Минулого тижня я більше дивився російське телебачення. Українське видавалося не підйомним. Психовані, з лексиконом і манерами Еллочки-людоїдки, політики гнали і гнали м’яча у ворота супротивника. Потім з’ясувалося: ворота знаходяться в іншому місці. Тоді, під завісу тижня, «трійця на Трійцю» віддала м’яча професіоналам, а сама зайняла місця на трибунах. Сильне рішення, між іншим – настільки, що небеса розверзлися і полюбили лоно земне... Справді, не все ж їм на арені виступати. Чи на зелененькому газоні. Коли-не-коли хочеться й Хоттабичем попрацювати, з трибун покерувати. Два Хоттабича одразу, а могла бути і «трійка», – ні, дякувати Господу, Україна таки не Росія, там політм’яча контролює одна людина. «Культ особи» називається...

Два культи

Культ особи – він і на телебаченні культ. Належить показати, що історію рухають окремо взяті особистості. Які, окремо від народного волевиявлення, беруть той народ за... самі знаєте, за що, і ведуть «вперед і тільки вперед», допоки не попадають усі. Зате картинка яскрава, посеред неї натхненна людина показує правицею за горизонт – там щось таке, що бачить тільки вона. У підсумку, правда, з’ясовується: нічого такого вона не бачила, так, «психічна атака» на непотрібний здоровий глузд. Зате потім «Сталин. LIVE» (назва вікопомного телесеріалу на НТВ; щойно завершився) чи «Жена Сталина» («Україна», 26 травня), зате потому – «Запах Ильича» (і Брежнєва в тому числі), «Кремлевские жены» і таке інше. «Прєлєсть неабикновєнная», як говорять у таких випадках дами, що люблять історію та історії.

За демократії увага до особистості є помірною й комірною – тобто, зваженою. Тут знають: історію рухають не особистості, а домовленості між ними. «Соображают» тут на трьох і утрьох – менше не буває, така вже ментальність у демократії. Коаліція з трьох політичних безсиль творить силу «неабикновєнную». Вона греблі рве, вона розсуває штанги футбольних воріт, щоби м’ячі влітали з комфортом, із шиком і грюком, вона...

Ну та годі про демократію. Трохи про авторитарний режим. У них там як? Помирає, скажімо, Валентина Леонтьєва – знаменита за часів царя Панька телеведуча. За демократичного «прижиму» ні за що не згадали б. За тотально-авторитарного в телевізії («Первый канал. Всемирная сеть», 22 травня) цілу програму присвячують. «Пусть говорят» з Андрєєм Малаховим... І вони говорять. Головним чином її колеги, диктори радянської школи. Ну, парадокс – тоді ж тоталітарна система була, контролювався кожен чих і мих. Усе з папірця читалося, не дай Боже щось там переставити. А особистості були – ще й які! І професіонали. Бо на мінному полі працювали – один неточний рух і ти в повітрі шматочки свої збираєш, ага.

Малахов був незвично малоактивним. Що ж, того дня Леонтьєву поховали – на далекому цвинтарі в Ульянівській області. У Росії треба жити довго, але ж це не про телебачення – продукт не на всі часи. А от, виявляється, і тут трапляються випадки. Є світло особистості, яка викликає культові почуття. Один із найбільш зворушливих епізодів програми – за участі колишньої вихованки дитячого будинку, куди незрідка навідувалася «тьотя Валя» Леонтьєва. Через десятиліття про неї – пам’ять. На відеоплівці зберігся епізод, коли та жінка провідала стару телевізійницю, яка в останні свої роки жила в сестри у російській глибинці. Не без мораліте: поспішайте робить добро, з цим і перед Богом станете, і перед людьми в час свій останній. Істина, що претендує на тотальність і всезагальність.

Одразу за тим «Первый канал» показав документальний фільм «Валерий Золотухин. Очень личное» (22 травня). Підозра була, що це так звана жовта документалістика. Нині такої – валом. Це коли телепрограму чи фільм нашпиговують усілякими подробицями: як, із ким, скільки разів, у яких позах, скільки посуду побито... Продається і купується. У природі людській – цікаво через шпарину за чужим життям підглядати.

Нині знаменитості охоче діляться тими подробицями. А чого – аби гроші, розкажуть і не таке. Знаменитий актор Золотухін, разом із авторами стрічки, не став утаємничуватися. Романи, одруження – перша дружина, актриса Ніна Шацька, потому друга, третя. Третій шлюб трохи скандальний – дружина на три десятки років молодша. Але на тому все – Бог трійцю любить... Одначе, мало-помалу оповідь виходить на чисте плесо моральних істин. Актор любить усіх, природа в нього така – життєствердна і життєлюбна. Раціо притлумлене, живе почуттями, повністю їм віддаючись. Навіть тоді, коли літа схиляють «до презренної прози», він мислить віршами й піснями. Отак із жовтизни постала філософія романтичного світогляду.

Чого тільки не побачиш нині на російському телебаченні. Канал «Культура», як і належить, робить і зовсім невиграшні, на перший погляд, програми. «С отцом и без отца. Татьяна Сухотина-Толстая» («РТР Планета», 28 травня) – ну яке ж тут телебачення, коли зображення мінімум: фото, пару хвилин кінохроніки... Йдеться про дочку Льва Толстого Тетяну. Улюблену, найближчу. Режисер Алєксандр Шувіков бере спогади й листи героїні програми і намагається розгадати секрет її життя. Дочки генія, яка сама тяжіла до мистецтва, професійно займалася живописом. Одначе головний її дар – чисто людський: уміла в’язати ниточки стосунків між людьми. Навіть своїх батьків уміла мирити, хоча громів і блискавок там було неміряно. Сім’я – от чому віддавалися-дарувалися сили. Може, про це картина? Те, про що сьогодні так рідко мовиться, те, про втрату чого телебачення анічичирк. Сім’я – без її нормального побутування гине не тільки Україна й українці, а біла раса в цілому. Не навчимося заново її будувати – гаплик буде. У підсумку – неординарно про особистість, хоча й не культову, але таку, що хотілося би й возвести на п’єдестал.

Ну, і так далі – «РТР Планета», та й інші російські телеканали, не пропускають найменшої нагоди нагадати й оповісти. Ювілейні приводи використовуються обов’язково. Смерть так само вивищує людську постать у телевізійному дзеркалі. А в нас? У нас те саме, про що вже йшлося, – «торжество демократії», яке розуміється як відміна культу. Великих немає – всі однакі. А хіба ж не правда? До вітру ходять за одним лекалом, дітей роблять так само – що нагорі, що знизу. З цікавістю очікував я: помітить чи ні наша телевізія 50-річчя актора Богдана Бенюка? Принаймні, жоден із великих каналів не включив до програми 26 травня ні фільму, ні програми – нічого. Уявити щось подібне в Росії неможливо.

Відтак дивом виглядав документальний фільм «Богдан Ступка. Майстер-клас» (режисер Марія Ягода), показаний Першим національним 28 травня. Так, треба думати, відсалютували Духовому дню. Що ж, кого, як не актора, котрий на сьогодні є взірцем професійного успіху, і представити цього дня? Щоправда, стрічку показали серед дня, а не в прайм-тайм. Прайм віддали, звісно, Нікітє Михалкову, енний раз показавши «Свой среди чужих, чужой среди своих». Помри, краще не вигадаєш – хто тут свій, а хто ні здогадайтесь із першого разу. Є, є в нас культ – чужих, які свої.

А «Майстер-клас» – бо Ступка нині ще й викладає, набравши, разом із режисером Валентином Козьменком-Делінде, акторський курс. Роздуми видатного артиста, фрагменти вистав та фільмів – зроблено професійно. Та знову про повагу до особистості. У стрічці Ягоди доволі густо цитується фільм режисера Юрія Терещенка «Богдан Ступка. Львівські хроніки» («Студія «1+1», 1999). Добре знаючи картину (я теж працював на ній – як автор сценарію), з цікавістю чекав титрів. Чомусь був упевнений: не згадають. Ні, помилився – окремим титром висловлювалася подяка каналу «1+1» за надані «хронікальні матеріали з життя Богдана Ступки та його родини». Що це, як не грубе порушення авторського права? Фільм, який має своїх авторів, пойменовано «хронікальними матеріалами». Себто – ваше там не ночувало. Ну, зняли там щось... От вам і прояв – укотре – одвертої, зухвалої зневаги до особистості. Який там вже культ? Ви ніхто і фамілія ваша – Нікак... І це на Першому національному!

Не знаю, як воно вийде, але зі свого боку спонукатиму Терещенка подати до суду. По руках треба бити за такі вправи і справи – хоча б іноді.

Кіно й українці

Того ж дня на Першому національному (28 травня) фільм Миколи Камінського й Руслана Ткаченка «Кіно і німці». Про німецьке громадське телебачення, канал MDR. Кращої агітації за впровадження такого каналу в Україні годі вигадати. 18 євро з кожного (у нас така сума була би іншою, звичайно) – і телевізія служить громаді, а не мільйонщикам із мільярдерщиками.

До прикладу, у фільмі є епізод, в якому простий тобі маляр звернувся до каналу з проханням захистити його права, поганьблені господарем. Перевіривши обставини, телевізійники підготували програму. Те, чого у нас практично немає ніде, з Першим національним включно. Журналістське розслідування має на меті не участь у політичних розборках, а конкретну допомогу людям.

З-поміж іншого – обов’язково знімаються і транслюються регіональні свята. Минулої суботи й неділі я був у Луцьку, на міжнародному фольклорному фестивалі «Берегиня». Блискуче організовано, неймовірна за енергетикою маса виконавців. Часом думалося: подібну енергію Емір Кустуріца «переклав» музикою своїх всесвітньовідомих фільмів. Тільки хто з наших кінематографістів нині бодай поверне голову в той бік? І телевізійних камер із Києва я не побачив. Скажімо, концерт відкриття, який викликав моє захоплення (а я, повірте, рідко чимось подібним захоплююсь), знімала аж одна камера обласного Волинського телебачення. Для якісного відтворення необхідно хоча би чотири-п’ять. Та для чого? Краще ми черговий матч пари дворових футбольних команд покажемо, чи хіт російського кіно.

Кіно в Україні нині знімається – в обсягах, про які недавно й не снилося. Добре, що люди мають роботу, я тішусь тим. Тільки що вони знімають? Навіть Андрій Дончик, чия відданість українському матеріалу, культурному й соціальному («Кисневий голод», «Украдене щастя») загальновідома, – зняв фільм «Жага екстриму» («Студія «1+1», 18 травня), де українське життя ледь-ледь помітне – упаковане у звичні на сьогодні, банальні навіть жанрові та стильові прийоми. Причини того сам Андрій пояснив у недавньому інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» (19 травня). Замовник – Росія, їхні телеканали. А їх не цікавлять картинки із «хохлацкой жизні». Хоча коли якісно зроблено... Дончикове «Украдене щастя» показував телеканал «Россия», і не один раз. Та загалом...

Виходить, Україну «не замовляють». Що в Росії – то зрозуміло: а чого, власне? Драма, що і в Україні український матеріал не в моді. В моді взагалі якесь усереднене життя багатих людей без національної приналежності. Щоби ми не забували про це і в Духів день, «Інтер» показав не новий уже фільм Оксани Байрак, класика «казок про буржуїнів» (28 травня), «Женская интуиция» 2003 року. Справді класична історія про те, як молода жінка у пошуках чоловіка (за незмінної у таких фільмах підначки подружок) наймається нянею-гувернанткою до красеня-мільйонера. І домагається свого. Ні-ні, Боже збав, тілом не торгує – виключно за рахунок відкриття судженому, і самій собі, невидимих морально-душевних глибин.

Чисто зроблено – як пісня. Нічого не маю проти: казки потрібні людям. Одначе ж я не про те. Враження, що все, що цікавить наших кінематографістів – передусім тих, хто знімає оці телемуві, – так це історії про дівиць, котрі шукають шляхів до серця мільйонщика. Або про дівиць багатих, але нещасних в особистому житті, – рятує їх так само нечувана любов до багатенького або, навпаки, бідненького, але доброго персонажа. Щоправда, подивився я новий фільм Саші Кирієнка (постановника «Помаранчевого неба») – «Інді» називається. Там героїню шалене кохання губить. Одначе ж конструкція казки лишається незмінною.

Тим часом останній Каннський кінофестиваль засвідчив: на авансцену виходить нове покоління. Румун Крістіан Мунґіу в переможному фільмі «Чотири місяці, три тижні, два дні» звернувся до низької соціальної прози – і здобув «Золоту пальмову гілку». Наші ж молоді – може навіть не режисери, а продюсери – зорієнтовані мало не виключно на оповідування казок про багатих. Такий собі інструктаж для Попелюшок. Трапляються вже й програми відповідного штибу (одну таку бачив недавно на каналі СТБ, 16 травня – «Вийти заміж за мільйонера» називається).

Таким чином, постає загроза, що нинішнє молоде покоління режисерів ніколи не доживе до кіно, що ставить серйозні світоглядні проблеми. У тій же Росії й режисери, й фільми такі вже є. «Студія «1+1» минулої п’ятниці показала такий фільм – «Остров» Павла Лунгіна (25 травня). Дуже радив би показати й «Свободное плавание» Бориса Хлєбнікова – про безробітного і його життя-буття за нових обставин. Коли від тебе залежить куди більше, аніж за благословенних радянських часів. Таке кіно виховує здатність мислити, а не засвоювати кліше поведінки, яка дозволить виграти солідний грошовий, матеріальний приз.

До речі, чи не пора вже телевізійникам і кінематографістам відпустити себе у вільне плавання? А з ними разом, дивись, і ми, глядачі, почуємось вільнішими у здичавіло безбарвному й безликому пейзажі нинішнього українського життя.