Цьогоріч український нон-фікшн яскраво представляють Мустафа Найєм, Сергій Лещенко та Юрій Макаров.
«По обидва боки колючого дроту» - перша книжка журналіста-розслідувача «Української правди» і ведучого hromadske.tv та Першого національного Мустафи Найєма.
«Є дві причини, чому я взявся за цю книжку, - розповідає автор. - Перша: Юрій Віталійович, коли вийшов з тюрми, ми з ним зустрілися, і він почав розповідати всі ці історії. В перші дні нічого іншого, крім тюрми, там не було. Всі ці анекдоти, там було дуже багато тюремного побуту, екскурси в особисте життя. І я подумав: якщо це не записати, то воно просто щезне. І сказав Юрію Віталійовичу: "Давайте просто поговоримо і це запишемо"».
«Я питав себе, чому я про жодного політика не писав, а про Юрія Луценка хочу написати, - каже Мустафа. - Відповідь дуже проста: я не вважаю Юрія Віталійовича ідеальним політиком, таких немає. Але після того, як ми поспілкувалися, я знаю, що він пішов у політику заради політики. Це дуже добра історія, якщо розуміти, заради чого йдуть інші. Це не було заради слави чи грошей. Ті посади, на яких працював Юрій Віталійович, - там можна було заробити набагато більше і жити інакше. Можна було відкупитися від тюрми і поїхати з країни. У нас в Україні людей, які пішли в політику заради політики, без бізнесу і не маючи кримінального бекґраунду - дуже мало. Мені по-людськи було цікаво».
Луценко розповідав дуже багато деталей, і Мустафа спочатку не повірив у їхню правдивість. Тому попросив колишнього міністра, щоби той дав йому свої особисті щоденники, написані в ув'язненні. «Я читав ці щоденники, написані від руки. Всі розмови, які є в цій книжці, записані по них. Я брав один день або місяць і по всіх записах запитував», - розповів на презентації книги Мустафа Найєм.
У книзі Юрій Луценко спочатку постає таким собі самопіарником, який моментами патетично розповідає про свою ефективну роботу в органах. Подекуди навіть здається, що це рекламна література «під вибори». Однак потім, коли він починає розповідати про дружину, дітей, емоції під час перших конвоїв, - читач його бачить зовсім по-іншому. Луценко перетворюється з міністра на звичайного українця, який має такі ж життєві потреби, почуття і права, як і пересічний громадянин України.
Мустафа Найєм не вважає Юрія Луценка ідеальним політиком
Текст написаний не літературною, а розмовною мовою, з використанням тюремних жаргонізмів. Однак без лайки чи матюків. Текст дуже легко читати, він наповнений дрібними деталями, які дозволяють відтворити смак, запах і відчуття, пережитв Луценком під час ув'язнення.
Книга дуже добре структурована, поділена на 84 маленьких розділи та підтеми: «Арешт», «Камера», «Прогулянки», «Хабарі», «Шмон», «Посилки», «На ланцюгу» та інші. За змістом дещо нагадує «Врадіївку» Костянтина Усова, який робив розслідування про Лук'янівку.
На мою думку, ця книга - обов'язкова для прочитання тим, хто хоче зрозуміти судову й тюремну системи в Україні: «Заходиш, півкроку праворуч - одразу параша. Це таке маленька підвищення, у якому є ніби кахельна дірка сорокових років. Від камери цей куток відділяється стінкою по груди, півметра. [...] За цією стінкою залізний умивальник з абсолютно зогнилим краном. Щоб не дзюрило на всі боки, ми його щотижня чим попало перебинтовували».
Юрій Луценко каже, що сміх допомагав йому виживати у в'язниці
Або: «Головна річ для мене в тюрмі - розстрільна камера. Я дізнався, що сиджу в блоці, де раніше були камери смертників. Я попросив показати мені цю камеру. Смертної кари вже немає, але кімната готова до використання. Мені здалося, що підлога все ще масна від крові».
Окрім тюремного побуту, стосунків між ув'язненими та поводженням правоохоронців, є ще одна тема, яка наскрізно проходить крізь увесь текст: любов між Юрієм та Іриною Луценками: «В тюрмі перед кожною зустріччю з Іриною почувався, як студент, що збирається на побачення. Це не жарт! Сидиш, думаєш, що треба ж помити голову, поголитись. Довго вибираєш, що одягнути - при тому, що вибір в тебе невеликий: три футболки, всі чорні, і двоє джинсів. Потім думаєш наперед, що скажеш, як обіймеш... А потім приходиш, а там адвокат! Ну, і що робити? Обіймаєш її ввічливо, а сказати вже нічого не можеш. [...] А потім закінчується побачення, ти повертаєшся в камеру і думаєш: "От ідіот! Невідомо, коли ти її ще раз побачиш, і чи зможеш ти все це сказати..."».
У книзі є також багато гумору від екс-міністра. Сам Луценко каже, що лише сміх допомагав пройти крізь в'язницю. Наприклад, є розділ «Портрет Януковича». «Перший раз, коли в мене викрали портрет Януковича, на якому було написано: "Широка страна моя родная, и много в ней полей и рек. Я второй такой страны не знаю, где президентом бившый зек", я написав заяву, - розповів Юрій Луценко. - Це було на перше квітня. Написав, що рішуче заявляю протест проти викрадення в мене портрета президента, який своєю біографією надихає мене на політичні звершення. І додав: "Вимагаю повернути Януковича в дводенний термін в камеру". В тюрмі працює 5000 людей, і дівчата не дуже вчитуються, і написали: "Луценко вимагає повернути Януковича в камеру"».
Агітації у книзі немає, розмов про сучасність чи настанов також.
За словами Мустафи, загалом вийшло 50 годин диктофонного запису. Однак це лише частка всіх історій, які трапилися з Луценком у в'язниці. «Тут багато чого недописаного, є ще багато нерозказаних оповідань, - каже екс-міністр. - Але другого, третього тому не буде. Сподіваюся, це останні два тюремні терміни».
Фото - Аліна Смутко
