Ваш автор не може, прокинувшись серед ночі, перерахувати всі альбоми української поп-співачки Тіни Кароль. Ідентифікуючи кілька її пісень, я все ж таки радше послухаю старий добрий рок. Не вважаю себе прихильником її творчості, та разом із тим визнаю - Кароль і не дратує. Анонс фільму «Тіна Кароль. Сила любові та голосу», показаного 14 лютого в ефірі «1+1» о 22.10, привернув увагу лише через те, що по закінченні обіцяли «Ігри диявола» - сучасну класику від метра Сідні Люмета. Та й не обіцяв опис стрічки нічого, крім питомо жіночого контенту - сльози плюс лаштунки шоу-бізнесу.
Ну а поштовх до перегляду дав репортаж із допрем'єрного показу, де через фотогалерею та думки з фейсбуку стрижнем пройшла лінія запитань: а чи можна таке знімати, чи варто таке показувати, і, головне, піариться відома співачка на смерті чоловіка чи ні. Остання позиція навіть не передбачає дискусій. Бо свідомість всякого, хто причетний до медіа і всього, чому ці медіа так чи інакше приділяють увагу, заточена саме на відповідь: «Так, піариться». Не важливо, кого, що і в якому контексті, наприклад, показують по телевізору. Весілля - піар, розлучення - піар, усиновлення дітей - піар, позбавлення батьківства - піар. Чому б, у такому разі, не погодитися: Євген Огир, чоловік Тіни Кароль, передчасно пішов із життя, аби дати дружині інформаційний привід вийти в люди. А керівництву «1+1» - сюжет для фільму, який можна поставити в ефір на Валентинів день.
Легкий присмак чогось, не рекомендованого для безболісного поширення на мільйонну аудиторію, змусив вашого цинічного товстошкірого мужлана провести перед телевізором вечір із Тіною Кароль. З легкістю дозволив собі дивитися відсторонено, бо працювало чоловіче раціо. Воно підказувало, в які моменти й чому мільйони жінок повинні плакати. Те, що видовище розраховано передусім на голі емоції - що ж, є величезна аудиторія охочих пустити сльозу, співчуваючи чужому горю. Хоча - чому чужому? Тіна Кароль, як будь-яка артистка - особо публічна, завдяки телебаченню часто заходить у наші квартири й будинки. Тому сприймається багатьма ледь не членом родини або просто близькою людиною. Отже, ефект повинен бути як від довірливого інтимного спілкування.
Саме у відчутній присутності такого технологічного підходу критики схильні побачити елементи того самого злощасного піару. Насправді, примостившись у кріслі навпроти кожного, хто сидить по цей бік екрану, Тіна Кароль не пліткує, не скаржиться на долю, не просить пожаліти. Чуємо і бачимо монолог молодої, красивої та водночас зрілої жінки, котра втратила близьку людину й хоче про це поговорити з глядачем, немов із психотерапевтом.
Студійна статика, до речі - зовсім не аскетична, все ж таки наближена до так званого гламуру, за сценарним та режисерським задумом різко змінюється на вокально-хореографічні композиції. Перетворюючи дійство на повноцінний фільм-концерт, який лише жанрово нагадує такі зразки, як, наприклад, «У ліжку з Мадонною» Аліка Кешишана, «Хай буде світло!» Мартіна Скорсезе чи «Зелений театр у Земфірі» Ренати Літвінової. Причому тональність цим номерам задають саме монологи.
Співачка - за задумом, сюжетом і в реальності, - після смерті коханого чоловіка починає втрачати інтерес до життя й творчості. Їй хочеться просто бути почутою, поділитися наболілим. Та все довкола не стоїть на місці - й вона щоразу ніби пересилює себе, змушує вставати, буквально тягне себе на сцену, вривається до глядачів із піснями й танцями. Нагадуючи не стільки нам, скільки собі: не варто лягати на дно, не слід іти у внутрішню еміграцію. Адже свого часу надто довго йшла до того, аби здобути славу, визнання, знайти власне місце в музиці.
Зусиллями команди авторів проекту глядачам не стільки дали можливість зазирнути в замкову шпаринку, отримавши новий привід для пліток, скільки познайомили з жінкою, котра в силу трагічних обставин опинилася перед вибором. Раніше вона навряд чи уявляла його для себе. Бо нині життя поділене навпіл, до і після. Тепер вона стоїть на роздоріжжі й намагається знайти нову себе. Зробити непростий вибір: зупинятися в своєму горі - чи йти далі, незважаючи ні на що. Причому пошук подібних рішень постає не лише перед артистками, як-ось Тіна Кароль: на її місці себе цілком здатна уявити будь-яка інша жінка. І не помилюся, якщо скажу: є глядачки, для яких історія співачки перегукувалася з їхньою власною історією.
З огляду на це знову повертаємося до естрадних номерів. Виявляється, шоу-бізнес - не завжди легковажність, у тому числі репертуарна. Адже популярна музика, під яку люди звикли танцювати, за певних обставин та під відповідний настрій виконавця здатна набути інакшого, у випадку зі «Сльозами любові та голосу» - трагічного звучання. Виявляється, все залежить від того, на який лад налаштує себе виконавець. Тому спів та хореографія тут мимоволі виглядають доповненням до рефлексій молодої вдови. Ось сьогодні я така, ніби каже вона. Нічого нового, того, до чого ви не звикли, не роблю й не співаю. Та, погодьтеся, всередині - зовсім усе не так веселково та гламурно, як усі довкола звикли собі уявляти.
У підсумку «Плюси» разом із Тіною Кароль запропонували оригінальне, мало на що схоже телевізійне видовище. Котре в рівних пропорціях може сприйматися документальним фільмом, біографічною історією а-ля «Моя правда», фільмом-сповіддю, фільмом-концертом, навіть екзистенційною мелодрамою. Якщо, звісно, такі бувають. Єдине зауваження на виході: здається, можна було вкластися в менший час. За моїми прикидками, словесні та музичні монологи молодої жінки, котра вирішила розділити свою самотність із мільйонами українців, цілком могли б укластися хвилин у п'ятдесят. Втім, це лише чоловіча думка. Раптом жіночій аудиторії й півтори години сліз виявилося замало...