detector.media
Борис Бахтєєв
для «Детектор медіа»
13.08.2014 11:32
Національний відбір на «Дитяче Євробачення»: гарні виступи, сюсі-пусі ведучих та патріотизм на конвеєрі
Національний відбір на «Дитяче Євробачення»: гарні виступи, сюсі-пусі ведучих та патріотизм на конвеєрі
Перемога Sympho-Nick була переконливою. Якби виявилося, що переміг хтось інший — це залишило б дуже неприємний осад

На юніорському пісенному конкурсі «Євробачення», що відбудеться на Мальті, Україну представлятиме тріо Sympho-Nick. Троє дівчат перемогли у фіналі національного відбору, що відбувся 9 серпня в Буковелі, в таборі «Артек - Карпати». Пряму трансляцію вів Перший національний телеканал, а у випуску вечірніх новин Тімур Мірошниченко ще й дав розгорнутий анонс трансляції.

 

Перш ніж повести мову про фінал національного відбору, дозвольте два сторонніх міркування.

 

Мальта - країна, чисельність населення якої не сягає й півмільйона, й чия столиця Валлетта (або Ла-Валлетта) за своїми розмірами зіставна з Обуховом або Васильковом. І, менше з тим, конкурс пройде не в столиці, а в іншому місті. Україна приймала юніорське «Євробачення» двічі - плюс «велике» «Євробачення» 2005 року. І жодного разу навіть не поставало питання щодо місця проведення конкурсів - Київ, і все. Ніби у величезній Україні й міст більше немає, ніби Україна - це «Київ і села». Ніби все життя великої й розмаїтої країни концентрується - й мусить концентруватися - виключно в столиці.

 

І друге. «Артек - Карпати». Зазвичай фінали національних відборів на юніорське «Євробачення» відбувалися в Гурзуфі, в «Артеку». Нині Крим окуповано. Але чи варто було тягнути до Галичини цю назву - «Артек»? Справжній «Артек» - це море. У Буковелі моря немає й не буде - хоч скільки мільярдів туди вкладай, а не буде. Артек - це певна історія, якої в Буковелі теж не буде. Справжній «Артек» давно вже перетворився на топонім, на власну назву. «Нью-Артек»?.. Тож хотіли цього чи ні, а виходять такі собі Нью-Васюки. Претензійність виходить. Але річ не лише в тім.

 

«Артек» був одним із символів сталінського СРСР. Таким собі втіленням гасла «Спасибі товаришеві Сталіну за наше щасливе дитинство», матеріалізацією цього гасла. От тільки... Особисто я не знаю нікого, хто побував би в «Артеку». Відмінники, активісти, переможці олімпіад, учасники самодіяльності - ніхто з моїх однокласників, родичів та знайомих жодного разу в «Артеку» не був. Хіба що класі у п'ятому однокласниця хизувалася: «Моя мама може дістати мені путівку до "Артеку", а вам ваші батьки не можуть!» Мама цієї дівчинки була відповідальним співробітником центрального універмагу й «сиділа на дефіциті».

 

«Артек» - це був навіть не символ сталінського СРСР. Це був один із радянських міфів - такий собі комунізм для дітей, манливий, але, як і належить, недосяжний. То чи варто тягнути той радянський міф, одну з підвалин радянської пропаганди в нову Україну? Тим паче тягнути безпідставно, «просто так - аби було»?

 

Ну, а тепер про власне національний відбір. Перемога Sympho-Nick була переконливою. Виступали вони передостанніми, сімнадцятими - й після їхнього виступу особисто для мене питання про переможця відпало: якби виявилося, що переміг хтось інший - це залишило б дуже неприємний осад. Злагоджений спів, чисті сильні голоси, нестандартна, така, що привертає увагу, пісня, мила зовнішність, удало підібраний сценічний імідж - усі належні компоненти були на висоті. Є, втім, обставина, що непокоїть. За правилами конкурсів «Євробачення», тексти пісень із політичним змістом є неприпустимими. Тут «чистої» політики не було, всього лише патріотизм: пісня дівчат - про Україну та любов до неї. От тільки чогось подібного на конкурсах не пригадується. Залишається сподіватися, що й оргкомітет, і національні журі та аудиторія конкурсу на Мальті поставляться до пісенного патріотизму прихильно.

 

Загалом же рівень конкурсних пісень був досить високим; більшість із них практично нічим не поступалися «середньозваженому» рівню будь-яких програм музичних радіостанцій. Утім, враження деякої однотипності, все ж, залишилося. Неочікуваною проблемою були кінцівки пісень - дуже часто невдалі, мов обірвані на півслові або, навпаки, пафосно підкреслені, вони псували враження.

 

В одній пісні - чи лише видалося? - лунав бек-вокал, аж до того, що солістка співала одну фразу, а тлом була інша. Але ніяких інших вокалістів на сцені не було - хоча це є одним із основних правил «Євробачення»: вокал може лунати лише наживо й лише зі сцени.

 

Правила юніорського конкурсу пісні зазнали певних змін: хоча на пострадянському просторі, зокрема й в Україні, заведено звати ці конкурси «дитячими», нова редакція правил робить акцент на підлітковому характері й пісень, і дійства. Тож інтрига мусить посилитися, оскільки характерно радянські пісні у стилі «щасливе дитинство», з якими останніх років виступали чимало представників пострадянських країн, мають тепер бути поза правилами.

 

Ще нова редакція правил робить наголос на збільшенні ролі підлітків у веденні конкурсів. Тож партнеркою Тімура Мірошниченка - втім, уже не вперше - була Елізабет Арфуш. Отут і виникало відчуття дисонансу. Вельми доросла вже панна Арфуш, як виглядало, виконувала роль учениці, тоді пан Мірошниченко - роль учителя.

 

Перед початком конкурсного концерту учасники (точніше, учасниці: серед конкурсантів був один хлопець-соліст та один дует «хлопець плюс дівчина», всі решта були дівчата) виходили на сцену, представлялися й казали: «Моя пісня про...». Важко уявити собі щось подібне на «дорослому» конкурсі. Та й отак однією фразою розповісти, «про що» пісня? Окрім банальностей, нічого не виходило, та й апріорі вийти не могло. Та й дуже-дуже радянським тхнуло від цього «пісня про...»: зрештою, гарна пісня може бути хоч про dum-dum-dum-doody-doody-dum-dum - аби вона була справді гарною й добре виконаною. «Тема та ідея» - це, радше, для шкільних творів.

 

До речі, тексти не завжди були бездоганними, в одній із пісень, наприклад, лунало: «Налякан я - я захищу тебе». «Налякан» - це, безумовно, принципово нова сторінка в українській граматиці.

 

Мірошниченко та Арфуш нібито й не розмовляли занадто багато. Тільки от якось дуже нерівномірно вони з'являлися - то на сцені, то у грінрумі. Когось представляли після виступів, когось анонсували перед виступами, когось - ані так, ані так. Простежити бодай якусь систему в цьому було геть неможливо, тож і залишалася традиційна для національних відборів підозра: до певних конкурсантів у такий спосіб намагалися привернути особливу увагу аудиторії.

 

«Дівчата, а вдвох легше виступати, так?» - спитав якось Мірошниченко в учасниць дуету «Дабл Смайл». Ну, от що вони мали на те відповісти? Дорослі знайшли б, як віджартуватися; підлітки віджартовуватися дорослому, та ще й в ефірі, насміляться не завжди. «А що це у вас за декорація така, що вона символізує?» - це вже до Ніни та Васі Бойкових (Вася - насправді Василиса). Це вже було, мов запитання до письменника: «А як ви пишете?» І знову ж, далеко не кожен підліток набереться сміливості відповісти: «От беру й пишу». Поширене в нас ставлення: мовляв, діти - це такі ж люди, тільки дурнуваті, - воно, на жаль, виявлялося під час трансляції надто часто. Така от доросла зверхність до дітей, чимало з яких були не такими вже й дітьми.

 

На початку трансляції Елізабет Арфуш оголосила правила: 50% голосів - від журі, 50% - від смс-голосування; в разі рівності балів перевагу буде надано тому, хто отримав вищий бал від журі; з одного номера можна відправляти до 20 смс-повідомлень. Журі сиділо тут само, в залі - це були Руслана Писанка, Андрій Француз, Ельдар Гасимов, Гая Каукі та голова журі Олександр Злотник. Мірошниченко представив азербайджанця Ельдара Гасимова як переможця численних конкурсів, зокрема й «Євробачення». Знадобився певний час, щоб ідентифікувати його як Еля - «половинку» дуету «Ель та Ніккі», що став переможцем «Євробачення» 2011 року. Про дует ведучий не згадав.

 

Що розчарувало - то це заставки до конкурсних номерів. Можливо, вони виглядали б навіть оригінальними та цікавими, якби їхня ідея не була абсолютним плагіатом із заставок «великого» «Євробачення» в Копенгагені: на тлі природи або в якихось неідентифікованих приміщеннях учасники щось робили - заплітали коси (треба було бачити стражденне обличчя дівчини, якій заплітали косу!), розкладали прапорці, кували - одне слово, робили випадкові, взагалі-то, речі. Відмінним від Копенгагена було єдине: наприкінці заставки учасники закликали: «Голосуйте за мене!»

 

Поки йшов підрахунок голосів, на сцені виступили українська зірка юніорського «Євробачення» Софія Тарасова, Злата Огнєвич у дуеті з Ельдаром Гасимовим та тріумфаторка минулорічного юніорського «Євробачення» Гая Каукі. І знову виникло враження... скажімо так, виняткової схожості. Коли Каукі почала співати пісню, з якою вона перемогла у конкурсі в грудні минулого року, неможливо було не помітити: й за мелодикою, й за манерою виконання пісня-тріумфаторка «великого» «Євробачення», що відбулося майже через півроку, Rise Like a Phoenix у виконанні Кончіти Вюрст, ну дуже вже схожа. Як то кажуть, «нот усього сім»? А чи, все ж, Rise Like a Xerox? А Гая Каукі входила в раж, аранжування ставало дедалі танцювальним, голос ставав дедалі сильнішим, набирав обертонів, і... Цей виступ прикрасив би будь-який «дорослий» концерт. 

 

Російська агресія втрутилася й у національний відбір: кримський дует «Звьоздна капель» мав бути тріо, але одну з його учасниць російські прикордонники не випустили через брак якихось документів.

 

І наостанок питання, на яке важко дати визначену відповідь. Надто вже багато було вишиванок, віночків, пісень про Україну, українських прапорців і кольорів українського прапору. Нинішня ситуація це виправдовує? А чи «записні патріоти» передають куті меду - так само, як колись за радянських часів? Адже й, скажімо, в ефірі Національного радіо побільшало патріотичних пісеньок та віршиків, написаних явно не на одному диханні й не в пориві незборимого натхнення.

 

Коли учасники виносили на конкурс патріотичні пісні, вдягалися в національні кольори - це було від душі, щиро й, отже, заслуговувало на повагу. Так само, як люди на вулицях, що роблять козацькі зачіски та вдягаються в синьо-жовте, фарбують у кольори державного прапору мости й інші деталі міського ландшафту.

 

Коли ж кандидати в депутати перед виборами фарбують у синьо-жовте паркани, лавочки й узагалі все, що під руку трапиться, - це викликає зовсім інакше ставлення. Так само й тут: коли автори заставок мало не до кожної з них, доречно чи недоречно, запхали що-небудь «патріотичне», коли патріотизм був не від душі, а за сценарієм - тут, боюся, щирістю й не пахло, а пахло кон'юнктурою. Бо надто вже надмірним був результат. Тож організаторам варто було б не забувати, чим скінчився радянський «патріотизм за рознарядками»: радянські дівчата й жінки соромилися вдягатися в червоне, бо все червоне зрештою почало сприйматися як офіціозне. Перетворювати наявний в Україні щирий сплеск патріотизму на канцприладдя, ставити патріотизм на конвеєр - це, щонайменше, нешляхетно...

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY