Як і більшість ще довоєнних документальних фільмів власного виробництва, новий проект IСTV «(Не)прихована війна», прем'єра якого відбулася в ефірі каналу 23 травня о 20.20, схиляється до певного «розмовного» формату. Для цього досить осмислити тему, систематизувати фактаж, вибудувати лінійну оповідь, визначити поворотні точки, котрі рухають її далі в потрібному напрямку. І вже потім шукати в архівах, чим би це все проілюструвати, аби відео відповідало закадровому тексту.

Щоправда, цього разу фільм таки передбачав ексклюзивні реальні зйомки. Але не репортажні, по можливості - без прихованої камери, хоча частина героїв із питань власної безпеки закриває обличчя й просить змінити їм голоси. Тож журналісти, як зазначається в анонсі, справді зібрали «в полях» унікальний матеріал. При цьому дійсно ризикуючи власним життям, знімаючи на сході, в осередках сепаратизму.

Для колег з IСTV ризикувати, дійсно опиняючись за крок до загибелі - справа, на жаль, звична. Згадаємо хоча б недавній випадок зі знімальною групою каналу на кордоні з Бєлгородською областю. Щоправда, той випадок став наслідком спроби провести журналістський експеримент, дослідивши можливості нелегального проникнення російських терористів в Україну. Їх відразу затримала ФСБ.

На цій війни журналісти ризикують життям заради інтерв'ю з учасниками подій

Тут хочеться принагідно нагадати: все ж таки йде війна. Маємо лінію фронту. Тож популярний метод «випробувати на собі» більш-менш припустимий, коли репортер під прикриттям іде вербуватися в тітушки чи репортерка проникає в бордель. Для військового ж часу це табу. Уявіть собі, що під час Другої світової газетні репортери прикидалися ворогами, аби, пробравшись у тил, отримати ексклюзив. Нічого, крім марних жертв, такі експерименти не принесуть.

Знімальна група фільму «(Не) прихована війна» потрапила в серйозний заміс під Слов'янськом, опинившись у полоні сепаратистів. Журналісти не змінювали професії, не знімали прихованою камерою та не працювали під прикриттям «колорадської» символіки. Вони разом із шеф-редактором Іриною Соломко просто їхали збирати матеріал для стрічки. Точніше - це можна побачити по факту виходу готового фільму, - не створювали репортаж із передової, а записали кілька інтерв'ю. Аби представити на суд глядача різні точки зору на події, котрі відбуваються. Причому, як водиться в таких випадках, із героями напевне існувала домовленість про зустріч та згода на запис.

Отже, формально сепаратисти не мали до чого присікуватися. Бо їхні колеги визнали участь у подібних зйомках безпечними для себе. З цього - простий висновок: ситуацію на сході не контролює вже ніхто. Крім - і саме про це «(Не) прихована війна», - російських спецслужб.

Їхній роботі насправді присвячена стрічка. Ідея - зібрати критичну масу доказів російської агресії проти України. Хоча, здається, робити про це черговий фільм із ризиком для життя - насправді переливати з пустого в порожнє, товкти воду в ступі, відкривати Америку, винаходити велосипед. Тобто займатися на перший погляд марною справою. Адже навіть сільська тітка на будь-якому стихійному ринку, котра привезла на розпродаж надлишок консервації й першу свіжу цибулю, нині знає: Росія воює з Україною. І все погане, що коїться в нашій країні - рука Москви.

Твердження про тотальну й багаторічну інфільтрацію російської агентури всередину українських спецслужб та інших силових структур не потребує, здається, додаткових доказів. Це така ж сама аксіома, як «влада краде», «олігархи п'ють народну кров», «рідкісний птах долетить до середини Дніпра» чи «Волга впадає в Каспійське море». Проте автори «(Не)прихованої війни» чи не вперше вирішили розгорнуто показати, як Служба безпеки України намагається очиститися від російських чекістів, повернути собі репутацію та добре ім'я й виявляти російських шпигунів результативно.

Голова СБУ наголошує, що Росія - агресор і постачальник зброї для терористів

До слова, саме словосполучення «російський шпигун» або «російський агент» доволі нове в українському лексиконі. Й перегукується з західними заявами не таких уже й далеких радянських часів. Коли виразником інтересів демократичного світу був Джеймс Бонд, який виловлював у різних куточках планети, на островах і континентах, саме агентів КДБ та ГРУ. Зі свого боку, радянська пропаганда рапортувала про викриття «агента» - такі часом каялися у програмі «Время» й були, пам'ятаю, чомусь здебільшого українськими буржуазними націоналістами. Або патронувала популярні кіноепопеї на кшталт «Помилки резидента». Нині загроза Україні йде саме з боку Росії - так само, як російська агентура, так до кінця й не знищена агентом 007, становила небезпеку для західних демократій і динамічного розвитку країн прозахідної орієнтації.

Від самого початку згаданого фільму твердий закадровий голос називає речі своїми іменами. Росія - агресор. Шпигуни - кругом. Виявляти їх - справа честі СБУ, але й люди при цьому мають бути пильними. Це може зашкодити громадянам із нестійкою психікою, зародивши та розвинувши в них шпигуноманію. Поки що ваш автор не готовий сказати, правильно це чи ні, коли є ризик повернутися до гасла радянських часів: «Болтун - находка для шпиона!» Проте дещиця пильності все ж не завадить. І ось у цьому напрямку «(Не) прихована війна» могла б, як на мене, попрацювати більше й глибше.

Нам показують офіцерів СБУ, керівників та оперативних працівників, із відкритими та прихованими обличчями, котрі розповідають правильні, мудрі й корисні речі. Ми бачимо їх за роботою. Маємо змогу побачити побут аналітиків, а також «чистильників» та «вовкодавів» (навряд чи актуальна нині термінологія підрозділу «Смерть шпигунам!», оприлюднена у знаменитому романі Володимира Богомолова «Момент істини», котра все одно згадується в контексті подій за браком іншої. - А. К.). Секрети ремесла й методика вилову ворожої агентури насправді аж таким ексклюзивом не виглядають. Принаймні для тих, хто почитує шпигунські романи. Є тут одіозний Павло Губарєв, агент «із ідейних». Є звичайні «сотники», чия мета - зібрати бойовиків, роздати їм гроші та влаштувати безлад, створивши картинку для російського ТБ. Але всього цього вистачає щодня, досить послухати в новинах заяви прес-служб СБУ чи РНБО.

Натомість одну важливу й не вивчену досі тему в фільмі заявлено ніби другим планом. Хоча вона потребує виділення, перефразуючи термінологію юристів, в окреме телевізійне виробництво.

Йдеться про шпигунів серед нас. Не «народних губернаторів», не вчорашніх міліціонерів, не продажних чиновників і навіть не комуністів та регіоналів. Зрештою, членство в Партії регіонів чи КПУ вже саме по собі має зацікавити СБУ на предмет притягнення за зраду Батьківщині. Мова про звичайного директора школи в прикордонному районі, котрий, як прозвучало в фільмі, за 1500 (!) гривень погодився шпигувати на користь Росії. Сумлінно доповідаючи резидентам ФСБ, де, що і як відбувається на закріпленій за ним території. Всі, хто знав шпигуна, включно з родиною, дивуються: коли й чому це сталося? Гортаючи сімейні альбоми, дружина каже: так нормальний же був, українець... Тим не менше, щось сталося в педагога з головою. Аби півтори тисячі гривень за зраду змогли вирішити його глибоко притлумлені проблеми.

Автори фільму дали глядачам зрозуміти: таких громадян виявлено більше. Ще кількох навіть побіжно показали. Але, погодьтеся, головна небезпека йде все ж таки саме від таких громадян. Показаний у фільмі директор сільської школи вдарить у спину, коли йому, умовно кажучи, докинуть ще з п'ять сотень. Тож дуже хочеться побачити ґрунтовний аналіз, присвячений саме таким, рядовим зрадникам. Зокрема, розібратися в причинах. Навіть якщо вона єдина - отримати від ФСБ на руки еквівалент 100 євро. Адже Україна напевне чимось завинила перед тими, хто сьогодні зраджує свою країну. Й не лише в такий спосіб, а й кидаючись навперейми підрозділам АТО. Та волочачи за собою під колеса броньовиків дітей та онуків для більшої безпеки. На мій погляд, такі люди небезпечніші за «народного губернатора», терориста з гранатою та навіть кожного свіжого номеру газети «Вести»...

Андрій Кокотюха