Більшість людей вважають, що на телебачення можна потрапити тільки,  якщо маєш зв’язки. Для більшості телевізор – це прийшов додому, увімкнув програму й дивишся на зірок, яких у житті годі й побачити.

“Ось ви тільки подивіться на цю журналістку! Вона ж ще зовсім молода! Напевне батько продвинув… або хлопець!”, -скаже якась жінка, навіть не задумавшись над тим, як все насправді складно.

Усього кілька тижнів тому я була такої ж думки. Для мене телебачення було чимось грандіозним та недосяжним.

Всіх журналістів, яких я бачила в новинах, вважала щасливими людьми, яким просто пощастило так чи інакше мати таку престижну роботу.

Мама казала: “Тренуйся, вчися і можливо також будеш журналісткою”.

У душі я розуміла, що нічого подібного не буде, адже я не така людина. Потрібно бути комунікабельною, активною, завжди бути в курсі справ, аби знати всі новини, та вміти, чітко висловлювати свою думку при спілкуванні з тією чи іншою людиною,  тобто бути повною протилежністю мені.

Ще півроку тому я не була патріотом своєї країни. Я хотіла виїхати з неї, адже вважала, що тут без крадіжок та брехні, чесно працюючи, нормально жити не зможеш. Майдан змінив мене повністю.

Я стала активісткою та заядлою патріоткою України. Мені захотілося змін щонайменше у селищі, де я проживаю.

Тому вирішила піти в селищну раду і підняти проблемні питання на камеру. Ось це відео і побачила наша депутатка Ірина Федорів, яка працює на СТБ у програмі “Вікна-Новини”.

Після цього, як редакція “Сайту громади Приірпіння” опублікувала мою колонку, Федорів мені написала листа і запропонувала піти на практику під час літніх канікул постажуватись на загальнонаціональному телеканалі, аби я зрозуміла, чи це моє.

Спочатку я не зовсім розуміла, що саме мені випало на мою долю. Знайомі з телеекранів обличчя прошмигнули в моїй голові і я сама собі сказала: “А що я втрачаю? Звичайна практика. Побачимо що з цього вийде”.

Сказала та й забула.

Але далі продовжувала громадську активність. Зокрема ініціювала перефарбування у синьо-жовті кольори знак на в’їзді в селище Коцюбинське.

Але після пофарбування в’їзду до Коцюбинського, я знову отримала запрошення від Ірини Федорів на практику.

“Я не втрачу свій шанс” – крутилася думка в моїй голові. Мені всього 15 років, я тільки закінчила 10 клас. У мене немає впливових родичів або знайомих. Але це не завадило мені отримати запрошення на практику на СТБ.

У понеділок 2 червня я вперше поїхала на практику. Мої перші враження: все було іншим, не таким, яким я уявляла.

Піднявшись ліфтом до посту охорони, з’ясувалось, що у мене немає паспорта або іншого документа, аби мене записали охоронці.

“Вона ще зовсім мала. 15 років. Дитина. Паспорту навіть нема,» – пояснювала  Ірина Федорів охороні.

І ми пройшли.

У ньюзрумі було світло. Великі вікна освітлювали весь офіс. Я не могла повірити, що знаходжусь в тому місці, яке для мене завжди здавалось недоступним. Порожні робочі місця згодом почали заповнюватись – працівники почали сходитися на роботу.

Я бачила дуже багато знайомих мені облич і спочатку я не могла звикнути до того, що бачу їх буквально перед своїм носом. Але за декілька днів я навчилася сприймати всіх такими, якими вони є – справжніми звичайними людьми, котрі просто чесно виконують свою роботу.

Перші 4 робочих дні я провела з журналісткою Ольгою Кучер. Ми знімали репетицію інаугурації, були в Межигір’ї…

Далі з Галиною Сергеєвою побували в військовому шпиталі Ірпеня й зняли сюжет про весілля пораненого солдата, який все одно думає про те, як чимшвидше повернутись на фронт захищати Батьківщину.

Дуже цікаво та пізнавально дивитися на роботу журналістів. Насправді ця професія є дуже важкою, хто б що там не думав, сидячи на дивані. Я, можна сказати, нічого не робила, але додому приїжджала вже безсилою. А журналісти ще монтували, начитували і при цьому мають щодня добре виглядати в кадрі.

Уже на третій день практики до мене підійшла Федорів і сказала:

«Немає журналіста. Ви виїжджаєте на зйомку. Треба записати коментар в працівника управління освіти столиці щодо працевлаштування директорки єдиної україномовної гімназії в Криму. Їй дають місце роботи в Києві».

І я поїхала. Так просто довірили 10-тикласниці брати інтерв’ю в чиновниці. Скажу правду: я дуже боялася. Оператор весь час розповідав мені, як робити й що не так. І це правильно. Взагалі, мені пояснили, що між журналістом і оператором з часом має виникнути зв’язок, коли все, що треба зробити, члени знімальної групи вміють розуміти без слів. І все вийшло.

За три тижні я побачила більше, ніж за всі 15 років життя і я рада. Що все так склалося. Можливо, журналістика – це дійсно моє й я вдячна тим працівникам “Вікна-Новини”, які присвячують час практикантам й дають розуміння того, що можливо все.

Батьки, на щастя, підтримують мій вибір.

Хочу звернутися до всіх людей, які сидять на дивані й думають, що радикально нічого ніколи не зміниться. Коли ви починаєте змінювати самі світ довкола себе, то світ змінюється для вас.

Авторка: Анастасія Матвієнко, школярка-коцюбинчанка, сайт громади Приірпіння Коцюбинське.com.ua