«Я *** тобі *** розкажу *** де *** раки *** зимують!» Або так: «Ну, значить, як його, я, так би мовити, тобі, загалом, покажу, взагалі, де раки зимують, розумієш». Слова-паразити (і цнотливо приховані зірочками, і явлені в усій красі) виконують однакову функцію: додають експресивності (на думку мовця) й допомагають зв'язати думку, даючи трохи часу на добір слів, а то й на застосування інших аргументів.

Це засвідчує, зокрема, невпевненість мовця. Причин для неї вагон, візок і возик: це і брак мовної практики, і обмежений словниковий запас, і елементарна безграмотність тощо. Реакцією психіки на дискомфорт часто стають стереотипні дії. І крім класичних прикладів із перших двох речень, існують інші, менш очевидні, хвороби зростання мовця. Ось декілька з них.

Хвороба перша: всюдисущі великі літери. Чи не найбільше проблем із великою літерою виникає у власних назвах організацій, установ, підприємств. Правило чітко вказує: з великої літери пишуться «всі слова складених видових назв:

а) найвищих державних установ України: Верховна Рада України, Верховний Суд України, Вищий Господарський Суд України, Генеральна Прокуратура України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України; також Центральна Рада (в УНР);

б) найвищих міжнародних організацій: Всесвітня Рада Миру, Генеральна Асамблея ООН, Організація Об'єднаних Націй, Рада Безпеки ООН та ін.;

в) установ, у назвах яких першому слову - видовому найменню підпорядковані інші видові найменування: Адміністрація Президента України, Асамблея Ради Європи, Конгрес Всесвітньої Ради Миру, Конгрес США, Президія Верховної Ради України, Сейм Литви, Українська Рада Миру та ін.»

На цьому перелік випадків, коли з великої літери пишуться саме всі слова в назві, обмежується.

Чому ж тоді трапляється стільки організацій та підприємств під кодовою назвою «Наша Дуже Важлива Компанія»? Думаю, дається взнаки обсяг візуальної інформації іншими мовами, з іншими правописами. Скажімо, таке написання (кожне слово власної назви з великої літери) характерне для англійської мови. А в німецькій узагалі всі іменники пишуть з великої.

Та й не забуваймо, що велика літера покликана виділяти слово в ряду інших, а виділити часто хочеться все й одразу. Тож алгоритм простий: керуємося чинним правописом (параграфи 34‒40). Якщо ж виникають сумніви, в нагоді стане словник-довідник «Велика чи мала літера?» (зокрема й прикінцевий додаток із детально прописаними й добре систематизованими правилами вживання великої та малої літер).

Хвороба друга: іменникові конструкції, не властиві українській мові. Це логічне продовження попереднього лиха, так само пов'язане з бездумним перенесенням чужомовних правил і конструкцій. Ось яскравий приклад:

Правило, яким слід керуватися в таких випадках, просте: «Через дефіс пишуться складні іменники, утворені з двох іменників без допомоги сполучного звука, незалежно від того, чи в даному слові відмінюються обидва іменники, чи тільки другий...

До слів із другою відмінюваною частиною належать: а) іменники, в яких перше слово підкреслює певну прикмету чи особливість предмета, явища, названого другим словом: блок-систе́ма, буй-ту́р, ди́зель-мото́р, жар-пти́ця, ко́зир-ді́вка, кре́кінг-проце́с, Свят-ве́чір, стоп-кра́н».

Іменник інтернет перед іменником магазин виконує саме цю роль, адже йдеться про один із видів магазинів. Перевірити себе можна ще й відмінюванням: якщо перше слово, загалом відмінюване (інтернетом, в інтернеті), в цьому випадку не відмінюється (не скажеш: в інтернеті магазині), однозначно пишемо через дефіс: інтернет-магазин.

Хвороба третя: лапки, лапки, лапки. Лапки, якщо вони не виділяють у тексті власну назву чи цитату, покликані виражати скепсис та іронічність. За прикладом далеко ходити не треба, ось він, свіженький: «ДНР» та «ЛНР». Ті, хто не підтримує й не визнає цих організацій, пишуть ці назви в лапках, підкреслюючи: ніякі насправді це не республіки, вони самопроголошені, а отже й так звані. У таких випадках лапки цілком логічні.

Також у лапках, як зазначено в правописі, пишуть слова, вжиті вперше або, навпаки, застарілі та незвичайні. Цей пункт, мабуть, і є найбільш неоднозначним, бо незвичними мовці часто вважають слова, вжиті в переносному значенні. Такий собі натяк, мовляв, я не впевнений, що так можна казати, і взагалі не знаю, чи так кажуть, тож підстрахую себе лапками. Скажімо, професійний жаргонізм журналістів джинса (замовні матеріали піарного чи й відверто рекламного характеру без відповідної позначки) самі ж журналісти часто-густо пишуть у лапках, хоча слово це давно відоме й уже цілком, на жаль, звичне.

Порада тут так само проста: перш ніж узяти якесь слово в лапки, подумайте, що ви хочете цими лапками сказати. Можливо, ваше слово вільно почуватиметься без жодних лапок.

Хвороба четверта: активні дієприкметники. Пуристи скажуть: активних дієприкметників на кшталт «ідучий» в українській мові немає, це росіянізми й суржик. З протилежного табору зауважать: люди кажуть - отже слова ці є, а штучно збіднювати мову - злочин. Істина посередині, бо в українській мові кажуть про обмежене вживання цих форм.

Правопис дає нам дві моделі дієприкметників активного стану:

«а) теперішнього часу на -чий (-а, -е) - зрідка: вико́нуючий, зроста́ючий, мобілізу́ючий, організу́ючий, перетво́рюючий, працю́ючий;

б) минулого часу на -лий (-а, -е): зжо́вклий, нави́слий, осі́лий, почорні́лий».

Слід також розрізняти дієприкметники та віддієслівні прикметники. Дозволю собі зацитувати класику ‒ «Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича: «Щоб легше було зрозуміти сказане, порівняймо дві фрази: "Під лежачий камінь вода не тече" й "Павло підняв лежачу на підлозі монету". У першій фразі слово лежачий є віддієслівний прикметник, що втратив ознаки дієслова й має постійну властивість - лежати; в другій фразі слово лежачу виконує функцію невластивого українській мові активного дієприкметника, через що фраза звучить важко, неприродно, штучно. Так сказати по-українському не можна, а треба: "Павло підняв монету, що лежала на підлозі"».

Біда в тім, що вичерпного переліку слів, означених правописом як вживані зрідка, немає. Звісно, є академічний 11-томник, але він точно не може бути вичерпним джерелом з огляду на час виходу. Сучасні словники, як скаржаться філологи, часто хибують на неточності, а то й відверті помилки. Тож тут рецепт такий: перш ніж вжити дієприкметник на -чий, треба подумати, чи є простіші аналоги. З мого досвіду, в більшості випадків, коли мовці вживають активні дієприкметники, їх можна замінити. Приміром:

уточнюючий - уточнювальний,

практикуючий журналіст - журналіст-практик,

шокуючий - разючий,

читаючий - читущий (якщо це стала ознака: пасажири метро такі читущі) і що читає (якщо це тимчасова ознака за дією: пасажир, що читає в метро).

Список можна робити дуже великим, але в мережі вже викладено цілу низку порадників (наприклад, тут), у яких можна перевірити себе. Як то кажуть, гугл вам у поміч!

Катріна Хаддад-Розкладай, Культ мови