У Києві пройшов кінофестиваль «Відкрита ніч. Дубль 11», зорієнтований на показ українського короткого метру всіх жанрових (та позажанрових) категорій – анімації, документалістики, ігрових стрічок; студентських, професійних і навіть аматорських (цього року в конкурс потрапило кілька любительських картин, знятих у рамках дочірніх проектів фестивалю «мІнІанІма» та Campus «Відкрите кіно»). Обмеження за мовою – українська (або дубляж українською). Обмеження за регламентом – не більше 30 хвилин. Переможців на світанку оголосило журі. Найбільшу кількість призів отримали дві ігрові короткометражки – «Приблуда» одесита Валерія Ямбурського («Найкращий дебютний фільм», «Найкращий актор», «Приз глядацьких симпатій») і «Потяг» киянки Нонни Стефанової («Найкращий режисер студентського фільму», «Найкращий оператор», «Найкраще звукове рішення»). Гран-прі не присуджено нікому.
За задумом «Відкрита ніч» планувалася як нарізка всього українського кіно, відзнятого протягом року. Рік тоді був 1997-й. Фільмів у країні було кілька. Дефіцит програми мали заповнювати уривки з повнометражних картин (у межах визначеного регламентом часу – 30-ти хвилин) і навіть кінофрагменти в номінаціях «Ретроспектива» та «Прем’єра одного кадру». Колись на одному фестивалі показували фрагменти з усіх фільмів «Як гартувалася сталь». Це був рік, коли китайські кінематографісти зняли в Україні фільм про Павку Корчагіна. Відтоді я знаю, що за всю історію екранізацій Островського було чотири. З кожного фільму – протягом ночі показали по 4–5 уривків. Корчагін з’явився на екрані разів 15 за ніч. А ще був рік, коли в ювілей фільму «Камінний хрест» теж показали трохи не весь фільм – по фрагментах і в різних номінаціях. Зате цього року в програмі – 32 роботи, 23 з яких – ігрові. Всі знято в Україні. Ночі ледь вистачило: останні фільми показували вже майже на білому від сонця екрані.
За народженням фестиваль «Відкрита ніч» був, мабуть, наймалобюджетнішим, який тільки можна вигадати. Літній кінотеатр під відкритим небом – за відкрите небо тоді ще не треба було платити оренди. Фільми – на будь-яких носіях. Вхід – вільний. Організаційних внесків – нуль. Режисер Михайло Іллєнко, розповідаючи в 97-му про фестиваль, який він організував, не приховував, що заварив все це, аби мати змогу хоч десь показати свій фільм глядачам. «В кінотеатрах – меблі й сантехніка, а кінофестивалів нема», – говорив він тоді в інтерв’ю. «А “Молодість”?». – «Подивись на мене. Яка “Молодість”?», – усміхався Іллєнко, нагадуючи, що «Молодість» – фестиваль кінодебютів, а куди решту фільмів? Побачити все те, що знімається в країні протягом року, можна було протягом кількох годин. Часто це був єдиний публічний показ роботи. До речі, колись на «Відкритій ночі» показували кліп на пісню Ірини Білик. Серйозно. Як режисерську роботу. І телевізійних сюжетів була маса, бо випускники режисерського факультету, ті, хто ще мріяв колись стати кінорежисером і знімати кіно, мали де зняти кліпи й сюжети, а кіно – ні. Нині ж у таких номінаціях, як «Прем’єра одного кадру», «Неігрове кіно» чи «Професійне кіно», навіть переможці не визначалися – за браком конкурсантів. І ретроспектив взагалі жодних не було: за браком часу.
Фестиваль виник завдяки трьом майже природним обмеженням: кошти, час, національний виробник. В якийсь момент (приблизно тоді, коли стало більш цікавим саме фестивальне кіно) обмеження стали його перевагами і привернули до «Відкритої ночі» увагу Національної телекомпанії України. Це посприяло переродженню відверто малобюджетного проекту в унікальний: відтоді як торік Перший національний організував пряму трансляцію з фестивального майданчика, в Україні з’явився перший у світі кінофестиваль у прямому ефірі. З одночасним представленням режисерів, членів журі та іменитих гостей у прямих включеннях. З інтерактивним голосуванням глядачів за улюблену стрічку. В такому форматі фестиваль уже готовий до перетворення на туристичний об’єкт. Навіть цікаво, скільки мине років, допоки великий екран з’явиться в кожній кав’ярні Андріївського узвозу. І кожна кав’ярня всю ніч буде забита кінематографістами, що приїхали на «Відкриту ніч» з усієї країни (з усього світу?), а НТКУ продаватиме права на трансляцію...
Але поки що досить і того, щоби констатувати: компактність, нічний час, український кінопродукт – «Відкрита ніч» не могла не стати телеверсією. За словами Романа Вибрановського, директора з виробництва публіцистичних програм НТКУ й одного з керівників проекту, ідея створити прямоефірну телеверсію фестивалю належить Віталію Докаленку, президентові НТКУ:
«Тут треба розуміти, що прямий ефір добрий тим, що його набагато цікавіше дивитися, оскільки він дає можливість інтерактивної участі глядачів у фестивалі, плюс він є набагато легшим у виробництві, ніж будь-що змонтоване. Реально полегшує завдання те, що на каналі є група людей, які займаються трансляціями (цього року, приміром, Перший національний транслював парад 9 травня, вшанування жертв голодомору, вшанування жертв Биківні), і є група людей, які роблять програму КІНО.UA. А починаючи з цього року вже є і досвід».
Щоби бути показаним в ефірі, кожен фільм повинен мати прокатне посвідчення від Міністерства культури і туризму та підписану авторську угоду з організаторами фестивалю, НТКУ ж отримує невиключне майнове право від ГО «Нарешті», організатора фестивалю. Як пояснив пан Вибрановський, єдиний проблемний момент – неорганізованість самих митців. «Все робиться в останній момент. Тож цього року виникли питання з 4-ма фільмами, які не встигають отримати прокатні посвідчення (за браком прокатного посвідчення кілька фільмів таки в останній день було знято з конкурсу. – Л.Г.). А якщо фільми посвідчення не отримують – ми їх показати не можемо, бо це заборонено законом. До слова, в архіві НТКУ зараз купа фільмів, які там лежать іще з радянських часів, але демонструвати ми їх не можемо, оскільки не маємо прав на показ».
Щодо організації трансляції, то автори телеверсії наголошують, що важлива тісна співпраця з організаторами: «У випадку прямого ефіру організатори мають працювати за нашою відмашкою, бо інакше – в ефірі каша, – пояснює Вибрановський. – На «Відкритій ночі» маємо справу з професійними режисерами, яким таких нюансів навіть пояснювати не треба».
За рахунок бездоганної синхронізації НТКУ вдалося добитися дуже гарної картинки. Що ж до зауважень, то слабке місце – гостьовий майданчик. Вдалих інтерв’ю було небагато: Михайло Іллєнко, брати Капранови, Олесь Санін, Ольга Сумська. Доречною була Ганна Чміль, голова державної служби кінематографії МКТ. Тобто добре зіграли треновані бійці, які в ефірі говорять часто і з різних приводів. Молоді ж режисери реагували на камеру, як кролики. Це стало неприємним відкриттям. Які б запитання не ставив ведучий – відповіді односкладові, почуття гумору нуль, співбесідники нецікаві, скуті, артикулювати не можуть, про що фільм – не знають. «Я все сказав своєю роботою», – а те, що тебе зараз дивиться мільйон глядачів, плювати? Ну так напружся ще раз, молодий український режисере, і скажи щось цікаве. Щоби цей мільйон увімкнув телевізор через рік. І знову дивився українське кіно. Замість цього більшість обрала позицію постояти в позі генія, якому набрид цей клятий мікрофон, і цідила крізь зуби: «так», «ні», «не знаю»… Якщо учасники фестивалю самі не перегрупуються і не знайдуть, про що поговорити зі своїм глядачем, то саме вони можуть провалити трансляцію. А НТКУ, звісно, потрібен грамотний гостьовий редактор для роботи з гостями.
Що може бути гіршим за непідготованих гостей? Правильно, непідготований ведучий. Вів трансляцію, як і торік, Сергій Неретін, ведучий програми про кіно на Першому національному – КІНО.UA. «Відкрита ніч» далася йому нелегко. Репліка: «Я забув прізвище режисера» (щодо хлопця, який півгодини тому говорив із тобою в кадрі) або «Наступна робота – не пам’ятаю її назви, але вона вам сподобається» – для людини, яка тільки те й робить, що оголошує програмку (нуль додаткової інформації про режисерів, нуль бекґраунду по фестивалю, нуль аналітики чи критичних суджень), є вже перебором мого глядацького терпіння.
«З нами режисер В’ячеслав Попов». – «Я не В’ячеслав, а Ярослав». – «Ну, це, я думаю, дрібниці» (???!!!). Як там у рекламі? Іноді краще жувати, ніж говорити…
Найцікавіше ж трапилося на майданчику, коли з’явилася Ольга Сумська в оригінальній рожевій курточці з портретом «невідомого» на грудях. «Чий це у вас портрет на одязі? Дуже схожий на міністра Цушка…», – ведучий спеціалізованої програми про кіно під’їхав до кінодіви з м’яким гумором. «Подивіться на спину, там він у мене більший, краще видно…», – Сумська дозволяє всім вивчити свої груди і спину, вже і глядачі бачать, що це, м’яко кажучи, не Цушко. Пауза триває. Камера і ведучий ковзають поглядом по кофтинці. «Так хто ж це?», – грайливо наполягає кінознавець. «Це мій улюблений режисер Альфред Хічкок», – говорить Сумська. Й оскільки ведучий знічено мовчить, Сумська додає: «От бачите, а ви і не знаєте…»
До речі, попри конфуз із Цушком, включення з Сумською було одним із найвдаліших за ніч. Вона сказала головне: «Як актриса, я ні-ко-ли не відмовляю молодим режисерам. Щоб не пропустити генія». Власне, «Відкрита ніч» для того й потрібна і їм, кінематографістам, і нам, глядачам, – щоби не пропустити генія.
До того ж молоде кіно, студентські роботи, кінодебюти, експериментальні короткометражки – чи не єдина кіноніша, в якій українське кіно почувається якщо й не впевнено, то дуже гідно. Наше віконце у кіносвіт. Здається, українське кіно, затиснуте в лещата реальності, все-таки викрутилося – знайшло ту рятівну ідею, в якій його слабкість (брак грошей, брак досвіду в режисерів, брак технологій) перетворилася на його силу. Або – висловлюсь обережніше – за рахунок існування «замовника» у вигляді двох фестивалів (міжнародного «Молодість» та внутрішнього «Відкрита ніч») і професійної планки досягнень у вигляді пальмової гілки Стрембіцького наше кіно має всі шанси на це перетворення. Тепер до продукування замовлення приєднався і такий потужний фактор, як телеканал. І навіть місце в ефірі під майбутніх геніїв застовпив.
На фото – Ольга Сумська в курточці з портретом «Цушка» :)
