detector.media
Отар Довженко
для «Детектор медіа»
05.06.2014 10:52
Хуцпа без меж
Хуцпа без меж
Українці вразили весь світ на Майдані, але виявилися беззахисними перед банальною хуцпою. На нас наступає вже не Путін, а власна невпевненість у тому, ким ми є

За останні кілька місяців багато речей, які видавалися непорушними аксіомами, були поставлені під сумнів і стали предметом для дискусії. Дехто з вітчизняних мислителів називає це процесом формування української нації, мені ж видається, що ця готовність засумніватись у чому завгодно, аж до власного права жити в мирі чи просто жити, є ознакою диких комплексів і незрілості. З якими ніякої нації не сформуєш. 

 

Спершу під сумнів поставили курс України на європейську інтеграцію, який проголошувався безальтернативним усіма владами, починаючи з Кучми, а особливо наполегливо - Януковичем. Аргументом у дискусії, яку суспільству запропонували замість обіцяного підписання угоди про асоціації, став Євромайдан.

 

Такі речі як законність, права та свободи людини та інші демократичні захцянки в Україні ніколи не були у фаворі, й громадяни до цього звикли. Але дії режиму Януковича поставили під сумнів проголошену Конституцією найвищу цінність держави - людину. Виявилося, що державі можна лупцювати людину до крові й вибитих зубів, викрадати й катувати, поливати з водометів у мороз і розстрілювати кулями Блондо.

 

При цьому Янукович, навідріз відмовляючись реагувати на вимоги майданівців (до 16 січня вельми скромні), весь час імітував дискусію - збирав бутафорські круглі столи, провадив квазіпереговори та всіляко нагадував Євромайдану, що потрібно чути й людей з іншою думкою. Віддані йому ЗМІ торочили, що не можна називати людей тітушками, бо вони - люди. На жаль, люди з іншою думкою з Маріїнського парку нічого змістовного, крім матюків і закликів іти працювати, так і не згенерували. Хоча майданівські гуманісти до останнього практикували ходіння в народ і спроби переагітувати тітушок із беркутівцями.

 

Фінальними аргументами влади в дискусії з Євромайданом став снайперський вогонь, і лише після сотні загиблих і кількох сотень скалічених останнє слово залишилося за протестувальниками. Втім, навіть попри всезагальну жалобу, й тут знайшли предмет для сумнівів: наприклад, дехто вважає, що спецпризначенців, які прицільно застрелили понад сотню переважно беззбройних людей, карати не треба. Бо вони просто виконували наказ. Покарати ж необхідно «замовників», тобто тих, хто цей наказ віддавав, а тепер перебуває поза межами нашої досяжності та чхати хотів на наші покарання.

 

Чудова, універсальна, всесезонна відмазка для бездіяльної влади: ми могли би знайти й покарати винних, але винні вони чи ні, карати їх чи лишити безкарними - питання дискусійне.

 

Далі під сумнів поставили територіальну цілісність України. Тут у дискусію включилася Росія, відома своєю майстерністю в дипломатично-полемічному жанрі. Й знову громадська думка завагалась: а може, Крим і не наш зовсім був, адже правду кажуть, Україна для нього так мало зробила, так мало йому дала... Може, відпустити його, раз більшість хоче в Росію? Поки дискутували, Крим увійшов до складу Росії, забувши запитати нас, що ми з цього приводу думаємо.

 

Тим часом у самісінькому промайданівсько-демократичному тилу з'явилась і поширилася думка, що без Криму навіть краще. Люди, що знаються на геополітиці, марно намагалися пояснити її носіям, що якщо від країни відчикрижили перший шматок, то неминуче відкусять і другий. Тепер ті, хто в березні почав казати «ну його, цей Крим», кажуть: «Ну його, цей Донбас». Додумались і без допомоги Дмитра Кисельова!

 

Коли відверто брехлива теза лунає в ефірі «России 1», усі розуміють, що це безсоромна пропаганда, яку ще люблять називати геббельсівською. Коли та сама теза повторюється у м'якшій формі, з прелюдією «я тут подумав», авторитетом із френдстрічки, вона стає варіантом норми.

 

До речі, сама російська пропаганда в Україні - ще одна вдячна тема для обміну думками. Рішення влади заборонити трансляцію російських телеканалів, які ведуть неприховану інформаційну війну проти України, було сприйнято геть неоднозначно. Чимало помітних громадських та медійних діячів, зокрема й прибічників Майдану в недавньому минулому, стверджують, що це недемократично - треба дати журналістам висловлювати свою думку. Невдовзі в російських журналістів, які висвітлюють події в наших гарячих точках, з'явилися нові форми висловлення своєї думки: ПЗРК в багажнику, допит українських заручників, збирання інформації про пересування наших військ, у менш толерантних країнах відомий як шпіонаж. Але й досі кожне затримання й кожна відмова у в'їзді на територію України викликає незадоволений шерех, який у разі, коли силовики трохи помиляються й зачіпають чийогось друга чи знайомого, перетворюється на вереск.

 

Що далі? Під сумнів поставлено українську державність. Одним із варіантів норми визнається проголошення на українській території народних республік і створення визвольних армій. Предметом для дискусії стало право російських найманців стріляти з гранатометів по українських військових. Це ви кажете, що терористи стріляють по військових, а ваші опоненти бачать це інакше: доведені до відчаю ополченці захищають мирних мешканців Донбасу від карателів і Національної гвардії «Правого сектору».

 

Це ви кажете, що не існує Національної гвардії «Правого сектору». А ваші опоненти вважають, що вона є. Дискутуйте, обґрунтовуйте, висловлюйте думку й не забудьте про повагу до думки опонента.

 

Як влучно сформулював британець і знавець російського постмодернізму Пітер Померанцев, «смысл кремлевской пропаганды - что с философской точки зрения объективной правды нет, а значит, можно писать что угодно». Дивовижним чином індивіди, які вийшли висловлювати свою думку за допомогою гранатомета, стали стороною якоїсь дискусії, в рамках якої українській владі пропонують припинити вогонь і вислухати аргументи іншої сторони.

 

Ми вступаємо в цю суперечку у власній голові з уявними людьми, які, чемно виконуючи накази Генштабу, насправді навіть не підозрюють про наше існування - за них усе, що треба, формулюють політтехнологи й пропагандисти з Кремля та їхні тутешні помічники.

 

Українське суспільство, продемонструвавши громадянську свідомість, героїзм і єдність на Майдані, виявилося беззахисним перед банальною хуцпою.

 

Журналіст каналу «Україна» Андрій Кузаков, чию присутність на «Дошці ганьби» роботодавці планують оскаржити в суді (спасибі, що не з гранатомета), стояв у кадрі поруч із мітингом на центральній площі Донецька й казав: «Люди ображаються, що їх називають сепаратистами. Вони патріоти України, вони просто хочуть, щоб їх почули». Над мітингом за спиною в Кузакова майоріли триколори, кричали «Россия!», за тиждень уже озброєні непочуті патріоти захопили Донецьку ОДА, а ще за тиждень почався Слов'янськ.

 

Бандити на сході зривають вибори на Донбасі, захоплюючи виборчі дільниці та викрадаючи членів і голів комісій, а потім їхній натхненник із Ростова заявляє, що результати голосування нелегітимні - не голосував Донбас. Вам не здається, що з нас просто сміються?

 

Ми наївно ведемося на тезу, що події на сході є дзеркальним відображенням Майдану. Ні, ми з нею не погоджуємось, але починаємо сперечатися, напружено думати, шукати аргументи, порівнювати. Та-ак, гранатометів у нас не було, але були коктейлі Молотова... Ми не брали заручників, але захопили пару обладміністрацій... Ми не намагалися розвалити державу, але ж заклики до повалення легітимної влади в нас були... Маніпуляція працює.

 

Можна вести дискусії з ким завгодно і про що завгодно, але лише стоячи на твердому ґрунті речей, які ми не дозволяємо ставити під сумнів. Поки що намацати цей ґрунт не вдається: влада ніби обороняється, але заклики відпустити Донбас, припинити вогонь і виконати вимоги Росії лунають не десь у підпіллі, а просто в українському парламенті. Газета «Вести», яка називає терористів ополченцями, а українські війська ‒ карателями, стотисячними тиражами роздається в столиці. Влада вже знає, що це робиться на гроші «сім'ї» Януковича, й навіть спробувала мляво перекрити краник, але її затюкали прибічники цивілізованих дискусій.

 

Ні, ну серйозно. Про що Україна має дискутувати з людьми, які вважають, що вона не повинна існувати взагалі, що має або існувати у складі реанімованого Путіним зомбі-СРСР, або бути розшматованою?

 

Можливо, пора вже провести межу, оскарживши й піддавши сумніву яку, «опоненти» отримають ляпаса, а не півгодини ефіру в «Шустер live» для формулювання своїх аргументів?

 

Ця потенційна межа все далі. «Путін піде так далеко, як ви йому дозволите, й зупиниться там, де ви його зупините», - приблизно так казав польський прем'єр Дональд Туск. Але на нас наступає вже навіть не Путін, який поміняв тактику й притримав танки до кращих часів, а наша власна невпевненість у тому, ким ми є й яке право маємо на землю, на якій живемо.

 

Ілюстрація - www.dw.de

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY