У висвітленні подій на Донбасі, в матеріалах про проведення антитерористичної операції все частіше почали лунати слова «чеченці», «осетини», фрази «особи кавказької національності», «особи неслов'янської зовнішності». Досі ці слова та «фразеологізми» в Україні були характерними хіба що для відверто проросійських ЗМІ, що прямували в російському пропагандистському фарватері. Натомість у Росії й саме в ній ці вислови є давно вже загальновживаними й не сприймаються як щось неналежне, щось таке, що перебуває за межею норми. В Україні, навіть у тих ЗМІ, що мають репутацію націонал-радикальних, таке от підкреслене привертання уваги до етнічного походження (а тим паче квазіетнічного, як-от «кавказької національності») навіть найнегативніших персонажів до останнього часу не було поширене: окремі й одиничні подібні випадки саме й були окремими та одиничними.

Що ж до «осіб кавказької національності», то вони досі взагалі не становили в Україні жодної проблеми, довкола них не було найменшого суспільного напруження. Так, чимало хто з українців уникав купувати у приїжджих із Кавказу овочі, фрукти та інші товари, зважаючи на певну поширеність серед них надто вже своєрідних уявлень про торгівлю,name="__DdeLink__2207_495550288"> ‒ але це й усе. Це в Росії було Бірюльово ‒ тобто Москва, була Кондопога, були інші приклади масових і кривавих антикавказьких виступів і заворушень. В Україні нічого подібного не траплялося й, як здавалося, трапитися не могло ‒ ані проти кавказців, ані проти будь-кого іншого. Звісно ж, Україна не була й не є раєм толерантності, але всі ексцеси, що дотепер траплялися, носили одиничний характер і були винятками, а не правилами. А весь «розгул націоналізму», який із таким задоволенням змальовують російські ЗМІ, якщо й був, то не виходив за межі суто вербальних виявів.

«Не вам нас учити інтернаціоналізму», ‒ так і кортіло завжди відповідати росіянам, і така відповідь була б цілком обґрунтованою. Фахівцями в царині «слов'янської зовнішності» (й, відповідно, «неслов'янської зовнішності») теж дотепер були росіяни й саме вони, подібна термінологія давно вже перетворилася в російських ЗМІ на норму. Унаслідок того й у побутовому спілкуванні росіян «слов'янська» чи «неслов'янська» зовнішність стали нормою, тоді як в Україні все це звучить дико. 

Дотепер в Україні вживання подібних фразеологем уважалося щонайменше за поганий смак і поганий тон. Що ж сталося?

А сталася, дуже схоже, російська спецоперація. Непомітне підкидання тем і термінології, нав'язування дискурсів, які починають самопоширюватися за всіма законами вірусної інформації. Варто тільки поставити запитання: кому вигідно?

Перш ніж відповісти на це запитання, завважмо: так, на боці сепаратистів у Донбасі й справді чимало вихідців із Кавказу, зокрема з Чечні й Дагестану. Але й тут спитаймо себе: чи вони й саме вони становлять більшість терористів? Чи вони визначають перебіг подій ‒ а чи вони є лише виконавцями у грі, яку веде хтось інший? І знову ж: кому вигідно?

А вигідно все це російській владі. Із кількох причин і заради кількох «грандіозних» цілей. Українська громадська думка завжди підтримувала народи Північного (та й узагалі всього) Кавказу в їхній боротьбі проти імперської Росії. Тепер такої підтримки вочевидь поменшає. Розсварити українців та північнокавказців, і розсварити надовго, якщо не назавжди ‒ це завдання, можна вважати, вже є виконаним.

Від кількох людей уже доводилося чути: мовляв, терористи в Донбасі ‒ це кавказці й саме вони. Саме такий висновок ці люди зробили з того, що бачили й чули у ЗМІ. А отже, Росія й росіяни тут геть ані до чого. Україна та Росія ‒ спільні жертви кавказького тероризму, сестри за нещастям. Відведення від себе провини й відповідальності ‒ от одна з безсумнівних цілей Росії. А ще переведення конфлікту з політичної в етнічну площину: коли ми кажемо, що проти України воює Росія, ми маємо на увазі її політичні інститути; коли ж ми кажемо, що воюють «особи кавказької національності», то... й причина, й мета, й природа того, що відбувається, виявляються геть підміненими, а відповідальність ‒ розмитою й невизначеною.

І до речі: чи не є чеченці й дагестанці, що воюють проти України в Донбасі, жертвами російської пропаганди? Адже, наслухавшись тієї пропаганди, вони впевнені: Україна та Росія ‒ одне й те саме, а отже, всі процеси тут і там ‒ однакові. В Україні прийшли до влади «націоналісти» ‒ то що вони тут само почнуть робити? Правильно: громити кавказців. Так громити, що Бірюльово порівняно з цим видасться вікендовою прогулянкою ‒ адже в Росії погромники буцімто не представляли владу, а тут ‒ це ж будуть державні погроми! Скажете, не може бути? Але хіба ж російська пропаганда от уже багато років не навіювала ідею тотожності обох країн, не навіювала, що Україна ‒ то частина Росії, яка не має й не може мати ніяких відмінностей від РФ? Хіба російська пропаганда от уже багато років не навіювала паралелей між українськими демократичними силами та російськими націонал-радикалами, а по суті нацистами?

А ще російська пропаганда змальовує події на сході України як прагнення «вільнолюбного народу Донбасу до визволення». У виконанні російської пропаганди нинішній Донбас ‒ чим не український аналог Чечні?

Дискредитація у світі визвольних прагнень кавказьких народів ‒ от іще одна мета Росії.

А тепер згадаймо події у Волгограді перед самим Новим роком ‒ ще й півроку не минуло. І маймо на увазі: в Донбасі чеченці та інші вихідці з Кавказу теж гинуть, і що більше, то більше кому буде мститися за них. Відвести акти помсти тих самих чеченців від Росії й спрямувати їх в Україну, підказати кавказьким екстремістам, де тепер треба влаштовувати теракти ‒ хіба це не може бути не просто метою, а надметою російської влади? Змусити Україну розплачуватися за імперську політику Росії на Кавказі?

Заразити українців суто російськими суспільними хворобами, зокрема й антикавказькою істерією, й відтак отримати ще один буцімто доказ буцімто тотожності України та Росії, ‒ ще одна можлива мета Кремля. Ну, а домогтися, щоб в Україні рано чи пізно стався антикавказький вибух ‒ це взагалі верх усіх бажань: картинки такого вибуху можна буде демонструвати всьому світові навіть без коментарів. То невже не зрозуміло: Росія прагне посіяти в Україні міжетнічні й узагалі міжсуспільні конфлікти на порожньому місці? Саме тим і займається російська пропаганда, що сіє в Україні ненависть.

А протиотрута є дуже простою: журналістика всього лише мусить припинити бути механічною; вона має стати вдумливою. Не копіювати бездумно російські пропагандистські штампи, замислюватися, як відгукнеться мовлене слово ‒ ото всього й лише. Та й узагалі: війна вимагає філігранної, відточеної, відповідальної журналістики. Якщо навіть у мирний час журналіст не має бути неакуратним і необережним у висловах, створювати матеріали на автопілоті, не надто добираючи слова й навіювані ними емоції ‒ то зараз це має бути виключено взагалі. Хоча б із огляду на те, що може виявитися: тим автопілотом керує, програмує його ворог.