Телеканал СТБ спонукав мене ностальгувати за Радянським Союзом. Точніше, не за СРСР як таким, а за тим часом, часом мого дитинства. Телеканал показав навіть не хіт, а мегахіт радянського періоду. Це було не так хвилююче, як зустріч із першим коханням, але тим не менше викликало своєрідні почуття. Ви собі думаєте, що я маю на увазі «Веселих хлоп’ят», чи «Волгу-Волгу», чи там «Джентльменів удачі». Зовсім ні: у моїй голові постав аж ніяк не серп із молотом, а літера «F». Вона мені пригадалася, коли на вищезгаданому каналі я наткнувся на французький фільм «Фантомас». Грали там чудові актори – комік і веселий кривляка Луї де Фюнес та мужній Жан Маре. Спершу ввечері я натрапив на другу половину фільму. А назавтра вдень здибав його початок. Тобто дивився його спершу з середини до кінця, а потім – із початку до середини. Але це не зашкодило моєму задоволенню від повернення до минулого. А в наступні дні переглянув ще дві картини про жахливого Фантомаса. Якби я сьогодні побачив цю стрічку вперше, то, мабуть, не став би дивитися до кінця. Грають, звісно, добре, але зміст – повний примітив. Зеленоголовий загадковий злочинець завдає шкоди французьким громадянам, а комісар поліції і журналіст із нареченою ганяються за ним і не можуть спіймати. І все. Ніякої психології. А мораль проста, як ріг будинку: добро бореться зі злом. Тільки зло не страшне, а добро – смішне.
Тим не менше, чим цей фільм був для свого часу – це навіть тяжко описати. Сказати те, що до кас кінотеатрів столи стометрові черги, – це нічого не сказати. Я стояв чи то до так званого Клубу будівельників на Сирці в Києві, де зараз розташований телеканала К1, чи то до кінотеатру «Комунар» на Лук’янівці, на місці якого зараз стоїть «Київська Русь» – зараз вже не пригадую. Але черги не мають аж такого принципового значення. Бо, зрештою, у той час ми звикли, що за будь-яким більш-менш якісним товаром доводилося стояти в черзі.
«Фантомас» був, мабуть, першою фантасмагорією серед підкреслено реалістичного радянського кіномистецтва. Точніше, воно було псевдореалістичним, оскільки насправді здебільшого годувало глядача казочками про щасливе радянське життя. Але при казковості свого змісту воно виглядало цілком реально – там існували люди з традиційними обличчями, руками і ногами. А тут раптом з’явилася зеленоголова людиноподібна потвора, яка розмовляла гримучим голосом і наводила жах на ціле французьке суспільство, оскільки мала у своєму розпорядженні техніку, що суттєво випереджала свій час. І це було незвично, привертало увагу, стало своєрідним позитивним шоком. У кінцевому підсумку ледь не на кожному стовпі й паркані Києва з’явилася літера «F». Коли ми клеїли дурня, то вдавали із себе Фантомаса. Починали говорити його голосом і жестикулювати плавно й уповільнено, як головний герой фільму.
У святкові дні телебачення показало «Фантомаса» серед цілого букету старих радянських фільмів. Критики вже не раз писали, що це кіно штучно підтримує смуток за радянським часом, що вони продовжують зберігати спотворену картину про той час. І ці аргументи, мабуть, справедливі. Але так звані пересічні глядачі найменше замислюються над ідеологічною складовою. Вони бачать кіно зі своєї молодості, де все було просто і ясно, де все було чорним і білим, де добро перемагало зло. А надзавданням іноземних фільмів із точки зору радянських ідеологів було продемонструвати виразки капіталістичного суспільства. Не беруся казати, чи продемонстрував ці виразки «Фантомас». Але цей капіталістичний фільм змусив мене згадувати минуле не менше, ніж фільми радянського виробництва.
