10 травня 2007 року на 6-му засіданні Керівного комітету з питань культури Ради Європи Міністр культури і туризму України Юрій Богуцький представив Національний звіт про культурну політику в Україні, підготовлений Українським центром культурних досліджень.«Без звіту – ми лише спостерігачі європейських культурних програм. З ним – ми демонструємо свої наміри стати активними гравцями в європейській культурі», – наголосив міністр.

Проте «культурний звіт» для України має не лише дипломатичну цінність. Не менш важливими є й оприлюднені в ньому статистичні дані, й рекомендації європейських експертів, котрі вивчили звіт та дослідили реальну ситуацію в країні. Адже, як сказав один із членів експертної групи, директор Британської ради в Києві Террі Сенделл, «цей аналіз унаочнює дистанцію між тим, що робить українське Міністерство культури, і тим, що воно гадає, що робить».

Власне, дистанцію між реальністю та уявою фіксує і звіт української сторони. Насамперед це стосується таких понять, як «культурна політика» і «культурні пріоритети». Проігноруймо іронічний посил (культурна? політика? – три ха-ха) – звіт дає значно більше матеріалу для аналізу, ніж для іронії. І це вже приємна несподіванка. Документ готувався не в самому Мінкульті, а на його замовлення – фахівцями Українського центру культурних досліджень. У звіті є певні неточності – приміром, чинний Закон про телебачення і радіомовлення в Україні ухвалено 1 березня 2006 року, а не «21 грудня 1993 р. з численними змінами, внесеними в 1995-1997 рр.». Але попри це тут зібрано не лише цікаву статистику, але й дано ґрунтовний аналіз, чому ця статистика є саме такою. Крім того, у висновках часто висловлюється критика щодо дій замовника, тобто Міністерства культури й туризму.

Захоплюватися грамотністю офіційного документу – все одно що радіти з приводу того, що вода – мокра, а цукор – солодкий. Але реальність така, що кожну з наведених у звіті цифр не так-то й легко отримати навіть через інформаційний запит. (До речі, деяких цифр навіть укладачі звіту не змогли отримати – приміром, щодо видатків на культуру по інших міністерствах та відомствах.) І те, що в культурологічному аналізі цитати наводяться з Бальцеровича, Кузьо, Швоб-Джокіча, Кшиштофека etc, а не з класиків марксизму-ленінізму і навіть не з Шевченка, – неабиякий прогрес. Аби читач міг уявити стиль цього документу, якби він народився в самому МКТ, процитую (скорочено:)) один із абзаців прес-релізу, розданого на прес-конференції: «Європейські експерти вказали на такі особливості української культурної ситуації, які ми, зазвичай, не помічаємо замуленим оком, проминаємо своєю увагою, не надаємо їм соціально-культурної значущості та суспільної ваги». Якщо ви подумали, що далі в релізі було хоча б перелічено ці достославні особливості – значить, ви ніколи не мали справи з МКТ.

Задачник Богуцького

Задачник Богуцького – це спроба вирішити актуальну культурну ситуацію в Україні, врахувавши максимальну кількість даних. Арифметика пріоритетів – лише один розділ цієї безумовно цікавої книжки (добре було би її написати на основі звіту про національну культурну політику). Задачі про кіно, театр, книговидання залишимо на наступний урок, а зараз розв’яжемо кілька задач на тему «Культурні пріоритети». Звісно, про ті, що «є», і ті, котрі «гадаємо, що є».

Задача № 1

Відомо, що держава У. зі 143,7 млн грн. виділених на культуру в 2000-му році, 38,6% коштів витратила на підтримку виконавських мистецтв (включно із «загальнодержавними заходами»); 15,6% цієї суми – на розвиток культурно-мистецької освіти, 11,1% на театри, 10,2% на кіно, а решту на музеї, культурні пам’ятки, бібліотеки та підтримку творчих спілок.

Увага! Якими є культурні пріоритети країни У., якщо відомо (див. табл. 1), що витрати на виконавські мистецтва в сусідніх Росії та Польщі становили відповідно 11,7% (разом із фінансуванням театрів) та 2,1% у структурі витрат, а в 2005-му році в країні У. «виконавські мистецтва включно із “загальнодержавними заходами”» вже не обчислюються окремим рядком, але разом із фінансуванням театрів становлять 45% культурного бюджету країни, який, між іншим, збільшився майже у 4 рази?

Структура видатків на культуру в бюджетах деяких посткомуністичних країн

*) включно із «загальнодержавними заходами».

**) Усі види виконавських мистецтв, із театром включно.

По-перше, скажете ви, звісно, країна У. – дуже культурна країна. Адже, як випливає з умов задачі, її видатки на культуру ген як зросли. По-друге, також скажете ви, культурних пам’яток, мабуть, у країні У. геть немає, раз на них 8,5% бюджету виділяють – які ж пам’ятки на такі гроші проживуть і не розваляться? Ну, і по-третє, в країні У. веселий народ, який потребує на дозвіллі послухати виконавські колективи, йому в музеї не ходи – дай повиконувати що-небудь, а державне свято, концерт на майдані чи парад у вінках для нього миліші за бібліотеки й кіно.

Еге, відповім я вам на це. Одразу видно, що ви не живете в країні У. Ну не знаєте ви, припустімо, що «видатки споживання» (зарплати працівникам, комунальні послуги тощо) і є приблизно 3,5 рази з цих майже 4-х, на які виросли культурні видатки за ці 6 років. Не знаєте, що країна У. – не вчора народилася, а на сьогодні в ній під охороною держави перебуває понад 130 тис. пам’яток. Не знаєте також, що через брак фінансування 50-70% із них у багатьох регіонах країни знаходяться в незадовільному стані, а 10% – в аварійному. А про веселий народ от вам наступна задачка. Причому запитання в цій задачі лишається тим самим.

Задача № 2

У 2004 році, за даними соціологічних опитувань, 26,7% респондентів повідомили, що на дозвіллі читають книжки, 25,6% – що слухають музику, 4,9% відвідують бібліотеки і лише 2,7% ходять в кіно (1994 року ці показники були відповідно: книжки – 37,7%; музика – 32,4%; бібліотеки – 7,2%, а кінотеатри – 7,9 %).

Увага! Якими є культурні пріоритети держави У., якщо відомо, що «театри, концерти, музеї» відвідує 2,2%, зате 83,3% віддає перевагу перегляду телепередач?

Таблиця 6.1. Зміни в дозвіллєвих практиках у 1994–2004 рр.

(за даними соціологічних опитувань), у % опитаних.

Джерело: Ворона В., Шульга М. (ред.), Українське суспільство 1994–2004. Моніторинг соціальних змін. – Київ: Інститут соціології, 2004. – С. 639.

Чомусь мені видається, що тут ви з відповіддю не поспішатимете. І правильно зробите.

Бо правильна відповідь така. (Щоправда, вона така довга і написана таким кучерявим канцеляритом, що можете одразу її не читати, а повірити мені на слово: там немає жодного слова ані про виконавську майстерність, ані про телевізор.)

Закон України про концепцію державної культурної політики на 2005-2007 рр.

У Розділі 3 Концепції, схваленої цим Законом, цілі та пріоритетні завдання культурної політики визначені наступним чином:

- визначення культурного розвитку України та її окремих регіонів одним із пріоритетних напрямів діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

- розробка та затвердження довгострокової програми культурного розвитку України, а також сприяння розробці середньострокових регіональних програм культурного розвитку;

- зміна методів управління в галузі культури, зокрема переорієнтація органів державної влади та органів місцевого самоврядування з виконання певних функцій на досягнення поставлених цілей, залучення громадськості до процесів управління та контролю в галузі культури;

- створення ефективної моделі фінансового та матеріально-технічного забезпечення культурного розвитку;

- розробка, затвердження та впровадження державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою (перелік та обсяг послуг, порядок їх надання, показники виконання та якості послуг), а також методики визначення розміру фінансового забезпечення державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою, в розрахунку на душу населення;

- запровадження коригуючих коефіцієнтів фінансових нормативів бюджетної забезпеченості видатків місцевих бюджетів на культуру і мистецтво, розрахованих виходячи з кількості об’єктів культурної спадщини, предметів основного фонду музеїв, охорона яких здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету;

- реалізація комплексу освітніх, культурно-мистецьких програм і проектів для дітей та молоді;

- підтримка та розвиток культури на селі;

- формування цілісного інформаційно-культурного простору України, зокрема шляхом інвентаризації культурних ресурсів, складання мапи культурних ресурсів, створення відповідних аналітичних баз даних, видання інформаційних буклетів, а також створення телеканалу «Культура»;

- участь України у міжнародних культурних проектах, здійснення комплексу інформаційно-культурних заходів для ознайомлення світової громадськості з культурними цінностями України.

Очевидно, що культурна ситуація в Україні перебуває під дією різноспрямованих векторів (у літературі цей феномен описано в байці про Лебедя, Рака і Щуку). Тобто, культурні декларації розходяться з культурною практикою, а культурні практики – зі схемою фінансування. Проте європейські експерти назвали це коректніше, зауваживши, що культурна стратегія України є «радше декларативною, ніж практичною».

Покажіть вашу культурну політику

«Якими би були ваші перші кроки, якби ви зараз були на місці міністра культури України?», – з цим запитанням я звернулася до Террі Сенделла. «Я би почав з того…», – відповів пан Сенделл, приймаючи правила гри в «умовний спосіб», і наголосив, що насамперед «переформатував» би роль міністра та міністерства культура, а потім почав би термінову роботу з упорядкування законів, що регулюють культурну сферу. «Законодавство таке розгалужене, що навіть люди, які мають безпосередньо працювати з цими законами, не здогадуються про їх існування», – зауважив Сенделл.

Далі – надзвичайно стисло – суть експертних спостережень.

«Перетворити міністра культури, в міністра для культури» («move from being a Ministry of Culture to being a Ministry for Culture»). Нинішня «пострадянська», як визначили її експерти, роль міністра культура є субсидування та патронаж (щоправда, вони висловилися ще конкретніше: «funding and patronage body»). В ідеалі ж МКТ має не «керувати культурою», а створювати сприятливе «культурне середовище» (environment – навколишнє середовище).

Жоден європейський міністр культури не є особою, яка «тримає в руках» і розподіляє бюджетне фінансування на культуру. Він формує культурну політику і переконує в необхідності спеціальних інвестицій у культурні об’єкти чи продукти. Проте в Україні міністр навіть не має власних фінансів для культурних інвестицій, а його ефективність визначається «вибиванням» «бюджету на культуру»! При цьому в його владі – хоч як це парадоксально, дивуються експерти – вирішувати бюджетні проблеми через організаційні. Приміром, частину театрів перейменували на «академічні» не з мистецьких, а суто з фінансових причин – бо це дало змогу підвищити акторські ставки.

«Краще менше та краще». Ця порада стосується створення того самого «культурного середовища», а конкретніше законотворчого поля. Мало користі, пишуть євроексперти, акцентувати на тому, що не розглядається «Закон України про культуру», поданий урядом на розгляд Верховної Ради у лютому 2007 року. Адже справа не в законах, а в їх надмірі. Тим паче, що в Україні закони, що не стосуються сфери культури, є більш дієвими за «культурні».

Зокрема, потрібні реальні економічні стимули, а не відмовки на кшталт «культура – це щось особливе». Власне, для перегляду всього комплексу законодавчих питань потрібна щільніша співпраця між МКТ і Комітетом Верховної Ради з питань культури і духовності. Адже саме для цього Комітет і існує, вважають експерти.

Не плекати ілюзій щодо податкових пільг. У країні, де є усталена традиція й не менш усталена практика не платити податки, спостерігачі радять не обмежуватися закликами надати податкові пільги на культуру. Слова треба підкріплювати практичними та фіскально виправданими аргументами.

«Україна нагадує людину, що стоїть посеред ріки, причому одна її нога – в одному човні, а друга – в іншому». Один човен – це минуле, другий – майбутнє. Експерти, тактично пишуть про те, що подібна поза є дуже небезпечною. Проте, наголошують вони, жодна Рада Європи не може примусити Україну нарешті поставити обидві ноги в один човен.

«Перед вживанням культурного продукту перевірте термін придатності». Це ще одна аналогія: «Менеджмент супермаркету час від часу перевіряє полиці і викидає товари, в яких закінчився термін придатності». Хвороба, від якої нині потерпає культура в країні, – напівреформи. Скажімо, президентські гранти молодим митцям та систему тендеру експерти назвали типовими напівреформами, адже «сума підтримки визначається не потребами проекту, а бюрократичними приписами». Додам від себе, що експерти, мабуть, і не здогадуються: принцип фінансування у нас не проектний, а постатейний. У реальності це означає: якщо, приміром, ти зекономив гроші на перевезенні книжок для бібліотеки, то купити додаткову книжку за ці гроші ти не маєш права – це різні статті витрат. Та й сама аналогія в перекладі на українські реалії не виглядає аж такою реальною. У нас навіть у супермаркеті прострочені товари не викидають, а просто наклеюють на них інші дати.

Переоблік цінностей. З приводу необхідного «переобліку культурних цінностей» вразив один матеріальний факт, на який звернули увагу європейці: зі 130 тис. пам’ятників, що захищаються законом, 7 тис. (тобто 6%) – це пам’ятники Леніну.

Про культурну політику не говорять – її показують. В Україні відсутній базовий елемент культурної політики, зазначають експерти. У нас немає «демонстративних моделей», маломасштабних, спонсорованих із бюджету наочних проектів, які би показували, що є сучасна культурна практика, яка цікавить нинішню Україну і відповідає на запити її майбутнього.

detector.media