Трагічні події в Донецьку, де «політичні туристи» Путіна, котрі приїхали з російських регіонів, почали вбивати наших людей, показують, що російський вождь, як і Янукович, використовує кримінальних злочинців, вуличну шпану в політичних цілях.
Не зрозуміло лише, чому досі не закрито кордон із Росією. Для чого тоді потрібна прикордонна служба з цілим генералом армії на чолі? З моменту початку агресії минуло стільки днів, що можна вже й прочуматися й щось зробити. А у нас, мабуть, продовжують пускати до України громадян країни-агресора, ставлячи нашу державу у важке становище.
Дуже драматичні повідомлення надходять із Криму. Викрадають і б'ють українських активістів, наприклад організаторів Євромайдану в Сімферополі. У Севастополі викрали керівника районної організації УРП (Української республіканської партії) Ігоря Кирющенка. Били учасників урочистого мітингу з нагоди 200-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка. До речі, як повідомили мені земляки, так багато севастопольців біля пам'ятника Кобзареві не збиралося навіть за спокійніших часів. А коли почали розходитися, на учасників мітингу налетіли погромники під російським прапором і почали бити кийками, зокрема й людей, які вже лежали на землі. Це етнічний і політичний терор, про який Україна має говорити в усіх міжнародних організаціях. Триває тиск на кримських татар, їм погрожують новими депортаціями. І коли пан Путін обіцяє Мустафі Джемілєву якісь блага для його народу (мовляв, заживемо ми з вами розкошуючи без цих українських націоналістів), то це звичайна спроба розколоти кримських татар і українців Криму, яких разом близько 800 тисяч на півострові. А розколовши, можна буде спочатку розправитися з українцями, а потім взятися за «остаточне вирішення» кримськотатарського питання.
Але Мустафа-бей - мудра людина, яка пройшла велику й важку життєву школу. А це не сприяє наївності й довірливості. На жаль, трагедія, якої ми зазнали в Криму, готувалася всі 22 роки незалежності. Бездарні президенти, вражаюче малограмотні з геостратегічного погляду, безвідповідальні міністри й егоїстичні депутати. Усі думали про майбутні вибори, але майже ніхто не думав про майбутнє України. У нас повно політиків, але немає державних діячів.
Рік за роком Україна в Криму самороззброювалася, роблячи свою військову присутність дедалі вразливішою. І почалося це задовго до Януковича. І якщо хтось думає, що російська агентура осідлала наш державний апарат лише за часів Януковича, він помиляється. Велася боротьба лише проти конкурентів і особистих ворогів діючих президентів, але не проти «п'ятої колони» іноземної держави. А ще сотні підкупних політологів, від яких не просихали екрани, співали нам пацифістські пісні. Мовляв, Україні ніхто не загрожує й не загрожуватиме. Хто на нас нападе? А хіба не зрозуміло було із самого початку хто? І історія давала нам уроки: Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія, Тузла... Але в нас навіть після подій 2008 року в Грузії Юлія Тимошенко, наприклад, заявляла, що вона не бачить військових загроз для України. Ось за цю її сліпоту автор і підтримує гасло Майдану: «Юлі - волю, але не владу!». Армію України знищували на очах, а наші професійні патріоти мовчали й нічого не робили, коли у Верховній Раді ухвалювали знущальні бюджети військового відомства, що гарантували Збройним Силам животіння й повільне вмирання, а не розвиток. У тому ж Криму на початку 90-х років минулого століття Україна мала армійський корпус, дивізію берегової оборони, бригаду морської піхоти, полк (унікальний!) морських диверсантів полковника Карпенка й багато іншого. Нині від корпусу залишилася бригада, від дивізії - нічого, від бригади морської піхоти - батальйон, від полку - нічого. І всі мовчали, крім окремих ентузіастів, але й це був голос волаючого в пустелі. А тепер настала важка й гірка розплата.
Довгі роки країною керували ділки, «купи-продай», для яких армія була чимось на кшталт валізи без ручки - і нести незручно, й кинути шкода. А ще вона була для них дійною коровою, в якої можна було постійно відбирати й продавати майно, військові містечка, землю тощо.
Керівники країни були повністю позбавлені оборонної свідомості. Та й чи могло таке панувати в розумах за тотальної інформаційної та культурної окупації України Росією? Проросійськість усіляко заохочувалася й культивувалася, проукраїнські ж настрої маргіналізувалися. Україну перетворили на заповідник російських ЗМІ й шоу-бізнесу, в якому популяризували сусідніх «зірок» і палко оспівували непорушну «дружбу й братерство». Нещодавно значна частина оспівуваних в Україні діячів російської культури звернулася з листом до свого вождя з вираженням повного схвалення агресії проти нашої країни. Усі ці обласкані у нас Ланові, Табакови, Безрукови... На щастя, знайшлися й інші. І навіть такі, від яких зовсім не чекав чесної й принципової позиції. Наприклад, дуже нині популярна «зірка» російських серіалів Максим Аверін. Як пише журнал «TV-парк»: «В одному з останніх постів він згадав Путіна. «Усім доброї ночі, окрім Адольфа Путіна», - написав Аверін. Таким зверненням до президента Росії він обурив своїх прихильників серед інтернет-користувачів. Деякі навіть погрожували розірвати інтернет-дружбу з актором». У нинішній Росії Максим Аверін реально ризикує, передусім, роботою.
Сучасна російська влада - патологічно мстива. Це багато російських інтелігентів уже на собі відчули. Але їхня поведінка в цей критичний момент дає нам можливість визначитися, хто в російському інтелігентному співтоваристві нам дійсно друг, а хто - ворог. З приводу всього того, що сталося, дуже точно висловився музикант Андрій Макаревич: «Я зараз не про бридку ситуацію з Кримом... Влада влаштувала народові моєї країни, всім нам перевірку на вошивість. І влада може тріумфувати - я думаю, вона навіть не розраховувала на такий успіх. Чудово входить і виходить! Наче не було чверті століття, де нам давався шанс хоча б відчути себе вільними, самостійно думаючими людьми. І з якою ж швидкістю все повернулося в совкову імперію - з усіма «одностайно схвалюємо», «гнівно засуджуємо», з введеннями військ, куди вважаємо за потрібне й конфронтацією з усім людським світом!»
Російський актор Безруков, який підписав антиукраїнське «дацзибао», був позбавлений можливості гастролювати в Грузії. Саме за підтримку посягання на територіальну цілісність України. Ось так вчинили грузини. Не сумніваюся, що в Україні Безруков гастролював би без найменших проблем. І це страшно. Адже за безпринципність і плазування, що стали другою, якщо не першою, натурою, історія карає, й дуже жорстоко.
До речі, а чому реакція з боку нашої української інтелігенції на непристойну витівку російських «метрів» далеко не завжди адекватна, чому вона нерідко витримана в м'якій, примирної тональності? І чому редактори майже всіх ЗМІ не хочуть друкувати ті дійсно гідні відповіді великодержавним хамам, які з'являються в Інтернеті? Як завжди не хочуть сваритися, а раптом доведеться з чим-небудь звернутися? Навіщо псувати стосунки? Навіть герой Майдану, який відстояв його від початку до кінця, нинішній міністр культури Євген Нищук обмежився напрочуд м'якою й примирливою заявою, мовляв, це помилка підписантів. Нічого собі помилка, підтримка нічим не спровокованої збройної агресії проти сусідньої держави...
Те, що сталося, демонструє обличчя не лише російської, а й української інтелігенції.
Якщо агресивні дії Кремля, анексія наших територій не припиняться, нам доведеться вирішувати питання про можливість подальшої підтримки політичних, економічних, гуманітарних і дипломатичних відносин з агресором. Бо продовжуючи всі ці відносини, ми де-факто визнаємо й узаконимо захоплення наших земель і правоту загарбників.
Наші лідери все ще сподіваються щось випросити, вимолити, виплакати у Кремля. Марні надії. Москва сльозам не вірить. А вірить лише в жорстку відповідь.
Знову з'явився в ефірі Першого національного Савік Шустер з деякими дивацтвами. Навіщось запросив в ефір оскаженілого московського пропагандиста Максима Шевченка, який почав виливати на голови глядачів агітаційну маячню. Виявляється, якщо вірити цьому панові, Москва хоче, щоб Україна залишалася демократичною державою, не вступала до НАТО й була дружньою РФ країною. І в ім'я цього напала на Україну?! Ну, а твердження про особливу любов В. Путіна до демократії залишимо на совісті М. Шевченка...
Багато наших журналістів іще не усвідомили, що ми живемо в умовах війни, коли звичайні норми мирного часу вже не працюють.
Ігор Лосєв, «День»
Фото - http://www.day.kiev.ua
