Міністр внутрішніх справ, висуванець Соціалістичної партії України Василь Цушко віднедавна відомий своєю показовою непублічністю. Відразу після призначення він заявив, що протягом ста днів не даватиме ні коментарів, ні інтерв’ю, оскільки йому необхідно детально ознайомитись із новими для нього обов’язками. Журналісти згадують, що у статусі губернатора Одещини та народного депутата пан Цушко був із ними значно привітніший, а зараз відмахується, неначе від набридливих мух.

16 травня під час виступу з трибуни у сесійній залі Верховної Ради України Василь Цушко, відповідаючи на запитання народних депутатів, заявив:

«З приводу виступів будь-якого політика, у тому числі держслужбовців, ви знаєте, я не гірше вмію виступати. Але, якщо помітили, я не виступаю сьогодні і не даю інтерв’ю. Це я роблю спеціально, тому що я сьогодні – Міністр внутрішніх справ, і від неправильно сказанного слова чи інтерпретованого слова, може піти зовсім інша інформація. Тому я намагаюся виступати, коли ви мене сюди викликаєте, і говорити про те, що є з трибуни Верховної Ради, і я відповідаю за те, що я говорю».

Як бачимо, міністр зараховує відмову спілкуватися з пресою до власних чеснот. «Детектор медіа» попросила юристів прокоментувати цю заяву Василя Цушка: чи не порушує міністр законів, відмовляючись давати коментарі? Чи має право державна особа такого рангу бути закритою для преси особою? І що робити журналістові, якщо він наражається на відмову політика відповідати на запитання?

Олександр Оніщенко, керуючий партнер адвокатської компанії «Правочин»:

– Відповідно до ст. 2 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України "Про державну таємницю", не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес.

Інтерв’ю за своєю сутністю є відповідями суб’єкта інформаційних відносин на поставлені журналістами питання.

Серед головних напрямів та способів державної інформаційної політики, що визначені Законом України «Про інформацію», є забезпечення доступу громадян до інформації.

Більш того, ст. 32 Закону України «Про інформацію» передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадові особи зобов'язані надавати інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, по телефону чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб.

Враховуючи викладене, Міністр внутрішніх справ зобов’язаний надавати інформацію у вигляді надання відповідей на питання журналістів, але з урахуванням Закону України «Про державну таємницю» та інших законів України.

Тетяна Шмарьова, адвокат адвокатського об’єднання «В.Тетерський і партнери»:

– Принцип прозорості влади, право суспільства бути обізнаним із діяльністю органів державної влади та прийнятими ними рішеннями кореспондується з обов’язком цих органів забезпечувати безперешкодний доступ громадськості до такої інформації (зокрема, названі положення містяться в законах України «Про інформацію» та «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»).

Від обов’язку надавати значущу для суспільства інформацію слід відмежовувати право посадових осіб державних органів надавати інтерв’ю або коментувати певні події.

Як і за будь-яким пересічним громадянином, за державним службовцем (і високопосадовцем теж) визнається право на свободу висловлювань, реалізація якого дозволяє вільно спілкуватись із пресою. Або майже вільно – враховуючи різноманітні обмеження, пов’язані з перебуванням на посаді (як приклад: надаючи інформацію про розслідування резонансних кримінальних справ силовий міністр має робити це стримано, делікатно, як того вимагає повага до презумпції невинуватості).

Отже, відмова прокоментувати певну подію є правом міністра, а не його обов’язком – відмовитись від будь-яких публічних заяв лише в силу свого посадового становища. Міністр своїм правом скористався. З правової точки зору до нього не може бути жодних претензій. Але, судячи з реакції ЗМІ, і популярності йому це не додасть.

Ігор Розкладай, юрист Інституту Медіа Права:

– Питання доступу громадян, зокрема журналістів, до інформації від органів державної влади та їх посадових осіб в Україні регулюється низкою законів, основним із яких, безперечно, є Закон України «Про інформацію».

Закон про інформацію зазначає, що одним із головних напрямків державної інформаційної політики є забезпечення доступу громадян до інформації (ст.6). Це означає, що всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій (ст.9).

Таке право забезпечується обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення (ст.10).

Про це ж говорить і стаття 43 Закону: кожний учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на одержання інформації про діяльність органів державної влади. Інформація про діяльність органів державної влади є відкритою. Винятком є інформація про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи. Про це каже і ст. 37 Закону, що не може бути віднесена до конфіденційної, інформація, що знаходиться в користуванні органів державної влади, про стан правопорядку, стан справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактами їх порушень (ст. 30).

Доступ до інформації про діяльність державної влади забезпечується шляхом поширення її засобами масової комунікації, до яких і належать ЗМІ. Більше того, громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов'язків (читай – журналісти), користуються переважним правом на отримання такої інформації.

Про це говорять закони про пресу і «Про ТБ і РМ»: «Телерадіоорганізації, їх працівники мають право на одержання від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності необхідної інформації для здійснення своєї статутної діяльності у порядку, передбаченому законодавством» (ст. 56).

Журналіст друкованого ЗМІ має право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації; на відвідування органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємств, установ і організацій та бути прийнятим їх посадовими особами (ст. 26).

Той же закон «Про інформацію» встановлює прямий обов’язок надавати інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, телефоном чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб (ст. 32). Зазначу, що міністр хоч і не є посадовою особою, але він є, по-перше, керівником міністерства, тобто органу державної влади, а по-друге, керується у своїй діяльності Конституцією і законами України (див, наприклад Закон України «Про міліцію»), що означає, що вимоги цього закону на нього поширюються. Інше питання – в який спосіб він це робитиме.

Відповідальність за ненадання інформації громадянам, а особливо журналістам, може бути цивільною, адміністративною та кримінальною.

Загальний порядок передбачає, що, якщо орган державної влади чи його посадова особа не надає інформації, такі дії можна оскаржити або у вищу інстанцію, або в суд. Причому обов’язок доводити законність відмови чи відстрочки задоволення запиту, в нашому випадку – в усному наданні інформації, покладається на відповідача (ст. 35 Закону «Про інформацію»).

Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачено (ст. 212-3), що за неправомірну відмову в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації можна наразитися на штраф від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян ( 255-340 грн.).

Не можна забувати, що злісне ненадання інформації можна було б «підвести» під статтю 171 Кримінального кодексу України, як умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, що тягне за собою штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (до 850 грн.), або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років.

Що може зробити журналіст у ситуації, коли державний службовець його ігнорує? Простіше за все подати інформаційний запит із попередженням про відповідальність. Якщо запит ігнорується – подавати в адміністративний суд. Інший варіант – записатися на прийом до міністра і отримати інформацію від нього безпосередньо.

Міністру я порадив би, по-перше, скористатися досвідом свого попередника Юрія Луценка і активніше використовувати свого прес-секретаря. По-друге, не забувати, що посада міністра не звільняє від дотримання законодавства, хоча б тому, що він утримується на гроші платників податків, які мають цілком законне право знати, як він ці гроші відпрацьовує. По-третє, періодична розширена прес-конференція – досить хороший спосіб спілкування з журналістами і хороша економія власного часу.