Це було місяць тому. Я сиділа в штаб-квартирі «Радіо Свобода» в Празі, на своєму новому робочому місці. Добігав кінця третій тиждень мого перебування в Чехії в рамках журналістської стипендії імені Вацлава Гавела. Я вже освоїлася й працювала над розслідуванням однієї масштабної корупційної схеми. Попереду - ще п'ять місяців стажування та роботи в головній редакції «Радіо Свобода» в Чехії. На носі був Вільнюський саміт, і я, чесно кажучи, вірила в те, що Угоду про асоціацію з ЄС буде підписано. Думала, що для мене як для журналіста буде логічно саме в цей період - після підписання - певний час пожити в старій Європі та набиратися досвіду в «Радіо Свобода / Радіо Вільна Європа - ЗМІ», яке за 60 років існування здобуло бездоганну репутацію. Працювати в штаб-квартирі в Празі, де розташувалися редакції 25 країн - дуже захоплююче. Улітку після розвалу телеканала ТВі я почала активно шукати програми для журналістів за кордоном. Я не збиралась емігрувати, але мені цікаве життя поза Україною, хотілося ще десь повчитися... Час, здавалося б, обрала правильний - до виборів 2015-го ще було півтора року, і я мала повернутися до початку гарячих політичних подій.

Тож це був четвер. Чорний, як його потім прозвали. Я читала стрічку новин - і не вірила своїм очам - «Азаров зупинив підготовку до підписання Угоди з ЄС». Першим вибухнув «Фейсбук». Обурені люди почали виходити в офлайн і збиратися на площі в Києві. Наступного дня  вже купила квиток на Київ. Вилетіти вдалося в неділю, я поспішала на перше Віче, яке обіцяло бути дуже велелюдним. На пересадці у Відні рейс затримали на три години. Гадала, що спізнюсь. Але все тільки починалося...

Провівши декілька ночей на Майдані, я полетіла на саміт у Вільнюс, у мене заздалегідь була акредитація. Ніч перед тим самим днем, коли Янукович не підписав Угоду, ми з декількома колегами провели в холі готелю «Кемпінскі» - там зупинився і Віктор Янукович, і Ангела Меркель, і решта ключових фігур саміту. У лобі майже до глибокої ночі були всі - від Сергія Арбузова до Штефана Фюле. Ще навіть ішли якісь перемовини. І навіть тоді ще залишалася крихітна надія, що Угода буде підписано. На ранок п'ятниці чари надії розвіялись.

Звістку про кривавий розгін Майдану я прочитала хвилин через 30 як це відбулося, стоячи в черзі на посадку на рейс до Праги. У Празі, не виходячи з аеропорту взяла перший квиток до Києва. В один кінець. Я розуміла, що це надовго.

На щастя, керівництво стипендіальної програми та редактори в Чехії поставилися з розумінням до мого бажання бути на місці подій у цей час. Та й для редакції від мене більше користі, коли я тут, - працюю для «Радіо Свобода» «в полі». Я просто знаю себе - якби я не провела на Євромайдані достатньо багато часу, якби не бачила все на власні очі,  я б не знайшла в собі морального права висловлюватися щодо усіх подій. Це треба було пережити й зрозуміти зсередини.

За цей час стільки всього змінилося, події місячної давнини пригадуються немов уві сні. Складно передбачити, коли буде виконано вимоги Євромайдану. Я не знаю, що буде з ним далі фізично - коли зникнуть намети або відновиться рух Хрещатиком. Але Євромайдан як система цінностей залишиться у свідомості людей і змінить хід української історії. Українці як нація за цей місяць дуже подорослішала. Є чим пишатись. Якщо сотні тисяч найсвідоміших громадян самі гуртуються навколо однієї мети - вони її рано чи пізно досягнуть.

У мене досі немає квитка назад, у Прагу. Але вже збираюся повертатись. На мене чекає стипендіальна програма: окрім самої журналістської роботи,  це й багато тренінгів - від уроків фотографії до курсів англійської мови. Щорічно на цю стипендію подається багато бажаючих, я дуже ціную можливість пожити в Європі та попрацювати в такому поважному міжнародному виданні. Подивимося, щоправда, на скільки моєї посидючості вистачить цього разу.