити класну кар’єру, то у них у цьому віці тільки починають перші кроки. Можливо тому я хотіла повернутися до України — у нас вірять в молодь.

Ви дивились всією командою перший ефір Ольги Кучер, що відчували?

Ми так всі переживали! Це прем’єра, це завжди дуже радісно! Нам пощастило працювати в такому колективі, коли у тебе вірять твої редактори, твої журналісти. У нашому ньюзрумі дуже сімейна атмосфера. Це як в родині, коли у тебе вірять мама, тато, брат… це дуже допомагає.

Каріна Кіщак, stb.ua