3 травня в усьому світі відзначають День свободи преси.
Цей день був проголошений на 41-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй 20 грудня 1993 за рекомендацією Третього комітету Всесвітнім днем свободи преси. 3 травня 1991 року у столиці Намібії – місті Віндхук – представники незалежних медіа країн Африки ухвалили «Віндхукську декларацію», в якій міститься заклик до урядів держав світу забезпечувати свободу преси та її демократичний характер. У декларації наголошували, що найважливішою складовою будь-якого демократичного суспільства є вільна, плюралістична та незалежна преса.
Цей день є нагодою повідомити суспільству про порушення свободи преси, заохотити та розвинути ініціативи, спрямовані на її захист, та провести оцінку свободи преси в усьому світі.
«Детектор медіа» поставила експертам запитання:
– Від чого (чи кого) зараз треба захищати українські медіа та журналістів? Чому?
Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України:
– По-перше, журналістів треба захищати від влади, особливо місцевої. Бо зараз саме місцеві ради активно намагаються викидати колективи і засновників видань, позбавляти їх приміщень. Ради створюють свої газети і виходять із засновництва вже існуючих – у такий спосіб позбавляючи їх можливості вижити.
По-друге, журналістів приватних видань треба захищати від власників. Бо в приватних виданнях, де видають зарплату в конвертах, людина не знає – одержить вона гроші наступного разу чи ні. Крім того, журналіст не має права на власну думку, адже редакційну політику диктує не колектив, який повинен намагатися робити успішні проекти і заробляти гроші за якісний продукт, а власник. І добре, коли цей власник поміркований і зважує на щоденні зміни політичної ситуації. Але найчастіше робиться «бойовий листок партії» і таким чином втрачається можливість порівнювати точки зору представників різних політичних сил.
По-третє, журналістські колективи треба захищати і від редакторів. Бо редактори бувають ще крутіші, жорсткіші навіть за засновників.
Олександр Зирін, український незалежний телевізійний оглядач:
– На мою думку, основною проблемою українських медіа та журналістів є суцільний непрофесіоналізм, який у буквальному сенсі починає поглинати наші медіа. Це призводить до серйозних деформацій у висвітленні суспільних подій, які відбуваються в країні. Тут наші журналісти не можуть піднятися до рівня світових ЗМІ. Це відбувається через силу-силенну різних причин, але коли країна опиняється в тій чи іншій кризовій ситуації, саме непрофесіоналізм журналістів на всіх рівнях відчувається найгостріше. І тому говорити про те, що українські ЗМІ у якийсь спосіб страждають від зовнішніх впливів, скажімо, політиків, можна лише через цю призму. Бо якщо кожен журналіст (а особливо це стосується телебачення) є професіоналом, то його дуже складно збити з його власної позиції. А якщо журналіст – непрофесіонал, ним дуже легко маніпулювати в тій чи іншій ситуації.
– Тобто ви вважаєте, що журналістів та українські медіа треба захищати від власного ж непрофесіоналізму?
– Поза всіляким сумнівом.
Тетяна Мокріді, член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення:
– Українська журналістика 2004 року мала свою «Помаранчеву революцію». Вона стала хорошим уроком у першу чергу для власників ЗМІ. Я думаю, що кожен журналіст повинен сам собі відповісти на питання щодо професійності, свободи, правди і відповідальності. У свою чергу, медіамагнати мають бути відповідальними перед суспільством за розв’язування інформаційних війн та лобіювання окремих політичних чи бізнес-проектів. Як на мене, необхідно поширювати практику укладання угод про співпрацю між журналістськими колективами та власниками ЗМІ. Це захищає журналіста від втручання власника в інформаційну політику. Популярність медіапроектів зростатиме, якщо в кожному з них буде запобіжник від непрофесійності. Непрофесійність під прикриттям свободи слова небезпечна для професії журналіста і для суспільства в цілому. Якщо узагальнити, то журналіста захищає професійність, високий рівень заробітної плати, безпека життя, демократичне суспільство з рівними можливостями для всіх.
Юлія Мостова, заступник головного редактора газети «Дзеркало тижня»:
– По-перше, журналістів треба захищати від примітивного трактування свободи слова як представлення двох точок зору. Дотримуючись тільки цього, ми отримаємо не свободу слова, а свободу політичної брехні, поряд із якою висвітлювання обох точок зору є простою політичною формальністю. Це надто примітивне тлумачення ролі медіа. Журналіст повинен не просто подавати ці різні точки зору, а пояснювати, що відповідає дійсності, що – ні, а не тиражувати неправдиву інформацію.
Показовою в цьому плані є акція «День без політики», котра пройшла на українських каналах. Було би цікаво провести також акцію «Збрехав – геть із кадру». Політика, котрий збрехав, перестали би запрошувати, бо він втрачав би довіру як коментатор та інформаційне джерело. Це була би гарна санітарія для нашої журналістики. Друге джерело небезпеки – це влада. Гадаю, тут не варто пояснювати, всі ми були свідками залежності успіху медійного бізнесу від стосунків із владою. І нарешті, журналісти потребують захисту від журналістської апатії та байдужості. Багато суспільно-важливих подій проходить повз українські ЗМІ, бо замість проводити журналістські розслідування, прогнозувати наслідки тих чи інших економічних рішень, журналісти просто переказують стрічки новин.
Валентина Самар, кореспондент газети «Дзеркало тижня» (Крим):
– Журналістів треба захищати від самих журналістів, оскільки зараз їхній професійний рівень дуже низький. Йдеться, з одного боку, про велику самоцензуру, а з іншого – про нерозуміння своєї суспільної ролі.
Парасковія Дворянин, шеф-редактор ТРК «Люкс» (Львів):
– Захищати треба насамперед від нефаховості самих журналістів. Скажімо, в нас зараз серйозна криза журналістського розслідування – саме через відсутність професіоналів у цій галузі. Також частково потрібен захист від власників і держави, бо державні медіа мусять зважати на думку тих, хто їх фінансує.
Андрій Куликов, член Національної комісії з утвердження свободи слова і розвитку інформаційної галузі при Президентові України:
– Я вважаю, що захищати журналістів треба в першу чергу від великих капіталів.
Олег Єльцов, журналіст сайту «Тема»:
– По-перше, захищати треба від піарників та політиків, котрі використовують ЗМІ у власних інтересах, при цьому зовсім не цікавлячись думкою громадськості. А по-друге, захищати журналістів необхідно від безвідповідальності нашого Президента та перших керівників держави, які не здатні виконувати свої обіцянки.
Віктор Понеділко, член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення:
– На мою думку, за ці кільканадцять років нічого не змінилося. Мені соромно за наші ЗМІ, бо є лише свобода господаря, котрий диктує свою волю журналістам. Аби це змінити, треба якомога більше залучати громадську думку. Інший аспект – це суспільно-політичний фон у нашій країні. Якщо він зміниться, тоді, можливо, покращиться й ситуація в українській журналістиці.
Володимир Притула, керівник Комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
– Учитывая нынешнее состояние украинского общества, я бы сказал, что в первую очередь СМИ нужно защищать от него, от общества. Но поскольку журналисты сами являются его частью – выходит, что нужно защищать их от самих себя…
А если серьезно, то защищать журналистов нужно от украинской судебной системы. Политический кризис показал, что независимого суда в Украине нет. Есть ряд дядь и теть, которые надевают мантию и заходят в зал суда. Это самая большая проблема. А если бы такой суд существовал, журналисты могли бы отстаивать свои права на свободу слова и защиту профессиональных интересов.
Володимир Бородянський, голова правління телеканалу СТБ:
– Мне кажется, сейчас наша пресса и так достаточно свободна, так что я не вижу необходимости ее защищать. Но если все же рассматривать этот вопрос, то, во-первых, речь идет о внутреннем уровне свободы каждого журналиста. А во-вторых – нам необходимо воспитать политиков, которые не вмешиваются во внутреннюю деятельность наших СМИ. Если мы этого добьемся, то у нас будет все хорошо.
