Якщо вірити офіційному сайту ДТРК «Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення"», «головною метою створення Національного каналу супутникового телерадіомовлення є забезпечення входження України у світовий інформаційний простір та вирішення завдань входження національної інформаційної інфраструктури до європейської інформаційної інфраструктури та глобальної інформаційної інфраструктури; розповсюдження як в Україні, так і за кордоном технічними і технологічними засобами об'єктивної інформації про процеси, що відбуваються в нашій державі та у світі, виходячи з гарантування прав громадян на свободу думки і слова, на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань, а також розроблення та реалізацію програмної політики, що відповідає національним інтересам України і формуванню демократичного суспільства; створення конкурентоспроможної інформаційної продукції та розповсюдження, обмін і продаж її в Україні і за кордоном; сприяння зміцненню міжнародних зв'язків України, зростанню її авторитету в світі».

Перепрошую за розлогу цитату, але вона потрібна, щоби зрозуміти, яка прірва лежить між прекраснодушними деклараціями-намірами та їхньою реалізацією. Один день, а саме 25 вересня, присвячений перегляду «конкурентоспроможної інформаційної продукції», викликав дві емоції. Перша - відчуття безнадійно змарнованого часу. Друга - реальне дежавю.

Почувалася так, наче мене посадили в машину часу й відфутболили в часи допотопного УТ-1, десь так у рік 1975-80-й. З епізодичними потрапляннями в середину 90-х.

Якби не прес-конференція Петра Порошенка, що її канал УТР транслював наживо, був ризик остаточно зануритися в атмосферу «найкращих культурних здобутків» шароварно-етнографічної епохи УРСР.

Українські серіали на українському матеріалі - це, звісно, величезний здобуток 90-х. «Царівна» за Ольгою Кобилянською чи «Роксолана» з Ольгою Сумською таки справді можна було вважати здобутками. Але - в часи їхнього створення. Зараз вони цікаві хіба що вчителям української літератури (можна рекомендувати учням замість прочитання оригінальних текстів у шкільній програмі) та історії (з тієї ж причини).

Хоча, скажімо, якби я досі мешкала на березі Тихого океану, причому на його російському березі, в Петропавловську-Камчатському, ці серіали могли б дуже потішити людину, цілковито відірвану від рідного мовного середовища. Бо ж на американських берегах того ж таки Тихого океану з україномовним середовищем ситуація набагато краща. Відтак певності, що згадані фільми мають великий успіх у діаспори Північної Америки, куди, згідно з даними УТР, йде сигнал із супутника, автор цих рядків не має.

Проте українські серіали 90-х років - просто перлини в діадемі програмової сітки УТР. Інші її камінчики - це вже навіть не синтетичні name="__DdeLink__1002_628928645">фіаніти, а скляні стрази.

Зрозуміло, що продукт виробництва місцевих ОДТРК, окрім них самих, жодна приватна телекомпанія показувати не буде навіть під страхом бути кинутими в контейнер для сміття всім колективом. Тому програми обласних телерадіокомпаній доводиться прилаштовувати на каналах державних. Яких у нас на рівні загальнонаціональному аж три. Перший національний, канал «Культура» та УТР.

І якщо Перший нині активно працює над переформатуванням на суспільного мовника, через що поява в його ефірі відверто провінційних програм від ОДТРК - явище досить рідкісне, то «Культура» та УТР не мають іншого виходу, крім як показувати своїм глядачам витвори периферійних телекомпаній. Ну, треба ж чимось сітку забивати, якщо немає ані коштів, ані кебети створити повноцінний контент для закордонної аудиторії.

Левову частку цього контенту на УТР становлять документальні фільми. Але які це фільми! «Матір Божа, Царице Небесна!» - вигукнув би Микола Васильович Гоголь. Якби дожив до наших благословенних часів.

Особливих претензій до таких «шедеврів» як «Дорога додому», покликаний, вочевидь, пробудити світлу ностальгію за споришевими стежками в рідному селі десь на Київщині, не маю. Мабуть, для діаспорян у цьому є свій шарм. Та ще й коли за кадром співає Ніна Матвієнко.

Не можна також вергати каміння на тих, хто ставить у програму два поспіль документальні фільми про Тараса Шевченка - «Земля, яку сходив Тарас» і «Волинськими дорогами Тараса». Адже редактори, вочевидь, керувалися найшляхетнішими мотивами - святкуємо досі Рік Кобзаря з нагоди його 200-річчя. Незважаючи навіть на те, що обидва фільми зроблено в суто учнівському стилі (а може, й для учнів середньої школи), -  нудно, ялово й без жодних родзинок у вигляді несподіваних знахідок чи детективної інтриги, це можна вважати сумлінною ілюстрацією до підручника для середньої школи.

Проте як назвати, точніше, чим пояснити присутність у сітці відверто радянських квазідокументальних стрічок про Велику вітчизняну війну, невідомо. Якщо це пропаганда, то та, від якої нормального глядача хіба що заціпити може. А якщо ці «фільми» загортають в обгортку знаного бренду «Сім чудес України», додавши рубрику «Терра Хмельниччина» тоді, коли йдеться замалим не про ленінську «монументальну пропаганду», назвати це інакше, ніж наругою над здоровим глуздом, не випадає. Фільм цей називається «В бій ідуть, або Кілька миттєвостей вічності».

Тут залюбки цитують маршала Жукова, який назвав Проскурів другим Сталінградом, любовно розповідають історію про танк, який поставили на постамент хтозна-коли, а також щедро розсипають «одкровення» учасників тієї самої Великої вітчизняної війни. Так, наче надворі не XXI століття, а друга половина XX, і останній міф сталінсько-путінського дискурсу про перемогу великого Радянського Союзу над німецько-фашистськими загарбниками досі ніким не розвінчано. І чомусь ілюструється вся ця історія монументальної пропаганди кадрами зі славетного фільму Леоніда Бикова, хоча до авіації він жодного відношення не має.

З тієї ж серії наступний «шедевр», уже під рубрикою «Скарби музеїв Полтавщини». Ні, це не Опішня з її Музеєм гончарства, й не Музей Гоголів-Яновських, Григорія Сковороди або ж Давида Гурамішвілі. Це - самодіяльний музейчик одного авіаційного з'єднання часів, знову ж таки, Великої вітчизняної війни, що нині тулиться в приміщенні профтехучилища, де колись і розміщувався штаб тієї авіачастини. Веде екскурсію ветеран авіації, старенький і немічний (так і проситься сюди слівце «сивочолий», яким так полюбляють оживляти свої тексти про ветеранів журналісти районок). Його відверто шкода, як і тих, хто не повернувся з боїв Другої світової й про кого літній екскурсовод розповідає.

Але скажіть, на Бога, чи потрібні такі фільми сучасному глядачеві за околицями України? Якщо їх транслюють для цільової аудиторії, тобто ветеранів, яких лишилося критично мало, то потенційні споживачі такого продукту живуть хіба що в Росії. Заробити якісь дивіденди на них Українська всесвітня телевізійна служба, може, й могла б, якби ми й досі кружляли на орбіті «Великої Росії». Але ж, здається, з цим покінчено, чи я неправильно розумію європейський вибір України?

Та сама історія з продукцією Запорізької ОДТРК - знову спогади людини, яка переживала події Другої світової війни як війни Великої вітчизняної. Чи не забагато? І це ж був не День Перемоги, не 22 червня і не День визволення Києва від німецько-фашистських загарбників! Ні, може, того дня й звільнили якийсь населений пункт України, але в титрах на це не вказували.

У прайм-таймі, о 19-й, на УТР виходить підсумково-аналітична програма російською мовою «Актуально». 25 вересня її ведучий Михайло Городецький спілкувався з волонтерами Маргаритою Побережник, Ігорем Линовицьким та Олексієм Кукуєвим. Програма своїй назві цілком відповідала, бо нині волонтери в зоні АТО - це без перебільшень наше все. Темпоритм розмови, щоправда, актуальним назвати важко, бо це була така собі некваплива розмова на задану тему, де ведучий ставить запитання, вже знаючи на них відповідь і не перебиваючи учасників. Отож, повноцінним ток-шоу сучасного формату, з його неодмінною динамікою, програму «Актуально» назвати не можна.

«Моя пісенна сповідь» - чистий зразок «поплавщини», яка буяла на Першому національному до призначення Зураба Аласанії на посаду генерального директора каналу (і досі, втім, буяє на тих самих частотах, але в слоті «Ери». Та й на каналі «Київ» про співочого ректора ніяк не можуть забути). Щоправда, на УТР у ролі відкривача нових імен на українській естраді - композитор Мар'ян Гаденко. Його підопічна, така собі «дуже талановита співачка й поетка» Катерина Шимків, незважаючи на свою молодість і наявність певних вокальних даних, вразила цілковитою безперспективністю вибору творчого шляху. Хоча від учениці Мар'яна Гаденка чогось іншого годі було чекати. Традиційна українська естрада на кшталт пісень Назарія Яремчука, Оксани Білозір чи Івана Поповича разом із Аллою Кудлай та Василя Зінкевича, безперечно, має своїх шанувальників. Але ж це не зовсім те, що може бути вітриною сучасної української поп-музики. Ну хіба що, повторюся, подібні програми призначено для старшого покоління української діаспори.

Проте їх аж ніяк не можна розцінювати як (див. у першому абзаці) «створення конкурентоспроможної інформаційної продукції та розповсюдження, обмін і продаж її в Україні і за кордоном; сприяння зміцненню міжнародних зв'язків України, зростанню її авторитету в світі».

Не рятують ситуації навіть короткі випуски новин під назвою «Пульс» англійською чи дайджести російською мовою. Або ж рухомий англомовний рядок, де новини часто-густо не оновлюються впродовж кількох годин. Таке враження, що 11 років тому, коли президент Леонід Кучма й тодішня РНБО видавали укази про створення УТР, вони геть не думали, що такий ресурс мусив би щосили пропагувати Україну модерну, а не етнографічно-шароварну.

Хоча тоді нікому в найстрашнішому сні не могло примаритися, що Росія вкраде в нас Крим, а далі взагалі піде на Україну війною, це не виправдовує політики каналу УТР ані до, ані після Ющенка та Януковича. І як би не нарікали керівники УТР на відсутність належного бюджетного фінансування, в сучасних умовах вони мали зробити все від них залежне, аби Україна постала в очах Євразії та Америки справді європейською країною, а не якимось уламком радянської імперії.